Тема 5. Діапазон голосу та методика його розширення (2 год.)
Поняття “Діапазон голосу” його характеристика та складові. Верхня та нижня межі голосу. Голосова відтяжка.
Методика та практичні вправи для розвитку діапазону голосу. Вправа “Цокіт копит”.
Голос – це величезний дар природи, найдосконаліший, нерукотворний звуковий витвір, за зразком і принципом подібності якого створено переважну більшість музичних інструментів. Це справжній феномен та, на жаль, його можливості у житті використовуються людиною далеко не завжди або ж не повною мірою.
Якщо ставити за мету виправдання такого стану речей, то можна знайти багато причин і чинників, що не сприяють розвиткові голосової виразності, культури та техніки мовлення людини. Якщо ж воліти змін на краще, то слід знаходити шляхи вирішення проблеми.
Одним із них може бути досвід театральної педагогіки, яка має чималі здобутки у цій галузі, у виді прогресивних форм і методів практичного опанування матеріалу, напрацьованих методик розвитку діапазону голосу, його сили та виразності. Всі вони можуть бути корисними не лише професійним акторам, режисерам, театрознавцям, а й усім тим, чия робота пов'язана з голосом, усним мовленням, ораторським мистецтвом. А це значно ширше коло фахівців: радіо-, тележурналісти, юристи, дипломати, політики, педагоги, працівники культури, військові та представники багатьох інших професій.
Одна з перших передумов ораторського мистецтва – оволодіння виразністю голосу, завдяки цілеспрямованому розвиткові його діапазону.
Виявом голосу є звук, що має специфічне висотне, темброве й емоційне забарвлення, за яким ми часто безпомилково пізнаємо один одного навіть по телефону. Про значення його в театрі добре сказав Володимир Яхонтов: «Звук – це плацдарм нашого мистецтва. Звуком малюєш зриме слово, звуком відчуваєш, страждаєш, захоплюєшся і звуком же розповідаєш про місце дії, про світ, природу, небо, море і ріки. І, безперечно, про людей».
Усе це стосується театру, радіо й телебачення. Адже радіожурналістам доводиться будь-яку інформацію, будь-які образи й описи створювати й подавати в ефір, насамперед, своїм голосом. Н-д, в арсеналі тележурналіста є безліч відеоефектів та архівної відеоінформації. До того ж, є й свіжий відеорепортаж. З усього цього відеоматеріалу створюється цілісний відеоряд, в якому голос тележурналіста лише одна з барв. Радіожурналістові у своїй творчості складніше. Він має так володіти голосом, віднаходити такі слова й інтонації, які сприяли б виникненню у слухачів певних асоціацій, уявних образів, уявного відеоряду.
Досягти виразності звуку, його барвистості можна лише копіткою роботою, в тому числі над диханням, яке справедливо вважають основою звукотворення. Зрозуміло, тут йдеться не про звичайне дихання людини, що є фізіологічним явищем, а про фонаційне, тобто озвучене мовленням чи співом дихання.
Від природи людина отримала невеликий звуковий об'єм голосу, який містить 6–7 тонів та функціонує приблизно в межах октави. Його прийнято називати діапазоном (від грецького дослівно означає «через усі /струни/»). У видатних співаків та акторів він здебільшого перевищує дві октави і дає можливість створювати голосом яскраві художні образи, передавати різноманітні барви і почуття, найтонші рухи й візерунки людської душі. Відповідно, чим ширший діапазон голосу, тим він більш виразний.
Таким чином, якщо хочете володіти красивим голосом, який здатен вражати своєю виразністю як у співі, так і у мовленні, займайтесь розвитком його діапазону.
Для цього у вокалістів існують спеціальні вправи, що будуються на поступовому русі голосу за звуками тонічного арпеджіо з обов'язковим повторенням їх у новій тональності з підвищенням або пониженням щоразу на півтону вгору чи вниз. Вони розраховані, передусім, на людей, що мають музичні здібності та професійно займаються вокалом. Такі вправи, вочевидь, не можуть бути рекомендованими широкому загалу для розвитку діапазону мовленнєвого голосу, бо, як ми вже з'ясували раніше, функційне навантаження на співочий та ораторський голоси є різним. Отже, вони вимагають цілковито різної постановки голосу, різних вправ, різної методики, різних підходів.
Потрібно, щоб постановка ораторського (мовленнєвого) голосу в своєму арсеналі мала такі вправи, які враховували б не лише фізіологічні аспекти голосу, а й акустичні та професійні умови його застосування, специфічні особливості національного мовлення, психологічні й етичні мовленнєві традиції. Бо мова кожного народу є неповторним соціальним феноменом, який характеризується своїм природним діапазоном мовлення, певним ступенем його емоційного забарвлення, специфічними особливостями, що виявляються у типовій манері звукотворення, артикуляції, вимови, мелодики. Такі вправи присвячені не лише розвиткові діапазону та сили голосу, а й формуванню, водночас, культури і техніки мовлення.
Це тим більш важливо тому, що в сучасних українських закладах освіти приділяється, на жаль, недостатня увага вивченню державної мови та вдосконаленню культури і техніки мовлення. Винятком з цього списку можуть бути театральні вузи, де традиційно вивчається курс «сценічної мови», що містить у собі й елементи постановки й розвитку голосу, і орфоепію, як складову культури мовлення, і артикуляцію та дикцію, як основні чинники техніки мовлення.
Надбання театральної педагогіки можуть бути корисними у галузі самостійної роботи студентів з удосконалення культури та техніки мовлення: у постановці завдань, у виборі спеціальних вправ, організації та методиці їхнього виконання.
Розвиток регістрів і діапазону голосу досягається постійними систематичними заняттями, які складаються з різних вправ та їх численних повторень.
Виконувати їх потрібно на повну силу голосу, але без перенапруження та без надриву. Запорукою успіху буде правильне дихання і не лише на початку вправи, а й під час її виконання та протягом усього заняття.
Вправа. «Цокіт копит»
Відтворіть голосом цокіт копит. Зробіть це звуками різної висоти. Почніть з низького звуку.