3.3. Масове індустріальне суспільство.

3.3.1. Тип суспільства та його соціальна структура.

Руйнація соціально-економічних засад традиційного суспільства зумовлює поставання суспільства „індустріального” (див.41;с.83,95), „промислового” (див.41;с.95) типу. При цьому слід підкреслити, що „Західна Європа та Північна Америка пройшли процес індустріалізації у період із 1815 по 1914 роки” (1;с.164), досягнувши, таким чином, „індустріальної зрілості”. Тобто є підстави вважати, що ці регіони залишались протягом усього зазначеного перехідного періоду у межах здебільшого традиційних суспільств, які, зрозуміло, продовжували зазнавати процесів руйнації. Точніше, вони були суспільствами, перехідними до індустріальних, або перехідно-індустріальними.

Примітним тут є те, що осмислення процесів руйнації основних засад традиційного суспільства і формування засад суспільства індустріального почалося ще у працях таких соціальних теоретиків ХІХ – першої третини ХХ століть як, наприклад, Алексіс де Токвіль (1805-1859), Фердинанд Тьонніс (1855-1936). Але це осмислення ще не було цілісно-концептуальним, теоретично-спеціалізованим, предметно-виокреиленим.

Радикальні зміни в групових та інституціональних соціальних структурах суспільства, що вже перейшло до індустріального, стали наслідком таких емпіричних реалій-змін, як індустріалізація і урбанізація, розвиток ринкових відносин, еволюція систем економічної та політичної влади, експансія мас-медіа тощо. Так, німецько-американський соціолог Луї Вірт (1897-1952) (класична праця –„Гетто”, 1925) наприкінці 30-х років ХХ століття висловлював ідею про те, що урбанізм як спосіб життя є рисою, що переважає у сучасному йому, як він вважав – масовому, суспільстві. На його погляд, „процес урбанізації зробив родинні зв’язки менш важливими, замінив їх на відносини інструментального, мінливого і поверхового характеру” (20; Т.2, с.373).

Як реакція на ці зміни, у середовищі західних соціологів почало складатися враження, що місце традиційних соціальних структур, які зазнали руйнації, заступають масовидні соціальні утворення. Відповідні висновки зафіксовані у численних дослідженнях соціологів різних західних країн. Відтак закладаються засади концепції масового суспільства, відпрацьовуються його ідеально-типологічні характеристики.

Але своє цілісне втілення це осмислення знайшло у теорії масового суспільства, яка найбільш інтенсивно розвивалася у період з 1920 по 1960 роки. Дана теорія мала своїм призначенням довести факт поставання (замість зруйнованого традиційного) нового типу суспільства – масового. Ставлення творців цієї теорії, цієї моделі суспільства (передусім англійців Т.С.Еліота, Ф.Р.Лівіса; представників Франкфуртської школи та інших) до самого масового суспільства було здебільшого негативним. Виключення складали хіба що деякі американські теоретики, наприклад, Е.Шилз.

Однак на сьогодні ані теорія, ані саме поняття масового суспільства не відіграють у соціології будь-якої впливової ролі (див.1; с. 244-245). Адже сьогодні цілком зрозуміло, що мова могла йти і фактично може йти лише про „так зване масове суспільство” (41;с.87), оскільки „характеристики масового суспільства мають ідеально-типологічну природу, відмінну від емпіричної реальності” (41;с.86).

Що ж до терміну „індустріальне суспільство”, що уперше введений у науковий обіг К.А.Сен-Сімоном (1760-1825), то він, цей термін, був суттєво переосмислений „у 1950-1960-х роках, коли теорія індустріального суспільства сформувалася і стала однією з пануючих на Заході” (49;с.363). Разом з тим не можна не помітити, що ці роки хронологічно співпадають із завершальною стадією інтенсивного розвитку теорії масового суспільства. Отже не випадково два поняття – „масове суспільство” та „індустріальне суспільство” – теоретично синтезуються у поняття „масове індустріальне суспільство”. Використовує його, зокрема, і В.Оссовський (див.41; с.83, 86).

3.3.2. Суб’єкти громадської думки.

Якою ж постає концепція природи суб’єктів громадської думки у контексті теорії масового індустріального суспільства? Відповідаючи, маємо констатувати, що в цілому ця концепція є, так би мовити, „механічною”. Про що мова? Про те, що згадані вище руйнації засад «безпосередньо-доіндустріального» традиційного суспільства, безперечно, зачіпають проблематику громадської думки – її функцій, соціального значення, її суб’єктів, об’єктів і т. ін. Отже у працях теоретиків громадської думки саме маса починає розглядатись як суб’єкт цієї думки. Але що ж собою являє цей суб’єкт?

Так, американський соціолог, символічний інтеракціоніст Герберт Блумер (1900-1987) в одній з своїх праць 1966 року висловлюється у тому дусі, що масі не притаманна чітка соціальна диференціація, але притаманна дуже обмежена інтеракція, взагалі, „маса слабо організована й не може діяти інакше, ніж у формі натовпу” (див.41; с.85). Що ж стосується маси, як головного соціального утворення масового суспільства, то Луї Вірт вважає, що маса – це гетерогенна, неорганізована, територіально розпорошена множина анонімних індивідів, які поводяться як автономні цілісності (див.41;с.84-85).

З цих характеристик „логічно випливає, що на грунті концепції масового суспільства годі сподіватися на утворення суб’єктів громадської думки в соціологічному розумінні (41; с.86). Справа тут в тому, що факт існування демократичного суспільства є лише передумовою, але не гарантією обов’язкового виникнення наукового підходу до розуміння й визначення суб’єктів громадської думки. Яскравим відповідним прикладом є розбіжності, що мають місце, зокрема і з цього питання, між полстерами, з їх суто „арифметичним” підходом, і соціологами.

Такий „арифметично-механічний” підхід наразився на цілком слушну критику з боку відомого французького соціолога П’єра Бурд’є (1930-2002), котрий у своїй книзі „Соціологія політики”, зокрема, писав, що ним „під сумнів буде поставлено три постулати, які імпліцитно задіяні в опитуваннях. (Ми тут зупинимось лише на перших двох постулатах, третій постулат, що стосується об’єкта громадської думки, буде розглянуто у наступній лекції. – О.Н.).

1. Так, будь-яке опитування думок передбачає, що всі люди можуть мати власну думку, що, інакше кажучи, продукування думок є доступним для всіх. Цей перший постулат я заперечу, ризикуючи зачепити чиїсь наївно демократичні почуття.

2. Другий постулат передбачає, нібито всі думки є значущими. Я вважаю можливим довести, що це зовсім не так і що факт підсумовування окремих думок, які мають зовсім не однакову реальну силу, веде до продукування позбавлених сенсу артефактів” (5; с. 161).

Таким чином, за П.Бурд’є, по-перше, серед загалу респондентів є такі, які взагалі не здатні самостійно висловити думку. Він, зокрема, відзначає: „Соціальна історія поняття „особиста думка” могла б, певна річ, показати, що цей винахід ХVIII століття бере свій початок у раціоналістичній вірі, відповідно до якої здатність „судити вірно”, як говорив Декарт, тобто відрізняти внутрішнім, спонтанним і безпосереднім почуттям добре від поганого, правду від брехні, є універсально застосовувана загальна здатність (як і здатність естетичного судження у Канта)” (5;с.102).До проблеми, однак, можна підійти і з іншого боку. Так, „зв’язок між байдужістю і нездатністю був помічений різними дослідниками”(5;с.152).

По-друге, П.Бурд’є чітко підкреслює, що думки деякої частини загалу опитуваних можуть взагалі не мати ваги. Він з цього приводу іронізує у такий спосіб: „Ідея „особистої думки” є невідокремлюваною від ідеї толерантності, - заперечування будь-якого авторитету в ім’я переконання в тому, що поціновуються всі думки незалежно від того, хто їх висловив”(5;с.102). Однак, „насправді, не всі відповіді – це думки, і вірогідність того, що відповіді якоїсь певної групи будуть лише замаскованими „невідповідями”, лише ввічливими поступками запропонованій проблематиці або просто етичними висловлюваннями, що наївно сприймаються як „особиста думка”, безсумнівно, варіює так само, як і очікувана вірогідність відсутності відповіді” (5;с.114).

„Це протиставлення двох ставлень до соціального світу, опозиція між суверенною точкою зору того, хто домінує у соціальному світі на практиці або у думках ...і баченням сліпим, вузьким, частковим – як у простого солдата, який загубився у бою – тобто баченням тих, над ким цей світ домінує” (5;с.136).

Відтак виникає два запитання: 1) Що ж, у такому разі, полстери узагальнюють? 2)Думку якого „усередненого” суб’єкта вони встановлюють? На ці запитання дає відповідь Патрик Шампань – інший сучасний французький соціолог. Він вважає, що полстери „насправді не вимірюють „громадську думку”, а продукують артефакти й займаються радше чимось на зразок „нелегальних експериментів” у науці”. На його погляд, те, чим займаються полстери, - це „моментальні опитування з непевними відповідями”(58; с.8,9).

Отож, підкреслює В.Л.Оссовський, „із соціологічної точки зору полстери не мають справи з реальними суб’єктами громадської думки. Дані полінгів – це певна сума індивідуальних думок, серед яких не обов’язково міститься те, що стосується як самої громадської думки, так і її суб’єкта” (41; с.74).