8.1.2. Про проблему „індивідуальна думка – громадська думка”.

Як вважає В.Л.Оссовський, „між індивідуальною і громадською думками можуть бути такі співвідношення:

1) індивід усвідомлює думку інших і при цьому:

- цілковито її поділяє;

- поділяє її частково;

- залишається при своїй власній думці;

2) індивід добровільно, не відчуваючи (не зазнаючи-О.Н.) зовнішнього примусу, ототожнює свою позицію з громадською думкою;

3) індивід має власну думку щодо певної проблеми, але в нього відсутня ідентифікація зі спільнотою, і він (або-О.Н.) нічого не знає про думки інших або(знає і –О.Н.) категорично не згоден з ними” (41;с.51).

На мій погляд, не зовсім послідовним є виділення другого варіанту співвідношення, тобто - „індивід добровільно ... ототожнює свою позицію з громадською думкою”. Гадаю, тут відбувається підміна критеріїв класифікації: налаштувавшися отримувати відповіді на питання про те, якими бувають співвідношення, ми починаємо взнавати, чому вони бувають такими, а не іншими. Якщо ж не відступати від запропонованого критерія (співвідношення можуть бути такі), то важко знайти відмінність між позиціями індивідів, один з яких ототожнює свою позицію з громадською думкою, а інший цілковито поділяє громадську думку. Отже, має місце повтор.

Що ж стосується третього варіанту співвідношення, то, виходячи зі щойно наведеної аргуметації, вважаю, що цей варіант є певним різновидом третього типу першого варіанту, тобто - „залишається при своїй власній думці”; а щодо аргументів на тему «чому», то їх, мабуть, треба помістити в інший класифікаційний ряд. Окрім того, мені здається, що я, спираючись на позиції Оллпорта, Геллапа і самого Оссовського, можу стверджувати, що індивід, який ,,нічого не знає про думки інших’’, ні з якого боку не може бути причетний до процесу формування громадської думки.

Як я вже підкреслював ще у лекції 2, фактично всі дослідники громадської думки, зокрема такі, як Б.А.Грушин, В.С.Коробєйніков, М.К.Горшков, Ю.П.Сурмін, В.А.Полторак та інші, розуміли і розуміють, що ця думка не є механічною, арифметичною і т. ін. сумою індивідуальних думок (див.19,с.206; 31,с.12; 11,с.202-203; 52,с.5-6; 46,с.4,11). Однак не підлягає сумніву й положення про те, що реально ми вивчаємо думки окремих індивідів і лише через них встановлюємо зміст відповідної громадської думки. Тобто проблема емпіричної фіксації громадської думки – це перш за все проблема з’ясування того, якою мірою думка опитуваного індивіда щодо конкретної соціальної проблеми-факта (об’єкта) вже є громадською.

А щоб взнати це, ми повинні через низку уточнюючих запитань встановити, яким чином, у який спосіб формувалася думка індивіда-респондента у якості „органічного” складника громадської думки.

Ті теоретики соціології громадської думки, які не переймаються цією проблемою, залишаються у розумінні дійсної природи громадської думки на рівні простих декларації про те, чим не є громадська думка. А ті соціологи-практики, які ігнорують цю проблему, постають як звичайні полстери – тобто, оперуючи тією ж таки механічною сумою індивідуальних думок, намагаються видати цю суму за громадську думку.

Однак „антиполстерівська” свідомість соціологів-дослідників формувалася лише поступово. Спробуємо простежити процес такого формування, піддаючи стислому аналізові теоретичні праці українських соціологів новітньої доби, яких є всі підстави вважати фундаторами соціології громадської думки в Україні. Отож мова піде про теоретичні доробки Ю.П.Сурміна, В.А.Полторака і особливо - В.Л.Оссовського.

8.2. „Теория общественного мнения” Ю.П.Сурміна.

Ю.П.Сурмін чітко формулює: „громадська думка – не просто сума окремих думок, а їхнє органічне злиття, своєрідне концентроване вираження колективного розуму суспільства, соціального класу, шару і т. ін.” (52;с.5-6). Також чітко стверджується, що громадська думка – це стійке колективне оцінне судження (див.52;с.6,11,20-21), а також багатофункціональний соціальний інститут (див.52; с.6,13-16,33-34). Але питанням інституціоналізації громадської думки увага ще не приділяється.

У ключовому, як на мій погляд, параграфі під назвою „Формування громадської думки” (с.59-63) йдеться про те, що у демократичному суспільстві громадська думка випадає з підпорядкування державі, набуває таких якостей, як плюралізм, критицизм, опозиційність (с.59), що „принципово важливу роль у формуванні громадської думки відіграють ЗМІ” (с.63). Досить цікавою є диференційована класифікація складників сукупного суб’єкта громадської думки (с.60).

Щодо власне механізму формування громадської думки, то тут автор обмежується вказівкою на те, що між суб’єктом та об’єктом громадської думки існує взаємовплив (с.60), а також переліком тих чи тих форм внесення суб’єктами-комунікаторами (політиками, журналістами, особливо ведучими програм, релігійними діячами) у свідомість суб’єкта-носія (різних соціальних спільнот, наприклад, молоді, жінок, робітників вугільної промисловості тощо) вже готової думки, сформованої її суб’єктами-виразниками (вченими, експертами, політичними партіями та активними політиками, релігійними діячами і т.ін) (див.с.60-61).

Отже, замість дискусії, консенсусу і як їхнього результата – сформованої громадської думки, маємо „дифузію (готової-О.Н.) думки у суб’єкти і зміну ними (суб’єктами-О.Н.) світоглядних позицій” (с.61). Це дещо нагадує точку зору Ортеги-і-Гассета, який у своїй праці „Повстання мас”, зокрема, писав: „Більшість людей не мають думки. Народ ніколи не мав ніяких ідей; він не має теоретичного розуміння буття речей. Непристосованість до теоретичного мислення заважає йому приймати розумні рішення і складати правильні думки. Тому думки слід увібгати в людей під тиском ззовні, як мастило у машину”(64;с.140).

Однак продовжимо. У параграфі під назвою „Проблеми та методи вивчення громадської думки” (с.37-47) Ю.П.Сурмін щодо методів зазначає, що „при вивченні громадської думки у соціології використовуються переважно три методи: вибіркове опитування; панельне інтерв’ю з метою з’ясування глибини, проблемності, емоційності суджень; контент-аналіз (зазвичай, газетної інформації). При цьому найбільш популярним є вибіркове опитування”(с.38). Що ж стосується проблем, то як на найважливіші вказується, по-перше, на низький професійний рівень соціологів, передусім – на невміння грамотно побудувати анкету (див. с.38, 42-47); по-друге, - на незрілість моральних позицій та переконань соціологів (див.с.30). Але в Ю.П.Сурміна ще не йдеться про головне для практичного вивчення громадської думки – про її емпіричну фіксацію (ідентифікацію, виявлення).

Відтак можна зробити висновок, що цей дослідник не виходить за межі полстерівських уявлень. Принагідно зазначу, що у 1999 році, коли вийшла розглядувана нами книга Ю.П.Сурміна, вийшла також і монографія В.Л.Оссовського „Громадська думка: спроба соціологічної інтерпретації”, у якій його нові ідеї вже були оприлюднені.