Література до курсу

Гусєва С.О. Історія держави і права України. – Одеса, 2000.

Захарченко П.П. Історія держави і права України. – К., 2004.

Іванченко Р. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. – К., 1996.

Історія України та її державності. – Львів, 2005.

Історія держави і права України / За ред. В.Г. Гончаренка. – К., 1996.

Історія держави і права України / За ред. А.Й.Рогожина. – К., 1996.

Історія держави і права України / За ред. Рогожина А.Й. – К., 1996.

Історія держави і права України / За ред. І.Я.Терлюка. – К., 1999.

Історія держави і права України / За ред. О.Кузьмінця та ін. – К., 2000.

Історія держави і права України / За ред. А.С.Чайковського. – К., 2000.

Історія держави і права України / За ред. П.Музиченко. – К., 2004.

Куйбіда В.С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. – Львів, 2001.

Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К., 2001.

Малик Я. та ін. Історія української державності. – Львів, 1995

Тодоров И.Я., Субботин В.Н. История государства и права Украины. – Донецк, 1998.

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В.Д.Гончаренка. – К., 1997.

Хрестоматія з історії держ. і права України / За ред. О.О.Шевченка. – К., 1996.

Хрестоматія з історії держави і права України / Упор. А.С.Чайковський. – К., 2003.

Швидько Г.К. Історія держави і права України (Х – початок ХІХ ст.). – Дніпропетровськ, 1998.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999.

Словник*

Бандерівці — члени ОУН-б, того крила її самостійників-держав­ників, яке очолював С. Бандера. Ця назва особливо часто вживалася радянською пропагандою в негативному значенні, як синонім бандитизму, загалом позначаючи українське націоналістичне підпілля під час і після другої світової війни, а також українських націоналістів за кордоном і тих, хто в Україні стояв в опозиції до радянської національної політики.

Державна символіка —знаки, символи, кольори тощо, які репрезентують національно-державницьку ідею. Основними атрибутами державності є герб, гімн та прапор. Державний герб УНР (тризуб на синьому тлі) був ухвалений 12 лютого 1918 року Малою Радою в Коростені. 22 березня 1918 року тризуб та жовто-блакитний прапор були затверджені Центральною Радою. За гетьманського уряду П. Скоро­падського порядок кольорів у прапорі було змінено на синьо-жовтий. У 1917—1920 рр. пісня «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербицького, текст П. Чубинського) як єдиний державний гімн законодавчо не була затверджена, використовувалися й інші. 15 січня 1992  р. музична редак­ція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України.

Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади в Україні за радянських часів. Формально утворювалася шляхом рівних, загальних і прямих виборів тільки таємним голосуванням, але на практиці цей процес здійснювався під жорстким контролем правлячої комуністичної партії. Якісний склад депутатів ВР завжди був суворо дозований. В обов’язковому порядку депутатами обиралися міністри, голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів. Серед депутатів переважали члени компартії. ВР обирала голову Президії та двох його заступників, формувала Президію, формально утворювала уряд УРСР, де-юре відповідальний перед нею та їй підзвітний, обирала Верховний Суд республіки. Основною формою діяльності ВР були сесії — чергові періодичністю два рази на рік, а також позачергові та урочисті, присвячені визначним датам. Останні вибори до ВР УРСР в умовах існування Радянського Союзу відбулися в 1990 р. (12-те скликання). Після прийняття Акта проголошення незалежності України перетворилася на Верховну Раду України.

Відродження — процес відновлення різних сфер (економічної, національної, духовної, культурної, мовної, релігійної та ін.) буття певного народу після їх занепаду. Передбачає наявність відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов. Пов’язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які свідомо чи несвідомо гальмувалися чи замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил (політичних партій і рухів, громадсь­ких організацій, лідерів), а також із підтримкою її державними органами. В. спирається на традиції минулих поколінь, але несумісне з реанімацією архаїчних форм. Кінцевою метою В. є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного й корисного для сьогодення, а також подальший його розвиток. Ті чи інші види В. можуть взаємодіяти між собою, доповнювати один одного, а темпи В. різних сфер суспільного життя можуть бути різними.

Воєнний комунізм — система політичних, економічних та ідеологічних заходів, на яких базувалася діяльність більшовицької партії та радянської влади з середини 1918 р. по березень 1921 р. В основу В. к. була покладена ідея швидкого революційного переходу до соціалістичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошо­вих відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. В. к. передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у т. ч. предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним втіленням останньої стала т. зв. продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві. В галузі економіки політика В. к. зазнала повного краху, і В. Ленін був змушений починаючи з Х з’їзду РКП (б) в березні 1921 р. визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну В. к. прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921 р.

Всеслов’янський комітет — орган для координації зв’язків з антифашистським національно-визвольним рухом Опору в слов’янських країнах, з зарубіжними прогресивними слов’янськими організаціями, громадськими діячами, для збору та розповсюдження матеріалів і документів про героїчну боротьбу слов’янських народів з фашизмом, про звірства німецько-фашистських окупантів, для сприяння підготовці слов’янських військових частин, що формувалися на території СРСР. Створений 5 жовтня 1941 р. В 1947 р. В. к. реорганізований у Слов’ян­ський комітет СРСР. Припинив діяльність 1962 року з переданням функцій Радянському комітетові захисту миру (нині Міжнародна федерація миру та злагоди).

Глава держави — найвища посадова особа або колегіальний орган, який є носієм влади і верховним представником держави. В країнах з монархічним державним устроєм главою держави є монарх, влада якого передається в спадщину у встановленому законом порядку, як правило, в рамках правлячої династії. В країнах з республіканською формою правління Г. д. є президент, що обирається. В СРСР формальним главою держави був колегіальний орган — Президія Верховної Ради СРСР, а в УРСР — Президія Верховної Ради УРСР.

Глава уряду — керівник найвищого колегіального органу виконавчої влади в державі.

Двоколір синьо-жовтий — атрибут державності України, колір державного герба та прапора. Вперше таке поєднання кольорів трапляється у корогвах Галицько-Волинського князівства (золотий лев на синьому тлі). У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила для українських земель герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі — і похідне від нього сполучення кольорів прапора. Д. с-ж. був узаконений Центральною Радою та зберігся в часи Гетьманщини та Директорії, лише в різній послідовності кольорів. У Галичині в 1920—1939 рр. вживали як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Верховна Рада затвердила атрибути української державності, в тому числі двоколір синьо-жовтий.

Діаспора — частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншоетнічному середовищі. Українська Д. налічує близько 10 млн. осіб. Найбільша їх кількість (за переписом 1989 р.) мешкає в Російській Федерації — 4,3 млн (за іншими даними — приблиз­но 10 млн); а також в інших країнах СНД — Казахстані, Молдові, Білорусі, Узбекистані, Киргизії. Значні групи українців мешкають у Польщі (понад 300 тис.), Румунії (понад 100 тис.), Словаччині (понад 40 тис.). Досить численна українська Д. у США (близько 2 млн), у Канаді (понад 800 тис.), в Австралії (близько 40 тис.), Аргентині (близько 400 тис.), Бразилії (близько 400 тис.) тощо. Серед західноєвропейських країн найбільше українців мешкає у Франції (40 тис.), Великій Британії (30 тис.), Німеччині (25 тис.).

Законодавство — 1) сукупність чинних законів, що регулюють суспільні відносини в цілому та окремі їх галузі. В широкому розу- мінні законодавство включає й підзаконні нормативні акти; 2) діяль- ність найвищих органів держави із встановлення, зміни чи припинення законів.

Конституція — основний закон держави, що визначає основи політичної, правової та економічної систем країни, структуру органів влади, права й обов’язки громадян, принципи функціонування суспільства.

Культурництво — культурно-освітній рух XIX—початку XX століття, діячі якого вважали просвітницьку роботу найдієвішим засобом піднесення освітнього рівня населення і зміцнення національної свідомості; а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації.

Націоналізація — перехід із приватної у державну власність ос- новних засобів виробництва або т. зв. «командних висот» в економіці. Це — центральна ланка комуністичної системи організації виробництва та розподілу продукції. Одержавлення економіки в Україні розпочалося 6 січня 1918 р. націоналізацією банків. Проте внаслідок інтервенції та громадянської війни н. порівняно з Росією затяглася і здійснювалася в три етапи: з січня 1917 р. по березень 1918 р. проведено підготовчу роботу до н. вугільної та металургійної промисловості; в листопаді 1918 р. — серпні 1919 р. встановлено порядок проведення н.; до 1921 р. вона була завершена в усіх галузях виробництва. 26 травня 1919 р. проведено н. землі. Земельні відносини, що склалися внаслідок цього, юридично оформлені в Кодексі законів про землю УСРР (1922 р.).

Націоналізм — політика й ідеологія у визвольному русі та державному будівництві, що проголошує головним пріоритетом етнокультурне збереження й всебічний розвиток нації.

Нейтралітет — у міжнародному праві становище (статус) держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносини з країнами, що воюють, та не надає жодній з них військової допомоги. Н. визначений Гаагськими конвенціями 1899 і 1907 рр. У мирний час означає відмову від участі в військових блоках.

Номенклатура — виникла як історичне продовження організацій професійних революціонерів. Уперше згадав про номенклатуру Й. Сталін на ХII з’їзді РКП (б) у 1923 р. Фактично н. — це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються й затверджуються. У н. включаються працівники, що перебувають на ключових посадах. У радянські часи н. оформилася як привілейований клас, панівна каста, яка прагнула до зростання своєї влади не тільки в Радянському Союзі, а й за його межами. Якщо буржуазія панує у економіці і на цій базі відіграє відповідну роль у політиці, то н. здійснює насамперед політичне керівництво суспільством, а відтак — керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що законно володіє власністю, то номенклатура — клас панівний тому, що вона концентрувала в своїх руках політичну владу і, не маючи узаконеної приватної власності, фактично паразитувала за рахунок необмеженого користування державною власністю.

Охлократія — стихійна влада натовпу, де панують інстинкти, емоції, настрої. Характерна для тоталітарних суспільств. О. — це спосіб життя, світогляд розгубленої людини, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає неповага до закону і будь-якої влади, окрім влади «вождя», щодо якого покладаються сподівання на усунення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії.

Парламент — представницький законодавчий орган у ряді країн, який обирається повністю або частково. В Україні парламент називається Верховною Радою.

Президент — голова держави в країнах з республіканською формою правління. Обирається в установленому законом порядку.

Прем’єр-міністр — особа, яка очолює уряд.

Принцип розподілу влади — один з головних принципів конституціоналізму, відповідно до якого єдина державна влада розподіляється на незалежні та самостійні законодавчу, виконавчу та судову влади. Вперше його проголошено в працях англійського філософа Дж. Локка (1632—1704), розвинуто та обґрунтовано в працях Ш. Монтеск’є (1689—1755). Закріплений у теорії права, яка вважає його необхідним для нормального функціонування держави та громадянського суспільства. Чинна Конституція України враховує принцип розподілу влади.

Соборна Україна — ідея об’єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і раз-у-раз набувала актуальності в релігійній чи світській формі. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів XIX ст., ОУН. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський.

Суверенітет — незалежність держави та повнота її влади. Характеризується правом держави самостійно розв’язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми без порушення прав інших держав, положень міжнародного права. Принцип охорони суверенітету визначений у Статуті ООН, закріплений у міжнародних угодах та деклараціях.

Трудовий Конґрес у Києві 1919 р. — форум представників різних течій українського національного руху, що проходив 23—29 січня 1919 ро­ку. Конгрес затвердив акт про утворення єдиної Соборної України, підтвердивши тим самим злуку УНР та ЗУНР, проголошену 22 січня 1919 ро­ку, обговорив питання про форму влади в Україні, її внутрішню та зовнішню політику, ухвалив Універсал Трудового конгресу України, яким визнавав владні пов­новаження Директорії на час перерви в засіданнях конґресу й закликав народ стати на захист УНР.

Український національний фонд — допоміжна форма (крім прямих податків) збирання коштів та інших пожертв на підтримку українського національно-визвольного руху, національних організацій та поповнення бюджету Української Центральної Ради. Ідея організації фонду виникла одночасно з утворенням Центральної Ради.

* Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Інститут історії, етнології та правознавства імені О.М.Лазаревського

Кафедра правових дисциплін

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

(ХХ – поч. ХХІ ст.)

Програма курсу

Упорядник: ст. викл. Ю.М.Петровська

Чернігів 2011

ПРОГРАМА КУРСУ

«ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ

(ХХ – поч. ХХІ СТ.)»

(за вимогами кредитно-модульної системи)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Національна революція в Україні. Створення Української Центральної ради. Український національний конгрес 5-7 квітня 1917 р. та його рішення. І Український військовий з’їзд (травень 1917 р.) та ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд (5-11 червня 1917 р.) та їх значення для процесу українського державотворення. І Універсал Центральної ради (10 червня 1917 р.), ІІ Універсал Центральної ради (3 липня 1917 р.), ІІІ Універсал Центральної ради (7 листопада 1917 р.) та їх значення. «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради» (4 грудня 1917 р.) та реакція на нього Центральної ради. ІV Універсал Центральної ради (9 січня 1918 р.) та проголошення самостійності УНР. Конституція УНР (29 квітня 1918 р.). Причини поразки Центральної ради. Державний устрій доби Центральної ради. Процес формування республіканської форм\и правління. «Наказ Українській Центральній раді» (5 травня 1917 р.) та юридичне закріплення статусу Центральної ради. Функції та повноваження Загальних Зборів та Комітету ради (Малої ради). Утворення Генерального секретаріату та початок процесу розмежування законодавчої та виконавчої влад. Діяльність Генерального Секретаріату. Місцева влада і місцеве управління. Перебудова органів місцевого самоврядування. Причини бездіяльності органів місцевої влади. Судова система. З’їзд українських юристів (13-14 червня 1918 р.) та його рішення. Реформування судової системи. Утворення тимчасового Генерального суду. Закони «Про заведення апеляційних судів» (16 грудня 1917 р.), «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів» (23 грудня 1917 р.), «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні» (січень 1918 р.) та ін. та їх значення. Правова система. Розвиток конституційного, фінансового, трудового, земельного, кримінального права.

Конгрес хліборобів 29 квітня 1918 р. та його рішення. Проголошення П.Скоропадського гетьманом нового державного утворення – Гетьманату «Українська держава». «Грамота до всього українського народу» (29 квітня 1918 р.) та відмова від політики Центральної ради. Державний лад. «Закони про тимчасовий державний устрій України» (29 квітня 1918 р.) та ідея короткочасної сильної влади. Гетьман та його функції і повноваження. Функції та повноваження Ради Міністрів. Реформування органів місцевого управління. Судова система та правоохоронні органи. Генеральний суд як вища судова інстанція. Закон про тимчасовий державний устрій України (29 квітня 1918 р.), Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні (25 травня 1918 р.), Закон про заснування Державного Сенату (8 липня 1918 р.), Закон «Про Судові палати і Апеляційні суди» (8 липня 1918 р.), Закон «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» (21 червня 1918 р.). Реформування системи прокуратури. Правова система.

Прихід до влади Директорії. Загальний історичний огляд подій. Державний лад. Декларація від 26 грудня 1918 р. та оголошення Директорії «верховною владою». Функції та повноваження Конгресу трудового народу. Закон про форму влади на Україні (28 січня 1919 р.) та передача влади Директорії. Закони «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР», «Про Державну Народну Раду УНР» та перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління. Місцеве управління. Інструкція «Про тимчасову організацію влади на місцях» (24 червня 1919 р.). Судова система. Закон про відновлення діяльності Генерального суду (2 січня 1919 р.). Закон «Про заведення апеляційних судів» (24 січня 1919 р.), Закон «Про вибори та призначення мирових суддів» (19 лютого 1919 р.), Закон про Надзвичайні Військові Суди (26 січня 1919 р.) та реформування судової системи. Правова система.

Західноукраїнська Народна Республіка Загальний історичний огляд. Діяльність Української національної ради. Створення Сейму ЗУНР. Створення уряду ЗУНР – Державного секретаріату (9 листопада 1918 р.). Повноваження Державного секретаріату. Місцева влада та управління. Процес об’єднання ЗУНР і УНР. Акт соборності 22 січня 1919 р. та його значення. Судова система та інші правоохоронні органи. Судова реформа та вдосконалення діяльності судових органів. Правова система ЗУНР. Розвиток конституційного, земельного, кримінального та процесуального права.