1,1

12.2. Якість трудового життя

і методи її поліпшення 512

Сутність якості трудового життя 513

Державне забезпечення якості

трудового життя 513

Мікроекономічні напрями

дотримання якості трудового життя 523

12.3. Управління створенням операційних систем

Сутність операційної системи 525

Класифікація операційних систем 527

Проектування операційних систем

у сфері виробництва товарів 529

Проектування операційних систем

у сфері виробництва послуг 535

12.4. Управління функціонуванням операційних систем

Управління функціонуванням

операційних систем з виробництва

товарів 540

Управління функціонуванням

операційних систем

з виробництва послуг 557

Забезпечення якості

продукції і послуг 563

12.5. Управління продуктивністю організацій

Сутність управління

продуктивністю організацій 566

Стратегічне управління організаціями за критерієм продуктивності 570

Комунікації, прийняття рішень і оперативне керівництво продуктивністю організацій 572

12.6. Ефективність менеджменту організації 573 Ефективність менеджменту організації, критерії

та методи її оцінювання 574

Оцінювання ефективності діяльності структурних підрозділів менеджменту організації 579

Література 586

Короткий термінологічний словник 589

1.

Загальні засади управління й менеджменту

Висвітлення діалектики взаємозв'язку між термінами «управління» й «менеджмент» потребує розгляду еволюції систем управління виробничо-господарською діяльністю людей, обґрунтування об'єктивних закономірностей виникнення і розвитку менеджменту як особливої системи управління організаціями в умовах ринку, сутності праці менеджерів та фахівців управління, необхідності, передумов і напрямів формування вітчизняної моделі менеджменту.

1.1. Сутність управління

Поняття «управління» надзвичайно містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо). Такі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов'язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб'єкт і об'єкт управління.

12 Загальні засади управління й менеджменту

Суб'єкт (лат. зиЬіесімиз — підкладений) управління — елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомлени-ми активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об'єкт управління.

Суб'єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об'єкт управління, в сукупності з яким вони утворюють систему управління.

Об'єкт (лат. оЬіесїиз — предмет) управління — елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб'єкта.

Управління в узагальненому розумінні трактують як процес впливу суб'єкта управління на об'єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.

Сфери і типи управління

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно до цих складових у навколишньому середовищі розрізняють такі сфери управління:

— управління у неживій природі (технічних системах);

— управління в організмах (біологічних системах);

— управління в суспільстві (соціальних системах). Процеси управління в технічних системах відбуваються

за наперед заданими людьми програмами. Вони бувають простими (наприклад, накручування пружини годинника) і надзвичайно складними (програми, за якими працюють ЕОМ). Управління технічними системами не здатне до самовдосконалення, хоча сучасні ЕОМ інколи передбачають са-мопрограмування для оптимального управління об'єктами.

Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для пристосування їх до навколишнього середовища.

Найскладніші процеси управління відбуваються у людському суспільстві, оскільки стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв'язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: політичне, економічне та соціальне. Політичне управління здійснюється

Сутність управління

13

на рівні суспільства, виявляється у функціонуванні держави, її органів та атрибутів. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодженої діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.

Управління виробництвом поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами).

Сутність і особливості управління виробничо-господарськими організаціями

Виробничо-господарські організації* — це соціотехно-економічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично (рис. 1.1).

Ресурси

Організація

Товари (послуги)

Рис. 1.1. Схема функціонування виробничо-господарської організації

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління організаціями» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературі. Більшість учених погоджується, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Окремі з них поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сирил О'Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах»¹.

* Далі «організації».

¹ Кунц Г., О'Доннел С. Управление: системний и ситуацион-ннй анализ управленческих функций. В 2-х т. /Пер. с англ. — Т. 1. — М.: Прогресе, 1981, — С. 106.

14

Загальні засади управління й менеджменту

Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мескон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації»¹. Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. 1909) вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу»².

Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об'єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Об'єднує їх погляд на управління як на процес чи вид діяльності.

Управління має бути побудоване на системі методів і способів, які є змістом специфічної діяльності управлінців. У такому сенсі воно передбачає вплив групи людей на конкретний об'єкт, а також наявність організації з певними цілями, структурою, системою відносин.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Управління організаціями — здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для жодної з цих осіб зокрема.

Управління не можна ототожнювати з керівництвом, яке за своєю сутністю є ширшим поняттям.

Керівництво організаціями — процеси мотивування, регулювання і наставництва щодо методів і способів виконання робіт підлеглими.

Управління є висококваліфікованою керівною діяльністю, основаною на поточному й стратегічному плануванні, відповідній організаційній структурі, розвинутій системі мотивування, а також необхідному рівні контро-

¹ Мескон М. X., Альберт М., Хедоури Ф. Основьі менедж-мента / Пер. с англ.— М.: Дело, 1992. — С. 38,72.

² Там само. — С.39.

Сутність управління

15

лю. Управлінський вплив здійснює не тільки керівник, а й інші працівники управління, які виконують функції, підфункції та завдання в загальному процесі управління.

Процес управління виробництвом забезпечують через взаємодію суб'єкта і об'єкта управління (рис. 1.2).

Виходи

Входи		Суб'єкт управління
			Процес управління >
Навколишнє		Об'єкт управління
середовище	Виробничо-господарська організація

Навколишнє середовище

Рис. 1.2. Взаємовідносини у процесі управління виробництвом

Суб'єкт управління в організації — особа або група осіб, які ставлять цілі перед об'єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об'єкта управління і контролюють їх виконання.

Осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Об'єкт управління — сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

Інколи об'єкт управління помилково трактують як групу людей, зайнятих виробництвом, що свідчить про звуження змісту управління до впливу лише на людський вид виробничих ресурсів. Насправді «об'єкт управління» — значно ширше поняття.

Зв'язок між суб'єктом і об'єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб'єкта управління до об'єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб'єкта містить дані про стан об'єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.

Для характеристики управління часто використовують поняття «система управління», виділяючи в ній керуючу і керовану підсистеми. Іноді керуючу підсистему непра-

16

Загальні засади управління й менеджменту

вильно ототожнюють із суб'єктом, а керовану — з об'єктом управління.

Насправді керуюча підсистема — це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. її елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах організації (рис. 1.3). Керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси організації — людські, матеріальні, фінансові.

Процес управління

Управлінські підрозділи

Процес виробництва

Виробничі підрозділи

Забезпечуючі підрозділи

Керуюча підсистема

Керована підсистема

Система управління виробничо-господарською організацією

Рис. 1.3. Структура системи управління організацією

На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління — елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію та продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.).

Сутність управління

17

Виходи системи управління — елементи системи управління, через які інформація та продукт функціонування виробничо- господарської організації надходять у навколишнє середовище.

Сучасні системи управління не виникли з нічого, не зародилися спонтанно, а є наслідком тривалої еволюції в процесі історичного розвитку суспільного виробництва.

Еволюція управління суспільним виробництвом

Задоволення матеріальних і духовно-культурних потреб людей є основними спонуками їх господарської (економічної) діяльності. Економічна діяльність первісних людей полягала в полюванні, рибальстві та збиранні природних продуктів. Виробництво обмежувалося створенням зброї, рибальських знарядь, одягу та предметів домашнього користування. Очевидно, між племенами епізодично здійснювався обмін предметами споживання, але будь-яких соціально-економічних утворень, систематично орієнтованих на виробництво предметів для обміну, не було. Перші виробничо-господарські організації виникли в період другого великого поділу суспільної праці — відокремлення ремесла від землеробства (між XII і VIII ст. до н. є.) у формі ремісничих майстерень. Спільна праця людей у них потребувала свідомої організації та управління: планування, координування, регулювання, чим і займаються управлінці.

Отже, управління виробничо-господарськими організаціями як соціальна функція, специфічна професійна діяльність людей у виробництві, зародилося одночасно з виникненням ремісничих майстерень, орієнтованих на виробництво продукції для зовнішньої реалізації. Спочатку воно було простим і полягало у розподілі робіт між працівниками, координації та обліку індивідуальної праці, стимулюванні ефективно працюючих. Власники майстерень працювали разом з підмайстрами та учнями. Ієрархічна форма ремісничої організації охоплювала, як правило, два управлінські щаблі: майстра і підмайстра. У технологічному процесі виробництва використовували переважно ручну працю.

Побутують й інші погляди на зародження та генезис управління. Так, шведський фахівець з управління Бенгт Карлоф пов'язує його виникнення з винаходом писемності, послуговуючись розробленим американським істори-

БІбліотека ТУР

*Я9ф """чи

18

Загальні засади управління й менеджменту

ком Клодом-Стюартом Джорджем-молодшим «управлінським континуумом», згідно з яким виникнення управління датоване моментом винаходу шумерами (прибл. 5000 р. до н. є.) клинопису, який дав змогу письмово фіксувати факти і події¹. Однак це пояснення недостатньо обґрунтоване економічно. Непереконливими є спроби пов'язати процес виникнення управління з формуванням держави, як це вважає професор Нью-Йоркського університету Глен Райт: «Коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчі, тоді постала певна форма управлінської діяльності»². Насправді держава виникла значно пізніше, ніж управління. Передумовами цього процесу були виробництво, вдосконалення знарядь праці, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, поява додаткового продукту. Тобто не держава спричинила виникнення управління, а наявність підприємств стала передумовою виникнення держави.

На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія організації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів (власник — майстер — наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар — губернатор — керівник державного територіального органу управління — керівник виробництва (майстер) — наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.

За феодалізму типовим промисловим підприємством стала майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готувалися незабаром стати самостійними майстрами. Майстерні об'єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Поділ праці ґрунтувався на технологічно закінчених комплексах операцій, які завершувалися виготовленням напівфабрикатів, а кооперація праці здійснювалася у внутріцехових і міжцехових формах. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулювали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управлінські функції щодо індивідуальних майстерень виконували ремісничі цехи: визначали квоти виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сировини, економічного стимулювання до праці.

¹ Карлоф Б. Деловая стратегия / Пер. с англ. — М.: Зконо-мика, 1991. — С. 31.

² Райт Г. Державне управління. — К.: Основи, 1994. — С. 4.

Сутність управління

19

Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткнулася з такими проблемами, як зарегламентованість технології та управлінських відносин на виробництві, вузькість, традиціоналізм мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високопродуктивних машин та ін. Оскільки капітали, нагромаджені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися виробничі організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких є наявність центральної фігури — капіталіста-підприємця.

Особливістю капіталістичних організацій стало поєднання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.

З розвитком виробництва й економічних відносин управління ускладнювалося. Однак до початку XX ст. його функція залишалася універсальною. Здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств, трестів, концернів, функція управління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці. Відбулася спеціалізація управлінців за функціями і підфункціями управління. Процес управління окреслився як комбінація зусиль спеціалізованих категорій управлінців — керівників і фахівців з окремих функцій управління.

За капіталізму управління економікою загалом та окремими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності мотивують його інтереси: кожний господарюючий суб'єкт прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийняття рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури, методи управління. Одним із сегментів ринку праці є ринок робочої сили управлінських працівників, де спостерігається високий попит на спеціалістів, здатних здійснювати ефективне управління. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються.

Ці особливості управління були властиві капіталістичній системі господарювання тільки на етапі зародження, в період чистого капіталізму, тобто капіталізму епохи вільної конкуренції. Пізніше капіталістична система управління

20

Загальні засади управління й менеджменту

трансформувалася, набуваючи спільних рис для всіх країн та окремих національних відмінностей.

Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і соціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов'язано з утворенням могутніх економічних організацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Держава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтралізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США нагромаджено великий досвід прямого регулювання відносин управління (антимо-нопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної орієнтації виробництва.

У гітлерівській Німеччині існувала система авторитарного капіталізму, за якого держава здійснювала жорсткий контроль й управління економікою (за збереження приватної власності на засоби виробництва).

Військово-тоталітарного управління зазнали економіки Чилі, Південної Кореї, Греції й Індонезії, де диктатура військових була поєднана з капіталістичною системою відносин.

У Великобританії наприкінці XIX ст. активно стали впливати на управління виробничими підприємствами тред-юніони. Цей вплив виявлявся навіть у прямому формуванні ними вищої управлінської ланки в націоналізованих галузях.

Натепер суттєві регіонально-національні особливості розвинулися в управлінні економікою Німеччини, Франції, Японії, Сінгапуру, країнах Скандинавії, на американському континенті.

На початку XX ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу — корпоративний капітал — сума індивідуальних капіталів, вкладених групами людей у певну організацію. Внаслідок цього в ЗО—40-х роках XX ст. у всіх економічно розвинутих країнах розмежували функції володіння і функції управління капіталом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власниками. Вони одержують заробітну плату, нерідко й частку прибутків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій володіння й управління капіталом стало передумовою оголошення XX ст. століттям революції управлін-

Сутність управління

21

ців. У цьому процесі сформувався менеджмент як особлива система управління виробництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.

У колишніх країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами за єдності принципових засад господарювання. У Радянському Союзі, в Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Чехословаччині, Румунії та Монголії функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В колишній Югославії існував так званий ринковий соціалізм, який характеризували групова форма власності трудових колективів на засоби виробництва та ринкові відносини між підприємствами. У сільському господарстві Польщі та Угорщини переважали дрібні приватні власники.

Командно-адміністративна система управління постійно демонструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соціалістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економічні догми не давали змоги уникнути жорсткого централізованого управління, і тому всі спроби запровадження елементів ринкових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної системи був наслідком корінної розбіжності між комуністичною ідеєю і прагненням людини до економічної свободи.

Отже, режим функціонування системи управління, її організація, способи й методи діяльності зумовлені типом суспільства, в якому функціонує система, типом економіки, наявністю чи відсутністю ринку, свобод і прав громадян, ступенем розвитку інституцій у суспільстві та ін. Соціально-економічні формації різняться формами власності на засоби виробництва, а організації (підприємства), які існують у межах певної формації, — способом координації й управління виробничо-господарською (економічною) діяльністю. Цей спосіб позначається на формах, структурах, засобах і методах управління виробничо-комерційною діяльністю організацій (див. рис. 1.4.).

Управління виробничо-господарськими організаціями еволюціонувало від найпростіших до сучасних складних систем менеджменту. При цьому викристалізовувалися організаційні форми, структури, функції, принципи і методи управління: відкидалися ті, які переставали відповіда-

22

Загальні засади управління й менеджменту

ти новим соціально-економічним умовам, і зберігалися ефективні, випробувані суспільною практикою.

XIX—XX ст.

2000—3000 рр. до н. є.

3000 р. до н. є.

		Підприємство
		Організація
		Ремесло
		--•!--1^.--

4000—5000 рр. до н. є.

Землеробство			Тваринництво
Виробництво продуктів для зовнішньоплемінного обміну

Менеджмент

Управління виробництвом

Ринок

І

Обмін

І

Збирання природних продуктів

Рис. 1.4. Періодизація розвитку управління виробництвом

1.2. Специфіка менеджменту

Характеризуючи категорії «управління» і «менеджмент», оперують однойменними теоретичними поняттями: суб'єкт, об'єкт, функції, методи, структури, середовище, система тощо. Однак практична реалізація цих категорій суттєво відрізняється змістовим наповненням елементів процесів управління й менеджменту і практичними способами реалізації управлінських відносин, що становлять сутність цих категорій.

Сутність менеджменту як системи управління в ринкових умовах

За твердженням П. Дракера, слово «менеджер» не має точного відповідника в німецькій, французькій, іспанській, італійській, російській мовах, а використовувані в

Специфіка менеджменту

23

цьому значенні слова «так само неточні і ухильні, як і слово „менеджер" в американській англійській»¹. У спрощеному розумінні менеджмент — це вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. В англомовних країнах поняття «менеджмент» тлумачать як спосіб та манеру спілкування з людьми, владу та мистецтво керівника, вміння організувати ефективну роботу управлінського апарату, організаційну побудову системи управління та ін. (рис. 1.5).

Наука

Вид професійної діяльності

Мистецтво управління

Процес

прийняття

рішень

Менеджмент

Керівництво організацією

Організація | ^ спільної праці людей

Організація управління

Певна

система

управління

Певна категорія людей, основною професійною діяльністю яких є управління організаціями

Рис. 1.5. Основні підходи до визначення поняття «менеджмент»

Менеджмент (англ. тапере — управляти) — вид діяльності, спрямованої на досягнення певних передбачених цілей виробничо-господарською організацією (підприємством), яка функціонує в ринкових умовах, шляхом раціонального використання її матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Функціональна багатогранність менеджменту безпосередньо пов'язана з особливостями його економічних, соціально-психологічних, правових, організаційно-технічних аспектів.

Економічні аспекти менеджменту реалізують в управлінні виробництвом, під час якого координується використання необхідних для ефективного досягнення цілей матеріальних і трудових ресурсів.

Соціально-психологічні аспекти виявляються в діяльності певних осіб щодо спрямування зусиль усього персоналу організації на досягнення поставлених цілей та шляхом створення керівної структури, за допомогою якої реалізуються відносини між керівництвом і підлеглими.

^гРайт Г. Державне управління. — К.: Основи, 1994. — С. 39.

24

Загальні засади управління й менеджменту

Специфіка менеджменту

25

Особливості такої діяльності залежать від культури суспільства, традицій, цінностей і звичок людей.

Правові аспекти відображають структуру державних, політичних та економічних інститутів, здійснювану ними політику, законодавство, яке регулює бізнес, трудові відносини, податкову політику тощо.

Організаційно-технічні аспекти передбачають раціональну оцінку ситуації і систематичний відбір цілей та завдань, послідовне розроблення стратегії вирішення цих завдань, упорядкування необхідних ресурсів, раціональне проектування, організацію, керівництво і контроль за діями щодо реалізації цілей, мотивування й винагородження людей.

У розглянутих аспектах виявляється зміст менеджменту як діяльності, спрямованої на певний об'єкт.

Об'єкт (лат. оЬіесіив — предмет) менеджменту як діяльності — ви-робничо-господарська організація та її навколишнє середовище.

Вплив менеджменту на організацію та її зовнішнє середовище опосередковується виробничими відносинами, що зумовлює конституювання предмета менеджменту як діяльності.

Предмет менеджменту як діяльності—система виробничих відносин у процесі створення товарів (послуг), призначених для потреб ринку.

Менеджмент як діяльність з управління організаціями охоплює організацію виробництва, спрямованого на досягнення прибутку (підприємницького доходу); організацію спільної праці людей; процеси прийняття рішень; сукупність певних стадій процесу управління.

Менеджментом також вважають керівництво, яке скеровує діяльність організації, представляє її у зовнішньому середовищі і діє від її імені при контактах з державою, іншими суб'єктами ринку, громадськими організаціями тощо.

Менеджмент постає також і як організація спільної праці співробітників, колективу для досягнення поставленої мети найраціональнішим шляхом. Часто, ведучи мову про менеджмент, мають на увазі людей, які обрали управління сферою своєї професійної діяльності. У такому розумінні менеджмент є збірним поняттям, яке відображає зміст професійної діяльності як менеджерів (керівників), так і функціональних виконавців і технічних працівників менеджменту. Менеджмент асоціюється і з системою управління, яку формують певні елементи, відносини, зв'язки між якими структуризовано й упорядковано. Основною оцінкою ефективності і якості її функціонування

є ступінь досягнення визначених цілей у поточному періоді та у довготерміновій перспективі.

Менеджмент у розумінні організації управління — це сукупність управлінських підрозділів, їх функцій, ієрархії та підпорядкування органів управління, методів впливу на об'єкт управління.

Менеджментом нерідко вважають процес прийняття рішень, тобто розроблення і реалізацію способів виходу з конкретних виробничо-господарських ситуацій, що склалися всередині організації або за її межами. Аналіз інформації та прийняття на її основі управлінських рішень утворює технологію менеджменту.

Менеджментом часто називають і мистецтво управління — діяльність керівника, яка залежить від його особистих якостей організатора, адміністратора, лідера.

Менеджмент є також системою наукових знань, теоретичною базою практики управління, яка має свій об'єкт і предмет вивчення, проблеми, методи та підходи до їх вирішення, забезпечує потреби вдосконалення практики управління. На першому етапі становлення менеджменту як науки основним завданням був аналіз змісту виробничої праці та її основних компонентів. Він живив висновки про необхідність систематичного стимулювання працівників з метою заінтересованості їх у зростанні продуктивності праці й збільшенні обсягів виробництва. Пізніше було з'ясовано, що резерви підвищення ефективності виробництва містяться не тільки у виробничому процесі, а й у процесі управління. Це стало головною передумовою виникнення теорії менеджменту.

Будь-яке розуміння менеджменту потребує вивчення його в статиці і в динаміці; в межах глобальної й локальної діяльності; на поточний момент і в перспективі.

Суттєвою особливістю терміна «менеджмент» є те, що його переважно використовують стосовно управління господарською діяльністю. Застосування поняття «управління» правомірне щодо загальної характеристики цього виду людської діяльності, а «менеджмент» — щодо змісту, форм і методів конкретного управлінського впливу на діяльність суб'єкта ринкових відносин. Термін «менеджмент» стосується тільки тих організацій, які здійснюють свою діяльність із метою отримання прибутку (підприємницького доходу).

Менеджмент як управління в умовах ринкової економіки передбачає:

— орієнтацію організації на попит і потреби ринку, конкретних споживачів; виробництво видів продукції

26

Загальні засади управління й менеджменту

(послуг), які мають попит і можуть принести очікуваний прибуток;

— постійне прагнення до підвищення ефективності виробництва: отримання оптимальних результатів із меншими витратами;

— господарську самостійність, яка забезпечує свободу прийняття рішень тими, хто відповідає за кінцеві результати організації, її підрозділів;

— постійний перегляд цілей і програм залежно від ситуації на ринку;

— встановлення остаточного результату діяльності організації, її підрозділів на ринку;

— необхідність використання сучасної інформаційної бази з метою здійснення багатоваріантних розрахунків для прийняття обґрунтованих і оптимальних рішень.

Господарська діяльність з погляду менеджменту — це діяльність організації у будь-якій галузі економіки (промисловості, сільському господарстві, транспорті, торгівлі, банківській справі, побутовому обслуговуванні і т. п.) і в будь-якій сфері діяльності (науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки, виробництво, збут, фінанси), якщо вона спрямована на отримання прибутку чи підприємницького доходу.

Основним у сучасному менеджменті є визначення цілей організації на близьку й далеку перспективи, яке здійснюється з урахуванням потенційних можливостей організації та її забезпеченості ресурсами. З огляду на масштаб розрізняють загальні (відображають концепцію розвитку організації загалом) та специфічні цілі (розробляють у межах загальних, стосуються основних видів її діяльності).

Важливою особливістю практики менеджменту вважають раціоналізацію використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Адже досягнення цілей передбачає отримання максимального ефекту за мінімуму витрат, тобто таку організацію діяльності, за якої група спільно працюючих людей спрямовує свої зусилля на досягнення загальних цілей на основі відповідної мотивації праці.

Менеджмент має власний економічний механізм, спрямований на вирішення конкретних проблем взаємодії при реалізації соціально-економічних, технологічних, соціально-психологічних завдань, що виникають у процесі господарської діяльності. Цей механізм об'єктивно зумовлений господарською діяльністю організації у ринковому середовищі.

Специфіка менеджменту

27

Отже, менеджмент є складним соціальним явищем, на яке впливають економічні, соціальні, політичні, національно-демографічні та інші чинники. Значущість його була усвідомлена в 30-ті роки XX ст. Ця діяльність перетворилася на професію, сферу знань, а соціальна верства, що нею займається, — у впливову суспільну силу. Наприклад, велетенськими транснаціональними корпораціями управляють менеджери, у розпорядженні яких величезний економічний, виробничий та науково-технічний потенціал, сумірний за своєю потужністю з потенціалами держав. Від їх рішень залежить доля мільйонів людей, політичних партій, урядів, держав, регіонів.

Структурний аналіз менеджменту

Сутнісні особливості менеджменту-діяльності виявляються залежно від того, як його розглядати — у статиці чи в динаміці. Статичний розгляд розкриває сукупність складових, які є першоджерелами (передумовами) ефективного управління. Динамічний розгляд дає змогу з'ясувати складові ефективного менеджменту як процесу управлінського впливу на ресурси організації, використання її потенціалу.

На думку англійського економіста, лауреата Нобелівської премії Джона Хікса (1904—1989), статичне дослідження економічних процесів полягає у з'ясуванні кількісного значення чинників, які застосовуються для виробництва певної кількості продуктів, а динамічне — в часовій послідовності застосування цих чинників.

Статична структуризація менеджменту. її формують організаційна побудова (структура) організації, функціональна характеристика, особистісна характеристика менеджера (рис. 1.6).

МЕНЕДЖМЕНТ

Організаційна

-І Функції

Організація

Рис. 1.6. Схема статичної структуризації менеджменту

28

Загальні засади управління й менеджменту

Організаційну побудову (структуру) визначають виробнича та управлінська структури організації. Це означає, що здійснення процесу менеджменту передбачає наявність організації, тобто упорядкованої структури виробничих і управлінських підрозділів. Структурна організація не виникла сама собою, а є породженням менеджменту, його функцією.

Менеджментом часто називають поточне управління організацією. Це — функціональна характеристика менеджменту, зумовлена організаційною побудовою органів управління організацією. Раціональне розмежування функцій, закріплення їх за окремими структурними підрозділами і виконавцями є важливим чинником ефективного менеджменту. Нечітке кількісне і якісне визначення функцій працівників, структурних підрозділів менеджменту може спричинити зниження його ефективності. Раціоналізація функціональної побудови менеджменту була предметом вивчення класичної школи в науковому менеджменті. Один із її засновників, французький дослідник менеджменту Анрі Файоль (1841—1925) вперше визначив його основні функції: планування, організування, мотивування, контролювання.

Менеджмент як індивідуальне мистецтво керівництва виробничо-господарськими, соціально-економічними та іншими процесами в організації містить і особистісну характеристику.

Отже, за статичного аналізу менеджменту оцінюють конкретну систему управління організацією, структуро-вану відповідно до наявного поділу й кооперації в реалізації управлінських функцій, та ділові й особисті якості керівника організації.

Динамічна структуризація менеджменту. Використання її дає змогу розмежувати функціональні зони менеджменту відповідно до спрямованості виробничо-господарської діяльності організації. Ця діяльність зосереджується на оволодінні ринком товарів чи послуг, а також на ефективному використанні чинників виробництва (робочої сили, сировини, обладнання), власних та залучених коштів. Відповідно, менеджмент у динамічному розумінні поділяють на складові: маркетинг, фінансовий менеджмент, виробничий менеджмент (рис. 1.7).

Змістом маркетингу як складової частини менеджменту є організація інформаційної взаємодії внутрішнього середовища організації із зовнішнім.

Специфіка менеджменту

29

[ МЕНЕДЖМЕНТ ]
Маркетинг			Фінансовий менеджмент
Виявлення потреб ринку; визначення споживчих якостей продукції (послуг) відповідно до потреб ринку; задоволення потреб ринку в продукції (послугах); надання необхідної інформації для планування виробництва; забезпечення рентабельної роботи підприємства			Аналіз і оцінювання фінансового стану; розроблення фінансової стратегії; підтримання ліквідності організації; бюджетування засобів; одержання і використання довго- і короткострокових кредитів; лізинг; опціони; варанти; поточне управління активами і пасивами; цінова політика; управління пакетом цінних паперів; емісія власних цінних паперів; факторинг; контроль рентабельності використання фінансових ресурсів
Виробничий менеджмент
Операційний менеджмент				Менеджмент персоналу
Раціональна організація управління і виробництва; оптимальне поєднання і використання чинників виробництва; проектування продукції (послуг); управління запасами сировини і матеріалів; управління закупівлями сировини та матеріалів; контроль якості продукції (послуг)				Планування трудових ресурсів; набір і добір кадрів; визначення заробітної плати; адаптація; професійне навчання; встановлення цілей; поділ праці; прийняття рішень; постановка завдань; організація праці; делегування повноважень; допомога; мобілізація і мотивування; стимулювання; перевірка; контролювання

Рис. 1.7. Динамічна структуризація менеджменту-діяльності

Фінансовий менеджмент полягає в ресурсному забезпеченні виробництва фінансовими коштами, контролі руху грошових коштів та результатів діяльності організації у грошовому вимірі.

Сутність виробничого менеджменту становить раціональна організація використання ресурсів виробництва: виробничих потужностей, сировини, технології, праці, інформації тощо. У зв'язку з неоднорідністю використовуваних у виробництві ресурсів та специфікою їхнього застосування виробничий менеджмент поділяють на операційний менеджмент і менеджмент персоналу. Операційний менеджмент полягає в раціональній організації процесу перетворення матеріальних, інформаційних, фінансових

зо

Загальні засади управління й менеджменту

ресурсів виробництва на кінцевий продукт діяльності організації. Об'єктом менеджменту персоналу є соціальна складова організації: структуризація й мотивування працівників, їх розвиток, організація виробничої діяльності тощо.

Статичні й динамічні характеристики свідчать, що менеджмент є системою організації колективної праці та управління ресурсами, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу й ефективності організації (підприємства) загалом.

Мета, завдання, стадії менеджменту

Менеджмент повинен забезпечувати успішне функціонування організації, результатом діяльності якої є прибуток, а також певні гарантії для її майбутнього, оскільки нагромадження прибутку у вигляді різноманітних резервних фондів дає змогу обмежувати й долати ризики, зумовлені змінами ринкової ситуації. Це передбачає необхідність надання менеджерам достатньої свободи й самостійності у господарській діяльності, без чого неможливо оперативно реагувати й адаптуватися до змінних умов, тобто досягати мети менеджменту.

Мета менеджменту — забезпечення прибутковості чи дохідності діяльності організації на основі раціонального налагодження виробничого процесу і процесу управління, розвитку матеріально-технічної і технологічної бази, ефективного використання кадрового потенціалу, власних та залучених коштів.

Прибутковість організації свідчить про ефективність її виробничо-збутової діяльності, яка досягається внаслідок мінімізації витрат (на сировину, матеріали, енергію, оплату праці, фінансування) і максимізації доходів від результатів виробництва — випуску продукції та подання послуг.

Досягнення мети неможливе, якщо її не конкретизувати й не деталізувати у формі завдань для працівників управління.

Завдання менеджменту — конкретизований у просторі й часі зміст мети менеджменту для окремих структурних підрозділів виконавців відповідно до їх функціонального призначення.

Найважливішим завданням менеджменту є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів на основі наявних матеріальних та людських ресурсів і забезпечення рентабельної діяльності організа-

Специфіка менеджменту

31

ції, її стабільного становища на ринку. Із цього основного завдання витікають інші:

— автоматизація виробництва й залучення висококваліфікованих працівників;

— стимулювання працівників шляхом створення належних умов праці й установлення відповідної заробітної плати;

— постійний контроль ефективності діяльності організації;

— постійний пошук і освоєння нових ринків.

До завдань менеджменту належать також деталізація цілей розвитку організації; встановлення їх пріоритетності, черговості й послідовності вирішення; розроблення стратегії розвитку організації, господарських завдань і шляхів їх здійснення; розроблення системи заходів для подолання проблем; визначення необхідних ресурсів і джерел їх постачання; контроль за виконанням поставлених завдань. Завдання менеджменту безперервно ускладнюються із зростанням масштабів виробництва.

Зміст завдань менеджменту залежить від стадій його здійснення. Залежно від видів і послідовності діяльності у структурі менеджменту виокремлюють такі стадії: стратегічний менеджмент; оперативний менеджмент; контроль.

Стратегічний менеджмент зосереджується на розробленні цілей менеджменту, прогнозуванні, перспективному плануванні.

Оперативний менеджмент реалізує заходи стратегічного менеджменту. Суттю його є організація (створення необхідної структури і нагромадження необхідних ресурсів) і керівництво (система розпорядництва й мотивування в умовах створеної структури).

Контроль охоплює аналіз досягнутих результатів (зворотний зв'язок) і є вихідним пунктом нового циклу управління.

Ефективний менеджмент передбачає єдність усіх етапів і стадій управління, його економічного, організаційно-технічного і соціально-психологічного аспектів.

Сучасна парадигма менеджменту

Парадигма (грец. рагас1і£та) менеджменту — система понять, уявлень, що формується на основі вивчення, аналізу й узагальнення реалій дійсності, змінючись відповідно до змін зовнішнього і внутрішнього середовищ організацій. Оскільки менеджмент є відображенням соціально-

32

Загальні засади управління й менеджменту

економічних умов суспільного виробництва, то його парадигма не є чимось незмінним, усталеним. На різних етапах розвитку виробництва вона відображає панівну ідеологію щодо ефективності управління. Парадигма впливає і на практичну менеджерську діяльність, зокрема, на систему пріоритетів, якими керуються менеджери на різних етапах розвитку менеджменту-діяльності і, відповідно, на технологію менеджменту. Кожний наступний етап розвитку менеджменту зумовлював зміну попередньої парадигми.

З моменту зародження менеджменту-діяльності і дотепер одне із основних його завдань — передбачення перспективних змін зовнішнього середовища і побудова системи управління, орієнтованої на врахування майбутніх тенденцій та пониження ступеня їхньої невизначеності. Тому першою базовою складовою парадигми менеджменту є перспективне спрямування менеджерської діяльності. Історія людства підтверджує, що виживали ті організації, які вміли передбачити зміни зовнішнього середовища і, змінюючи внутрішнє середовище, не тільки пристосуватися до цих змін, а й динамічно впливати на них. Еволюція систем менеджменту в цьому аспекті відображає етапи розвитку економічних відносин у суспільстві. Менеджмент розвивався від системи реактивної адаптації до системи управління на основі передбачення змін та впливу на них (управління на основі гнучких, тобто екстрених, рішень). Етапами розвитку цих систем були управління на основі контролювання, управління на основі екстраполювання (лат. ехтл-а — поза і роііо — обробляю) — довгострокового планування, управління на основі передбачення змін (стратегічне планування), управління на основі передбачення змін та впливу на них (стратегічний менеджмент).

Концептуальною основою парадигми менеджменту з моменту його виникнення і до кінця XVII ст. став контроль за виконанням, тобто реакція на зміни відбувалася після здійснення події. Внаслідок недостатнього розвитку ринку цей тривалий проміжок часу менеджмент був тільки внутріорганізаційним.

Із середини XVII до останньої третини XIX ст. успіху досягав автор товарної ідеї, який міг її реалізувати. Успішні менеджери найчастіше були винахідниками. Парадигмою менеджменту у цей період стало поєднання управління на основі контролю за виконанням завдань з управлінням на основі екстраполювання тенденцій виробництва.

У першій чверті XX ст. різко зросла динаміка зовнішніх чинників діяльності господарюючих суб'єктів, внаслі-

Специфіка менеджменту

33

док чого екстрапольовані темпи зростання нерідко не досягалися, тому виникла потреба у передбаченні майбутніх змін. Крім того, вирішальним чинником успіху стала здатність випускати максимальну товарну масу за мінімальних витрат. Успіху досягали менеджери-технократи, які відмінно знали технологію і відповідно організовували виробництво. Досягненням у цьому напрямі були нормування праці, її раціональна організація, конвеєрна система виробництва тощо. Потреби в маркетингу практично не було. Перспективні завдання менеджменту вирішувалися на основі довгострокового планування. Отже, парадигму менеджменту цього періоду формували: домінування технологічних питань виробництва над соціальними, раціоналізація організації праці (тейлоризм), мінімізація витрат виробництва, довгострокове планування виробничої діяльності.

У 30-ті роки XX ст. ринок «ущільнився», його канали переповнилися товарною масою. На відміну від попереднього етапу, коли продавалося все, що вироблялося, як суттєву ознаку ринку почали розглядати попит покупців. На першому плані опинилися його дослідження, розроблення й реалізація товарних ідей, організація збуту, стимулювання продажів тощо. Провідною ідеєю парадигми менеджменту була маркетингова орієнтація виробництва. Оскільки маркетингові дослідження й рекомендації вимагали тривалого часу для реалізації, наступною складовою парадигми менеджменту цього періоду став стратегічний менеджмент як технологія перспективно орієнтованого цільового управління в умовах підвищеної нестабільності чинників зовнішнього середовища та їхньої невизначеності в часі. Стратегічний менеджмент ефективний тільки за умови прийняття гнучких поточних (екстрених) рішень, які формували важливу складову парадигми менеджменту цього періоду.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. розпочався якісно новий етап технології менеджменту внаслідок посилення всіх попередніх тенденцій. Ринок ще більше «ущільнився». Успіху добивався той, хто міг запропонувати принципово новий або традиційний товар надвисокої якості, але із сервісним супроводом і високою післяпродажною відповідальністю. Завданням менеджменту і складовою його нової парадигми стало не так вивчення, як формування попиту, створення власних ринкових ніш. Споживач почав реагувати не тільки на товар, а й на його марку, на репутацію фірми, а нерідко й на репутацію її перших осіб. Результати діяльності фірми все більше за-

2 3 209

34

Загальні засади управління й менеджменту

А\

Специфіка менеджменту

35

лежали від громадської думки, від висвітлення діяльності фірми у засобах масової інформації, відносин із владою, спонсорської та благодійної діяльності, корпоративної культури, фірмового стилю тощо. Слова «фірма», «фірмова поведінка», «фірмовий дизайн» почали не просто визначати певну організацію, а й характеризувати особливий стиль діяльності.

Важливою складовою парадигми менеджменту стала соціально-культурна технологія як усередині самої фірми, так і в її соціальному середовищі, а головним завданням менеджменту — не стільки позиціювання товару на ринку, скільки позиціювання фірми в суспільстві.

Проявом соціально-культурної технології менеджменту є риЬіік геіаііопз (паблік рілейшнз) — мистецтво формування і підтримки відносин із навколишнім середовищем, зв'язки з громадськістю. Основою парадигми менеджменту стало визнання того, що нехтування соціально-культурними передумовами, національно-культурними особливостями і умовами призводить до краху найкращих проектів і програм, реформ та інновацій.

Сучасна підприємницька діяльність може бути успішною тільки за умови диверсифікації та багатопрофільнос-ті виробничо-господарської діяльності організацій. Чим диверсифікованіша діяльність організації, тим вища її конкурентоспроможність, тим оперативніше й пластичніше організація реагує на динаміку ринку. На перший план виходить не продукт організації (підприємства), а її дії у різних зонах ділової активності щодо інших господарюючих суб'єктів.

Традиційний менеджмент було зорієнтовано на остаточний результат як мету діяльності. Під цю мету мобілізували ресурси. Головною його опорою була організаційна структура, вибудована під «дерево цілей», і контроль, а сам процес управління ґрунтувався на сигнально-спонукаючій інформації. Сучасний менеджмент здійснюють у координатах, де цілі є вторинними відносно шкали цінностей, за якою їх оцінюють. Акцент переносять зі спонукання на взаєморозуміння, зі стимулювання — на мотивування, на поєднання інтересів у зовнішньому і внутрішньому середовищах організації, на формування усвідомлення спільного «ми», своєї особливості і навіть соціальної місії організації.

Сучасна організація постає як самостійне культурне утворення зі своїми цінностями, нормами, традиціями, ритуалами, героями, міфами, легендами, фольклором, суб-

культурою тощо. Фірмовий стиль, імідж, організаційна культура, корпоративний дух є частиною сучасної парадигми менеджменту. Все це радикально змінило технологію роботи з персоналом. Головним є не контролювання й стимулювання трудової діяльності персоналу, а заохочення за досягнуті результати і покарання за невиконання завдань. Важливими елементами парадигми менеджменту стали персонал-орієнтовані технології, які поєднують індивідуальне мотивування працівників із формуванням у них почуттів причетності до єдиної справи, усвідомлення і реалізації нормативно-ціннісного «ми». Це посилило залежність менеджменту від умотивованості та відповідальності персоналу. Успіху добивається менеджер, який усвідомлює, що люди — не просто кадрове забезпечення і трудові ресурси, а найцінніший ресурс виробництва. Результативність діяльності організації залежить від уміння менеджера створити команду, здатну до агресивного пошуку й реалізації нового, боротьби за якість тощо.

Отже, сучасну парадигму менеджменту було сформовано на основі діалектичного розвитку, аналізу й відбору найефективніших технологій менеджменту на всіх етапах його історичного розвитку, з урахуванням нинішніх соціально-економічних реалій. Основними складовими її є: перспективне спрямування менеджерської діяльності (стратегічний менеджмент); маркетингова орієнтація виробництва; технологія паблік рілейшнз; диверсифікація і багатопрофільність виробництва; фірмовий стиль, імідж, культура організації; персонал-орієнтовані технології.

Соціально-економічна природа управлінської праці

Виокремлення управління як особливої соціальної функції зумовило формування управлінських відносин у виробництві. У цій сфері застосовують особливий вид праці людей, основною професійною діяльністю яких є управління.

Дослідження кожного виду праці передбачає характеристику таких параметрів, як специфіка, предмет, знаряддя, продукт, результат, якість, характер праці. З цього погляду соціально-економічна природа управлінської праці має специфічні особливості:

1. Результати праці управлінців не піддаються прямому вимірюванню визначенням обсягів виробленої продукції у вартісних чи натуральних показниках. Для оцінки

36

Загальні засади управління й менеджменту

управлінської праці неможливо використовувати показники кількості чи вартості продукції, виробленої за одиницю часу («продуктивність праці», «виробіток»), за винятком деяких видів — праця оператора ЕОМ, друкарки тощо. Праця організатора виробництва, економіста, інженера має елементи творчості, неповторності і не може оцінюватися з погляду продуктивності. Щодо неї можна застосовувати показники ефективності, результативності, які виражають в загальних показниках керованого або обслуговуваного працівником підрозділу, тобто побічно — в праці інших людей.