МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра безпеки життєдіяльності людини

Коваленко Г.І., Матицин Е.М., Мусіяченко Ф.В.

ЦИВІЛЬНА ОБОРОНА

Конспект лекцій

Для студентів денної і заочної форми навчання

Харків

ВД «Інжек»

2005

Затверджено на засіданні ради фінансового факультету

Харківського національного економічного університету

Протокол № 6 від 19.01.2004 р.

Коваленко Г.І., Матицин Е.М., Мусіяченко Ф.В.

Цивільна оборона. Конспект лекцій. – Харків. : ВД «Інжек», 2005 . – 184 с. Укр. Мов.

За змістом конспект лекцій відповідає програмі навчальної дисципліни «Цивільна оборона» для вищих навчальних закладів.

Рекомендовано для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання.

Коваленко Г.І.

Матицин Е.М.

Мусіяченко Ф.В., 2005

ВД «Інжек», 2005

Вступ

Значна кількість великих катастроф, що відбувалися на території України за останній час (серед яких особливе місто займає Чорнобильська), змістили пріоритети у призначенні Цивільної оборони від захисту населення в умовах воєнного часу на захист населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, від галузевого (відомчого) формування і функціонування на функціональні (із за діянням усіх рівнів виконавчої влади) принципи формування і реагування на надзвичайні ситуації.

Прийняті Верховною Радою України закони: „Про Цивільну оборону України” (1993,1999 рр.), „Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань” (1998р.), „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру” (2000р.) чітко визначили призначення і завдання Цивільної оборони України, відповідальність всіх рівнів щодо захисту життя і здоров’я людини від наслідків надзвичайних ситуацій, державну важливість цієї проблеми.

Організація безпеки і захисту населення України, об’єктів економіки і національного надбання держави повинна розглядатися як невід’ємна частина державного будівництва, як найважливіша функція центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів влади.

Рівень національної безпеки не може бути достатнім, якщо у загальнодержавному масштабі не буде вирішене завдання захисту населення, об’єктів економіки і національного надбання від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Даний конспект лекцій підготовлено у відповідності до вимог вищенаведених законів України, галузевого статуту вищої освіти Міністерства освіти і науки України і програми підготовки студентів вищих навчальних закладів з Цивільної оборони.

Тема 1: Організація цивільної оборони в сучасних умовах

1.1. Основні положення міжнародного права з питань

захисту людини

Друга світова війна (1939 – 1945 рр.), бойові дії якої розгорнулися на трьох континентах – у Європі, Азії й Африці, втягла в стан війни 61 державу з населенням 1 млрд. 700 млн. чоловік, тобто 75% усього населення Землі на той час.

Людські втрати в тій війні становили 50 млн. чоловік. Від бойових дій і фашистського терору тільки в Європі загинуло більше 40 млн. чоловік. Найбільші втрати понесли СРСР – більше 27 млн. чоловік, Німеччина – 13 млн. чоловік, Польща – 6 млн. чоловік, Франція – більше 600 тис. чоловік, США – 405 тис. чоловік, Англія – 375 тис. чоловік, Японія – 2,5 млн. чоловік.

У полоні загинуло понад 1 млн. радянських воїнів. Велетенські були і матеріальні втрати, в СРСР вони становили 2 трильйони 600 млрд. карбованців.

Поряд з небувалими в історії людства і матеріальними втратами Друга світова війна відрізнялася надзвичайною жорстокістю, расовою ненавистю, фашистським садизмом до військовополонених, населення, яке проживало на територіях, окупованих військами німецької коаліції.

Вперше в історії війни було застосовано зброю масового ураження. Сполучені Штати Америки на заключному етапі Другої світової війни, у серпні 1945 року, бомбардували японські міста Хіросіму і Нагасакі, скинувши на них атомні бомби, що призвело до руйнування цих міст, радіоактивного зараження, загибелі 170 тисяч мешканців, променевої хвороби потерпілих.

Підсумки Другої світової війни змусили світове співтовариство замислитися над своїм майбутнім і тим, наскільки воно можливе взагалі.

24.10.1945 р. була заснована Організація Об’єднаних націй (ООН).

10.12.1949 р. ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини (Хартію прав людини), яка зобов’язала держави, що підписали її, гарантувати „Кожній людині право на життя” (ст.3), а також „Прав на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці” (ст.23).

В умовах сучасних воєн, з попередженням яких, на жаль, людство поки що не може впоратися, ООН у Женевських Конвенціях від 12 серпня 1949 р. зобов’язала держави, що ведуть війну, дотримуватись норм гуманізму і порядку їх реалізації. Це зафіксовано:

• перша Женевська Конвенція: „З поліпшення становища поранених і хворих у діючих арміях”;

• друга Женевська Конвенція: „З поліпшення становища поранених, хворих і осіб зі складу збройних сил, що зазнали аварії корабля”;

• третя Женевська Конвенція: „З поводження з військовополоненими”;

• четверта Женевська Конвенція: „Із захисту цивільного населення під час війни”.

8 червня 1977 року з ініціативи Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції були прийняті два Додаткових Протоколи до Женевської Конвенції 1949 року що розширили діапазон захисту осіб, які постраждали від збройних конфліктів.

За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон – потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Сторони, які беруть участь у конфлікті, зобов’язані утримуватись від нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності.

Усі чотири Женевські Конвенції та Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

Перша та друга Женевські Конвенції забезпечують захист поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати, поводитися з ними гуманно та надавати їм максимально можливий і у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан.

У випадку взяття в полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власним пораненим.

Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спаленню без належного попереднього пізнавання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного догляду.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, повинно ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинно допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить виказувати підтримку в їхніх діях.

Перша і друга Женевські Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання та споруд, а також персоналу (адміністраторів, водіїв, кухарів та інших). Цей персонал використовується постійно або тимчасово виключно для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Згідно з Конвенцією, персонал користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому фоні і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих.

Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Третя Женевська Конвенція визначає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно з Конвенцією, особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу іншої сторони, стає військовополоненим. Щодо поведінки з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополонені зобов’язані повідомити на допиті своє прізвище, ім’я, вік, звання та особистий номер. Але їх не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію.

Держава, що утримує військовополонених, зобов’язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, а також такими житловими умовами, які надаються її військам і відповідною медичною допомогою, якщо цього буде потребувати здоров’я військовополонених.

Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелику винагороду в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров’ю, або до принизливих робіт.

На початку полону військовополонені повинні отримувати можливість сповістити свої сім’ї та Центральне агентство розшуку Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Військовополонені, що визначені тяжко хворими та важко пораненими, підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені.

Четверта Женевська Конвенція визначає захисний статус цивільних осіб, цивільного населення і організацій Цивільної оборони. Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об’єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів.

З метою захисту цивільного населення забороняється:

• напад, не спрямований на конкретні військові об’єкти;

• напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

• використовувати присутність чи пересування цивільного населення та окремих цивільних осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу.

Велика увага приділяється питанням захисту цивільних об’єктів. Всі цивільні об’єкти не повинні бути об’єктами нападу і репресій. Відносно цивільних об’єктів забороняється:

• здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам’яток, творів мистецтва та місць відправлення культу, які є культурною і духовною спадщиною народів;

• нападати на об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення та використання голоду серед цивільного населення у вигляді методу ведіння війни.

Це стосується таких об’єктів, як запас продуктів харчування, сільськогосподарські райони, які виробляють продукти харчування, посіви, худоба, споруди для постачання та забезпечення запасів питної води.

Четвертою Конвенцією та Додатковими Протоколами до неї Цивільна оборона призначена для виконання гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і надання допомоги від наслідків воєнних дій або лих, а також для створення умов, необхідних для виживання населення. Такими завданнями Цивільної оборони є:

• оповіщення;

• евакуація;

• забезпечення захисними спорудами і їх устаткуванням;

• проведення заходів щодо світломаскування;

• рятувальні роботи;

• медичне обслуговування, що включає першу допомогу, а також релігійну допомогу;

• боротьба з пожежами;

• виявлення та визначення небезпечних районів;

• знезараження та інші заходи захисту;

• термінове забезпечення житлом і харчуванням;

• термінове надання допомоги у встановленні і підтримці громадського порядку в районах лиха;

• термінове відновлення необхідних комунальних служб;

• термінове поховання трупів;

• надання допомоги в забезпеченні об’єктів, необхідних для виживання.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни, стосується кожного з нас, однак воно ще недостатньо відоме людям. Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захист особи. Мета цього права – пом’якшити страждання всіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук ворога – поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені та цивільні особи.

До середини XIX століття угоди, які були спрямовані на захист жертв війни, мали лише випадковий характер і накладали зобов’язання, що ґрунтувалися на суворій взаємності, тільки на договірні сторони. По суті, мова йшла про угоди, які стосувалися воєнної капітуляції, які були дійсні лише під час проводження конфлікту.

Держави, що підписали або приєдналися до Женевських Концепцій, зобов’язані дотримуватись їх вимог і консолідовано впливати на інші країни по виконанню ними вимог міжнародного гуманітарного права.

Для людства це стало значним кроком вперед.

І коли сьогодні міжнародний тероризм загрожує безпеці цілих націй і держав міжнародне співтовариство, керуючись Деклараціями ООН і Женевськими Конвенціями, дає рішучу відсіч і зробило ставку на ліквідацію міжнародного тероризму в ім’я захисту прав людини на життя.