- •Лариса костюк етногеографія україни
- •6.010102 Початкова освіта; 6.020302 Історія; 6.030102 Психологія;
- •6.030103 Практична психологія; 6.030601 Менеджмент;
- •6.040106 Екологія
- •Передмова
- •«Етногеографія україни»
- •1. Пояснювальна записка
- •2. Зміст програми
- •3. Критерії успішності навчання та засоби діагностики навчання
- •Розділ 2. Конспекти лекцій до курсу «етногеографія україни»
- •2.1. Теоретична та методологічна основа курсу
- •Етногеографія як наукова дисципліна. Досліджувані проблеми
- •Етногеогафічні процеси: роз'єднавчі та об'єднавчі
- •3. Джерела етногеографії України
- •Етногеографічна та геополітична характеристика України
- •Поняття географічного простору та етнічної території.
- •3. Державна територія України та її співвідношення з етнічними межами.
- •Етногеографічне районування України
- •1. Поділ території України на основні етнографічні райони. Етапи районування.
- •2. Історико – географічна характеристика етнографічних районів.
- •3. Географія розселення етнографічних груп: лемки, бойки, гуцули.
- •Географія розселення зарубіжних українців
- •Поняття «зарубіжні українці» та «українська діаспора».Основні
- •Східна українська діаспора.
- •Західна українська діаспора. Основні етапи та характер еміграції
- •Етнічний склад населення України
- •Особливості етнічного складу населення України: загальна
- •Українці як автохтонний етнос: динаміка чисельності та
- •3. Етногеографічна характеристика етнічних груп.
- •Етногеографічні процеси в Україні упродовж XX ст.
- •Етногеографія українських земель на початку XX ст.
- •2. Зміни структури населення за рідною мовою упродовж другої половини XX ст.
- •3. Релігійно-конфесійний чинник етногеографічних змін в Україні упродовж XX ст.
- •4. Основні суперечності та проблеми сучасного етнополітичного розвитку регіонів України.
- •3.1. Плани семінарських занять
- •3.1.1. Теоретична та методологічна основа курсу план
- •3.1.2. Етногеографічна та геополітична характеристика України план
- •3.1.3. Етногеографічне районування України план
- •3.1.4. Географія розселення зарубіжних українців план
- •3.1.5. Етнічний склад населення України план
- •3.1.6. Етногеографічні процеси в Україні упродовж XX ст. План
- •3.2. Завдання для самостійної роботи студентів та вказівки до їх виконання
- •3.3. Завдання для підсумкового контролю
- •Термінологічний словник
- •Предметний покажчик
- •Іменний покажчик
- •Додатки
3. Географія розселення етнографічних груп: лемки, бойки, гуцули.
До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати і Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули.
Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: перші згадки про них у писемних джерелах з’являються у VІ ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає «тільки, лише». За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко. Самоназва їх – русини або лемаки.
Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; у Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойки від діалектичної частки бойє, яку вони вживають у значенні «так». «Руська трійця» – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький – вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VІ ст. до н. е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н. е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що у басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип’яті, Дніпра, в Криму є пам’ятки кельтського походження. Як бачимо, територія бойків також позначена кельтськими пам’ятками. Мовознавці назву бойків пов’язують з антропонімом (прізвище чи ім’я) Бойко, яке услов’ян було поширене з дуже давнього часу.
Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; у Чернівецькій області: у Путивльському та на півдні Вижницького районів; у Закарпатській області переважно у Рахівському районі. Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези – від молдавського гуц, гоц, що означає «розбійник». У ХVІІ – ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків – повстанців народних месників. Мовознавці пов’язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруські племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо у давнину було для їхніх предків образливим. Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить у гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї – своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом.