1.2 Методичний аспект вивчення лірики в школі

Лірика як літературний рід протистоїть епосу, і драматургії, тому при її аналізі слід зважати на родову специфіку. Якщо епос і драма відтворюють людське буття, об'єктивну сторону життя, то лірика – людську свідомість і підсвідомість, суб'єктивний момент. Епос і драма зображають, лірика виражає. Можна навіть сказати, що лірика належить зовсім до іншої групи мистецтв, ніж епос і драматургія – не до образотворчих, а до експресивних [8, с. 38]. Тому до ліричного твору, особливо що стосується його форми, непридатні багато прийомів аналізу епічних і драматичних творів, і для аналізу лірики літературознавство виробило свої прийоми і підходи.

В центрі уваги лірики не зображення певних об'єктів, подій, явищ природи, а, насамперед, змалювання людських почуттів, найпотаємніших думок, переживань, роздумів, які викликані суспільно-політичними подіями, картинами природи, особистими моментами в житті людини, вираження ставлення до них. Правда, і в епосі, і в драмі також проявляється ставлення письменника до зображуваного, та в ліриці це ставлення-переживання є не супутнім елементом, а концентрованим вираженням образного втілення, яке передається засобами своєрідно організованої ритмічної емоційно-образної мови.

На відміну від епічних творів, які накреслюють широку панораму життя, ліричні твори не мають широкого розгорнутого сюжету, думки поета виражаються лаконічно, сконцентровано. В одному віршованому рядку передається те, що іноді в епічних творах розгортається у цілі розділи. А тому лірика має багато переваг у вихованні в учнів культури почуттів і переживань.

У школі вивчаються ліричні вірші різного характеру. За тематикою, провідними мотивами лірику поділяють на громадянську, або політичну, філософську, інтимну, або особисту, пейзажну. Такий поділ дещо умовний. Інтимна чи, скажімо, пейзажна лірика може також мати політичний характер. Зміст, тематичне спрямування художнього твору певною мірою визначають особовливості його вивчення. Але не менш важливою стороною ліричного твору, яку повинен виховувати вчитель, є його структура. За структурою і способом організації матеріалу лірику поділяють на рефлексійно-виражальну, розповідну, описову. Крім цього, є такі структури ліричних творів, що мають ознаки всіх типів, їх називають змішаними структурами.

Рефлексійно-виражальна лірика – це сповідь поета перед читачем, своєрідні монологи, в яких він висловлює своє кредо і почуття, це певні звернення, послання,заклики.

У центрі уваги розповідної лірики ті почуття й враження, що зумовлені якоюсь подією, епізодом чи спогадом з життя поета. Ліричні твори розповідного плану часто містять автобіографічні відомості. Проте не слід повністю ототожнювати ліричного героя з особою автора навіть тоді, коли він говорить від першої особи.

Описова лірика – це малюнки природи, портрети людей. Через описи поет висловлює свої почуття і роздуми. Вивчаючи такі вірші, учні усвідомлюють, що є об'єктом зображення автора, як з'єднані між собою описові моменти в єдине ціле.

Сприймання і розуміння учнями ліричних творів зумовлюється багатьма факторами: особливостями ліричної поезії, своєрідністю художньої манери поета, характером ідейного змісту творів, загальним розвитком ідей, життєвим досвідом. Глибина сприймання читачем ліричного твору залежить від широти, культури його почуттів, емоційної чуйності, здатності проникати у внутрішній світ людини, відгукуватися на її радощі й болі.

Ліричні вірші відзначаються і особливостями художньої мови, розуміння якої вимагає добре розвиненої уяви, мислення образами, тонкого чуття, вразливості, загального розвитку людини. Тому-то під час вивчення ліричних творів дуже помітна строкатість учнівських вражень. Широта художніх узагальнень у ліричних творах об'єктивно породжує в учнів різні асоціації залежно від їх особистого досвіду.

Ліричні твори – це згустки художніх образів. Тут кожне слово, кожна фраза набуває вагомого звучання і майже не піддається розчленуванню, перекладу на мову понять. В них синтезується не лише смисловий, а й емоційний зміст. Оскільки ліричний твір – це діалектичний сплав певних картин життя через які автор висловлює свої погляди на дійсність, то аналіз його повинен забезпечувати цю єдність. Художні образи потрібно аналізувати під кутом зору основної ідеї твору.

Щоб сформувати в учнів правильний підхід до вивчення лірики, озброїти їх відповідними науковими критеріями аналізу, потрібна продумана система методичних прийомів, яка передбачає планомірне, поступове ускладнення роботи над аналізом ліричного твору.

На перших етапах вивчення ліричних творів учитель зосереджує увагу на тому, яким настроєм пройнятий вірш, які почуття і переживання поета є домінуючими і чим вони зумовлені. Потім учні усвідомлюють, що таке ліричний герой, як конкретне авторське переживання стає типовим і переходить загальнолюдське.

Прийоми аналізу ліричного вірша диктуються насамперед особливостями його композиції, а також учнівським сприйняттям. Якщо після першого читання вірша учні вже розуміють у загальних рисах поетичну ідею, можна йти дедуктивним шляхом: спочатку з'ясовується загальний напрям його звучання, потім конкретизується, поглиблюється розуміння учнями художніх образів.

Зміст і форма ліричного твору перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно – для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір.

Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і форми всередині їх, а з другого, – складну логіку взаємозв'язків між складниками змісту та складниками форми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «магмою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характери героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріалу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів освоєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне словесну (зумовлюється літературним напрямом, естетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).

Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотримуватися певних принципів, видів і шляхів аналізу.

Принципи аналізу – це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору.

Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути системним. Таке розуміння принципу системності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого – засоби його вивчення повинні складати певну систему.

У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набуває принцип історизму, який передбачає: дослідження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в якому твір постав перед читачем; визначення місця твору в мистецькому доробку письменника; оцінку твору з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дослідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору.

Види аналізу – це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загальноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літературознавчими школами.

В українському літературознавстві поширений соціологічний аналіз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна проблематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціаль­на нерівність, доти елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці – з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціологічного підходу до абсурду – у формі вульгарного соціологізму – завдало великої шкоди нашій літературі.

Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне – потворне, трагічне – комічне, високе – низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію.

Погляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми – це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності.

Біографічний підхід до аналізу твору передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості.

Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може до­помогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до певних тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета.

Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз.

Шляхи аналізу – це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу дослідника немовби «зсередини» їхнього літературознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій.

У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналізу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві характери персонажів знаходяться на першому плані.

Ідейно-тематичний аналіз ще називають проблемним. Вибираючи цей шлях аналізу, варто розглянути й особливості життєвого матеріалу, його зв'язок з проблемами та ідеями, проаналізувати особливості композиції і сюжету, систему образів, охарактеризувати найважливіші художні деталі й словесні засоби.

Цілісний аналіз ще називають усебічним аналізом, а ще точніше – аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору.

Аналіз твору «за автором» найбільший ефект дає при розгляді творів, де авторська позиція втілюється передовсім на рівні його фабули, розгортається самою структурою твору.

До таких творів належить, скажімо, роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко.

У дослідницькій та навчальній практиці використовуються окремі прийоми аналізу, які дають змогу розкрити деякі вужчі аспекти твору. Так, «повільне читання» – через детальний мовностильовий розгляд подробиць вибраного епізоду – відкриває змістову місткість художнього тексту. Завдяки історико-літературному коментарю пояснюються факти, назви, імена, літературні ремінісценції, без знання яких не можна глибоко зрозуміти текст. Розгляд системи предметних деталей допомагає наочно побачити рух художньої ідеї в ліричному творі. У поезії (а частково і в прозі) важливе навантаження несе ритм у поєднанні з лексичним матеріалом.

Наведені тут принципи, види (методи), шляхи та прийоми аналізу ілюструють, що таке складне явище, як художня література, не піддається спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно і масштабно розроблених літературознавчих засобів, аби розкрити таїну і красу художнього слова.

Схема аналізу ліричного твору

1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).

2. Історія написання і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр твору (пейзажна, громадянська, інтимна (родинна), релігійна лірика тощо).

4. Провідний мотив твору.

5. Композиція твору (в ліричному творі сюжет відсутній, натомість увага зосереджується на певному почутті; виділяють такі композиційні етапи почуття: а) вихідний момент у розвитку почуття; б) розвиток почуття; в) кульмінація (можлива); г) резюме, або авторський висновок).

6. Ключові образи твору (найчастіше визначальним у ліриці є образ ліричного героя – це умовна дійова особа, думки й почуття якої розкриваються у ліричному творі).

7. Мовні засоби, які сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку).

8. Версифікація твору (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), її роль у розкритті провідного мотиву.

9. Підсумок.