- •Тема 4 (не1.4.) Врахування ризику при прийнятті управлінських рішень в підприємницькій діяльності
- •Теоретичні основи прийняття рішень
- •2. Причинно-наслідковий аналіз в управлінській діяльності
- •3. Принципи й етапи процесу прийняття рішення
- •4. Методи прийняття управлінських рішень
- •Запитання та завдання для самоконтролю
- •Література
Тема 4 (не1.4.) Врахування ризику при прийнятті управлінських рішень в підприємницькій діяльності
Теоретичні основи прийняття рішень
Причинно-наслідковий аналіз в управлінській діяльності
Принципи й етапи процесу прийняття рішення
Методи прийняття управлінських рішень
Теоретичні основи прийняття рішень
Проблеми прийняття рішень, та й управління в цілому, природно привертають велику увагу як дослідників у різних наукових напрямках, так і практиків-організаторів. Теорія і методологія прийняття рішень є найважливішими складниками сучасної науки про управління — менеджменту. Головним призначенням методології прийняття рішень є розробка підходів, рекомендацій, що дають змогу обґрунтувати вибір найправильнішого рішення у складних і невизначених ситуаціях.
Традиційно вибір найкращих рішень здійснювався за допомогою єдиної числової функції, критерію оптимальності. Найприйнятнішим вважалося рішення, що забезпечувало максимум (або мінімум) обраного критерію. Однак у більшості сучасних практичних задач на прийняття рішень якість останніх, як правило, характеризується не одним, а багатьма непорівнянними критеріями, тобто нині усе більше ґрунтуються не на одному, а на багатьох критеріях. Для цього керівнику необхідно оперувати загальнотеоретичними і загальнометодологічними питаннями аналізу ситуацій і самостійного прийняття рішень.
Є ціла система методів вибору управлінських рішень: системний аналіз, теорія масового обслуговування, лінійне і динамічне програмування, теорія керування запасами, мережеве моделювання, експертні оцінки, вивчення й узагальнення досвіду, метод індукції тощо. Використання керівником тих або інших методів вибору рішення залежить, перш за все, від його професійної компетентності, досвіду роботи і соціально-психологічних особливостей.
У комплексі заходів щодо вдосконалення системи управління підприємства важливе значення має розвиток теорії прийняття рішень. Управлінські рішення приймаються на усіх рівнях керівництва відповідно до функцій, обов'язків та правил, встановлених в організації. Цей процес пов'язаний з необхідністю вибору з великої кількості можливих варіантів справді найкращого. Управлінське рішення — найкращий спосіб досягнення мети управління, вибраний у процесі аналізу декількох варіантів.
Характерною рисою будь-якої ситуації прийняття рішення є наявність великої кількості варіантів дій, з яких необхідно вибрати найкращий. Рішення — це вибір відповідного напряму дій з можливих варіантів. Під рішенням розуміють також визначення дій для об'єкта управління (план, інструкція, наказ тощо). Вибір найкращого варіанта є прийняттям рішення, тобто процес, який передбачає розробку альтернатив, — процес прийняття рішень.
Наукова підготовка та прийняття оптимального управлінського рішення є комплексними проблемами, що включають техніку і технологію прийняття рішення, економіко-матема-тичні методи, теорію інформації, логіку, соціологію, економіку, психологію поведінки людей.
Первинною функцією менеджменту є прийняття рішень. Рішення необхідні скрізь і є складниками будь-якої діяльності. Деякі дослідники уявляють прийняття рішень як раціональний, логічний та повністю систематизований процес, інші схильні розглядати його в категоріях науки поведінки. Але більшість дослідників єдині в тому, що прийняття рішень є "основним" видом діяльності в професії менеджера, зокрема лауреат Нобелівської премії Г. Саймон називає їх "сутністю управлінської діяльності".
Багаторічні дискусії з питання прийняття рішень в менеджменті стосуються і конкретнішого питання про те, як відбувається вибір в умовах невизначеності сучасного підприємництва. Джек Дункан зазначає, що "менеджери — це люди, що заробляють собі на життя в напруженому, постійно змінюваному середовищі, яке нічого не прощає". Часто результатом цього є неможливість зайнятися ретельними розрахунками та добре структурованим календарним плануванням. Логічно виникає питання: "Як людина може приймати ефективні рішення в таких непередбачуваних умовах?"
Розглядаючи проблему природи управлінської праці, ми з'ясували, що менеджер не може діяти абсолютно логічно. Якщо б це було не так, то використання загальновизнаних наукових методів майже в усіх сферах менеджменту було б значно спрощене. Але прийняття рішень завжди розглядалося як логічний процес, а ідея логічного вибору людини, як відомо, була висунута філософією, економікою і соціологією задовго до появи менеджменту як науки.
Одним з найвпливовіших прихильників ідеї раціональності в прийнятті рішень був Макс Вебер, праці якого були настільки комплексними, що на них посилаються і соціологи, і філософи, і економісти. Нас, у першу чергу, цікавлять його ідеї про раціональну природу людини і організаційних структур та ті наслідки, які вони мають для прийняття рішень.
Ідею раціональності і здорового глузду Вебер вивів з несправедливості існуючого суспільства, причиною якої, на його думку, є недосконалість людських суджень. Наприклад, людській природі властиве прагнення призначати на посади родичів і зберігати добробут багатих, навіть якщо це шкодить розвитку суспільства. Він вважає, що змінити подібні міркування людини можна за допомогою організації праці на ґрунті концепції "ідеальної бюрократії". Хоча такої бюрократії не існує, але вона стає основою теоретичних міркувань щодо трудового процесу та його організації у великих групах, вдосконалення світу.
Згідно з концепцією "раціональної бюрократії", відбір на посаду менеджера й ефективна праця ґрунтуються на компетентності: мають значення знання, а не зв'язки претендента. Правила, інструкції та процедури, випробувані практикою, є основою для прийняття рішень, а влада розподіляється за по садою. Керівник на вершині ієрархічної піраміди не може знати все про можливості вибору, котрий потрібно зробити, але він може скористатися допомогою інших. Кваліфіковані фахівці, підібрані на нижчих рівнях ієрархії, можуть відфільтрувати найважливішу інформацію і передати її вищим. Оскільки за ідеальної форми організації ці експерти не зацікавлені в приховуванні інформації, теоретично не виключено, що вищі керівники будуть краще інформовані, маючи справу лише з відповідною частиною сукупної інформації.
Менеджер, який приймає раціональні рішення, — це добре інформований керівник. Якщо менеджер діє нераціонально — йому не вистачає знань. Перший має наміри, мету, другий — ні. На основі цього положення раціональність стає засобом диференціації різних вчинків. Раціональна поведінка орієнтована на однозначні цілі, а засоби для їх досягнення вибирають на основі оптимальної доступної інформації.
Визнання раціональної, нормативної або математичної теорій прийняття рішень відбулося під час Другої світової війни. Підрозділи операційних досліджень англійського та американського флотів з питань ведення бойових операцій проти субмарин стали відомими завдяки тому, що їм вдалося вирішити деякі найскладніші проблеми ведення бойових дій. Використовуючи математику та інші науки, ці підрозділи сприяли збільшенню шансів на виживання союзних конвоїв, котрі перетинали Північну Атлантику, завдяки вибору "оптимальної" схеми "глибина — заряд" під час атак літаків і надводних кораблів на підводні човни супротивника. Після війни Генрі Форд молодший довів, що за допомогою математики і статистики можна вирішувати як проблеми війни, так і проблеми прийняття рішень у менеджменті. Внаслідок цього з'явилася нормативна теорія прийняття рішень.
Призначенням нормативної теорії прийняття рішень є допомога менеджерам у досягненні цілей або норм, які вони поставили перед своєю організацією. Правила прийняття рішень спрямовані на максимізацію прибутку та доходів. Згідно з цією теорією, менеджери є максимізаторами корисності (задоволення потреб), котрі знають усі варіанти дій у кожній конкретній ситуації, тобто вони достатньо проінформовані та можуть приймати раціональні рішення.
На основі цих припущень про раціональність навіть стратегічні рішення можна сконструювати таким чином, що вони виявляться раціональними. Стратегічні ріпіення стають відповідним процесом, який передбачає постановку мети, вивчення навколишнього середовища, виявлення особистих стратегічних здібностей, тобто оцінювання сильних і слабких сторін, розроблення альтернативних стратегій, вибір однієї з них, її реалізація і напружена робота щодо досягнення поставлених цілей. Але наскільки не був би результативним такий підхід, все ж залишається відчуття, що особа, яка приймає абсолютно раціональне рішення, нереальна. Справа в тому, що невизначеність — це правило, а не виняток у діяльності менеджера. М. Вебер усвідомлював: "ідеальна бюрократія" є лише абстракцією, спрощенням, моделлю, хоча інші дослідники вважали, що фахівці з менеджменту довіряють матрицям рішень більше, ніж це допустимо. На їхню думку жодна людина не може бути настільки логічною, як це представлено на моделі дерева ріпіень.
Якщо М. Вебер обґрунтував важливу роль раціоналізму, то Г. Саймон використав це поняття для дослідження поведінки адміністраторів. Науковець вивчав проблеми прийняття ріпіень протягом ЗО років. Ідеї щодо способів, методів прийняття рішень у менеджменті він почав розробляти у книзі "Адміністративна поведінка", опублікованій у 1946 р. її орієнтованість на прийняття рішень виявилась у самому методологічному підході, оскільки передбачалося, що будь-яка практична діяльність складається з "рішень" і "дій". Управління та адміністрування необхідно розглядати і як процеси прийняття рішень, і як процеси, до яких входить дія.
Рішення розглядається як ієрархічне поняття. Кожне рішення на нижчому рівні пов'язане з реалізацією цілей, закладених у рішеннях вищого керівництва. Наприклад, рішення начальника виробництва включають рішення, прийняті віце-президентом з виробництва. Середній керівний персонал, котрий підпорядковується начальнику виробництва, приймає свої ріпіення та узгоджує їх із реалізацією ріпіень начальника виробництва. Рішення — це логічна взаємодія "засоби — результати", причому результати (реалізація цілей) на нижчому рівні стають засобом, за допомогою якого будуть досягнуті цілі на вищому. Поведінка під час прийняття рішень характеризується цілеспрямованістю, її раціональністю орієнтована на досягнення цілі.
Раціональність комплексна й об'єктивна виражається в рішеннях, котрі максимізують цінності менеджера або організації. Але об'єктивної раціональності практично не існує, адже для цього потрібне досконале знання усіх можливих варіантів вибору та їх результатів, а також визначених способів отримання знання, яке здобувається внаслідок недосконалої практики. Якщо об'єктивна раціональність недосяжна, то, очевидно, можна реалізувати суб'єктивну раціональність, тобто максимізувати результат, зумовлений обмеженим знанням конкретної ситуації. Але в подальших дослідженнях з'ясовується, що навіть така раціональність неможлива і недоступна.
Г. Саймон, для того щоб проілюструвати це положення, визначає загальну ідею раціональності, яка стосується надання переваг альтернативним варіантам поведінки в межах деякої системи цінностей, при цьому наслідки такої поведінки підлягають оцінюванню. Стану об'єктивної раціональності за класичною економічною теорією може досягти економічний суб'єкт, але не адміністративний працівник, котрий діє в реальному світі і приймає рішення. Такий працівник завжди має обмежені знання або обмежену раціональність, і абсолютне знання для нього недосяжне. При вирішенні організаційних завдань він послідовно шукає випадково вироблені альтернативні рішення і досягає швидше задовільних, ніж максимальних, результатів, тобто людина приймає лише задовільні рішення, тому що вона не має достатніх знань максимізації результатів внаслідок відносності знання природи підприємницької діяльності. За нею не визнається навіть право на суб'єктивну раціональність, оскільки на вибір альтернативних варіантів максимізації результатів у випадку обмежених знань впливає швидше порядок, в якому виникають ці альтернативи.
Адміністратор, зважаючи на теорію прийняття рішень Г. Саймона, на основі власного досвіду вибирає те рішення, котре він вважає найкращим для задовільного виконання завдання. Наприклад, акціонери мають дохід від своїх капіталовкладень в розмірі 15 %, тоді менеджери, котрі приймають рішення, з'ясовують: працівники не висловлюють незадоволення тим, що надприбуток отримується за рахунок зниження заробітної плати, замовник не скаржиться на те, що такого рівня прибутку досягають за рахунок надмірно високих цін, а державні контролери не турбуються і не запитують в жодного інвестора про те, чи становлять ці 15 % абсолютний максимум, котрий можна заробити. Таким чином менеджери або ті, хто приймають рішення, концентрують увагу на отриманні задовільного прибутку, і їх (його) не цікавить об'єктивна раціональність. Саймон робить висновок: "...те, що, за переконанням менеджерів, необхідно робити... досить часто відрізняється від того, що вони роблять насправді".
Технології прийняття і реалізації управлінських рішень — дуже непрості операції, що мають свою специфіку і складність. Адже рішення є не тільки процесом, а й одним з видів розумової діяльності та виявів волі людини. Його як складника процесу управління підприємством характеризують, наприклад, такі ознаки: можливість вибору з множини альтернативних варіантів: якщо немає альтернативи, то немає вибору, отже, немає рішення; наявність цілі: безцільний вибір не розглядається як рішення; необхідність вольового акту від особи, яка приймає рішення при виборі, тому що ця особа формує рішення як наслідок суперечності між мотивами і сумнівами.
Загалом об'єктом технології управління, сутністю якого є рішення, можуть бути різні процеси, зокрема: порядок виконання окремої функції управління або їх сукупності; прийняття рішень при реалізації тих або інших завдань управління; обробка документа або групи документів. Технології управління поділяють на два види: функціональні і предметні.
Функціональна технологія розглядає прийоми і методи щодо виконання тієї або іншої функції.
Предметна технологія передбачає переробку різних видів інформації. На практиці переважно використовують комбіновану технологію, коли обробка інформації та прийняття рішень відбуваються за предметно-функціональною ознакою. Отже, процес управління охоплює сукупність поєднаних, взаємодіючих технологічних циклів, процедур, операцій та окремих дій працівників управлінського апарату, що базуються на функціональному, операційно-технологічному та професійно-кваліфікаційному поділі праці.
Поняття "технологія прийняття рішення" описують за допомогою питань, що тісно пов'язані з його елементами: що робити (кількість та якість об'єкта)? Які витрати при цьому матимемо (ресурси)? Як робити (технологія)? Кому робити (виконавці)? Коли робити (терміни)? Для кого робити (споживачі)? Де робити (місце)? Що це дає (економічний, соціальний, екологічний, технічний ефекти)?
Якщо ви відповіли на усі ці питання за допомогою кількісних показників і узгодили (пов'язали) такі характеристики елементів як місцезнаходження, час, витрачені ресурси та виконавці, то це означає, що розроблено технологію прийняття рішення.
Технологія управлінських робіт — це раціональна послідовність операцій і процедур (інформаційних, логіко-мисленнєвих, розрахункових, організаційних тощо), які здійснюються керівниками, фахівцями і технічними виконавцями з використанням конкретного засобу впливу на об'єкт управління.
Основою технології повторюваних робіт є операція, тобто однорідна, логічна, неподільна частина процесу управління. Поняття "операція" і "процедура" є ключовими у вивченні технології управління, водночас "операція" має ширший смисл і охоплює будь-які доцільні дії людини, виробничі, технологічні, управлінські тощо.
Операція — дії, заходи (або система заходів), об'єднані одним задумом та спрямовані на досягнення відповідних цілей. Комплекс дій, що виконуються в межах однієї операції, може складатися з декількох елементів, тому операцію можна розглядати і як сукупність трудових процесів, які здійснюються працівниками управлінського апарату. В основі побудови операцій повинна лежати, перш за все, цільова завершеність дії виконавцем.
Поняття процедура відображає порядок підготовки, розгляду, обговорення, виконання низки послідовних операцій у процесі управління. Управлінську процедуру розуміють як сукупність правил, що послідовно реалізуються при виконанні організаційних, інноваційних та інших операцій. Це приводить до вирішення завдань, які стоять перед об'єктом або суб'єктом управління.
Таким чином, управлінський процес складається з визначеної в процесі поділу праці кількості послідовних і паралельних операцій та процедур, котрі разом становлять технологію управління. Повторюваність, властива процесам управління, формує умови для їх попередньої розробки на основі всебічного аналізу умов виробництва та розроблення найбільш раціональних варіантів рішень.
Наприклад, виписування вимоги для отримання інструменту назвати операцією неможна, так як воно не відображає цілі дії. Метою в цьому випадку є отримання інструменту зі складу, а не виписування вимоги як такої. Це технічна операція для техніка інструментальної групи, чиїм обов'язком є виписування вимог, а не для управлінського процесу. Адже в основу побудови операцій повинна бути покладена, передусім, цільова орієнтація на кінцевий результат тієї або іншої дії.
Під час розробки технології управління виробництвом необхідно керуватися загальновідомими в організації виробництва принципами спеціалізації, пропорційності, паралельності, безперервності та ритмічності.
Принцип спеціалізації означає такий розподіл операцій, за якого можлива децентралізація однотипних операцій, котра дає змогу застосувати для їх здійснення найбільш ефективні технічні засоби механізації процесів управління. З цією метою виокремлюють різні структурні підрозділи, за якими закріплюють типові роботи — тиражні, диктофонні, машинописні. Підвищенню рівня спеціалізації сприяють також уніфікація і нормалізація форм документів, методів праці, чітка регламентація обов'язків та відповідальності кожного співробітника.
Принцип пропорційності в оформленні технічної документації та діловодстві передбачає однакову пропускну здатність усіх підрозділів, які оформляють документи та здійснюють діловодство.
Принцип паралельності передбачає таку організацію системи діловодства та оформлення документів, за якої окремі процеси та операції можна виконувати паралельно. Паралельність досягається шляхом поєднання етапів роботи, що скорочує цикл процесів сшзавочинства (наприклад, одночасне тиражування документа та його розсилання в підрозділи для паралельної обробки).
Інші два принципи організації системи виробництва — безперервність і ритмічність — стосовно управлінських процесів повинні розглядатися з погляду забезпечення цільової функції інформаційного забезпечення. Основою технології процесів управління є процедура прийняття рішень.