12.4. Підстави звільнення від доказування

Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування. Відповідно до ст. 61 ЦПК України, не підлягають дока­зуванню обставини, що:

- визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

- визнані судом загальновідомими;

- встановлені судовим рішенням у цивільних, господарських або ад­міністративних справах ш:одо рішення, яке набуло законної сили у спра­вах, де беруть участь ті самі особи або особа, ш,одо якої встановлено ці обставини;

- вирок в кримінальній справі, ш;о набрав законної сили або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення є обов'язкові для суду, ш;о розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинила їх ця особа.

1. Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання у цивільному процесі однією сто­роною факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звіль­нення другої сторони від його доказування.

Зазначимо, ш;о, відповідно до п. З ч. 6 ст. 130 ЦПК України, у поперед­ньому судовому засіданні суд визначає факти, які потрібно встановити для вирішення спірного правовідношення і які з них визнає кожна зі сторін, а які потребують доказування. Про інших осіб у цьому положенні не сказано. Однак ми не вважаємо за доцільне обмежуватися лише визнанням факту сторонами, тим паче, що в ч. 1 ст. 61 участь у визнанні факту особами, які беруть участь у справі, передбачена.

Визнання здійснюють упродовж попереднього засідання або у судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Мовчання сторони не слід вважати визнанням пояснення.

Також визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не оз­начає згоди того, хто цю обставину визнав, із запропонованою і"і оцінкою.

Визнання обставини в жодному разі не можна ототожнювати з визнан­ням позову.

2. Обставинами, які суд визнає загальновідомими, слід вважати об­ставини, відомі широкому колу осіб, зокрема складу суду. Вони не потре­бують доказування, оскільки об'єктивність їх існування - очевидна. Це в основному є події.

Загальновідомі обставини прийнято поділяти на:

- всесвітньо відомі (голодомор в Україні 1932-1933 pp.);

- відомі на території певної держави (повінь у Львівській області в серпні 2008 p.);

- локальні, відомі на обмеженій території (дорожньо-транспортна при­года у м. Львові на вул. Снопківській у листопаді 2008 p.).

Не варто вважати загальновідомими обставинами оцінки фактів, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб або обставини, адже вони не мають об'єктивного існування (паранормальні явища).

Для того, щоб суд визнав загальновідомий факт, потрібно, щоб клопо­тання подала особа, яка в цьому зацікавлена. Суд постановляє ухвалу, в якій визнає обставини загальновідомими. Ухвала оскарженню не підлягає.

3. Преюдиційні факти - це факти, встановлені судовим рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили су­дового рішення і визначається його суб'єктивними й об'єктивними межами, за якими сторони чи інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі правовід­носини, встановлені судовим рішенням у цій справі.

Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні і ті ж особи або їхні правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої вста­новлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлені судом.

Преюдиційні факти не потребують доказування, якщо одночасно мають місце:

- обставина, встановлена судовим рішенням. Варто пам'ятати, що, від­повідно до ст. 208 ЦПК України, судове рішення може мати форму ухвали або рішення. Особливою формою судового рішення є також судовий наказ (ст. 95 ЦПК України). Тому преюдиційну силу має кожне з цих рішень. Рішення, які встановлені іншими органами, потребують доказування на загальних підставах;

- судове рішення набуло законної сили;

- у справі беруть участь ті самі особи або особа, які брали участь у попередній справі.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду,

тобто ті, щодо яких відбувався спір, які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, яких сторони не оспорювали, мотиви судового рішення, правова кваліфіка­ція спірних правовідносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, ш,одо наявності або відсутності яких виник спір і які зазначені у резулютивній частині судового рішення.

Слід зазначити, ш;о згідно з ч. З ст. 61 ЦПК України преюдиційність поширюється не лише на осіб, які брали участь у справі, а й на особу, ш;одо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі. Це є новелою для цивільного процесу. Важливою новелою є і те, ш;о преюдиційність мають рішення адміністра­тивних і господарських судів.

Покликаючись на преюдиційні факти, потрібно також враховувати таке, якщо буде скасовано рішення, яке встановлює преюдицію, то рішення, на якому воно ґрунтується, треба переглядати за нововиявленими обставинами (п. З.ч. 2 ст. 361 ЦПК України).

Щодо преюдиційності обставин, встановлених вироком суду у кримі­нальній справі або рішенням у справі про адміністративне правопорушення, то вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає цивільну справу про правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або рішення лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення встановлено для справ про захист прав споживача. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів», об'єднання споживачів мають право, зокрема, зверта­тися із позовами до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їхні функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Задовольняючи такий позов, суд зобов'язує порушника довести рішення суду до відома споживачів у встановлений ним строк через засоби масової інформації або в інший спосіб.

Якщо суд визнав дії виробника неправомірними, то під час розгляду скар­ги окремого споживача попереднє рішення в частині, що мав місце цей факт порушення і здійснили його саме ці особи, має преюдиційне значення.

Крім обставин, що є підставами звільнення від доказування, законо­давство передбачає правила розподілу обов'язків доказування. Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, обов'язок збирання доказів несуть сторони. Це основа принципу змагальності. Суд не може збирати докази з власної ініціативи.

Обов'язок надання доказів покладають також на третіх осіб. Оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, має всі права і виконує всі обов'язки позивача, то вона повинна доказувати обста­вини, якими підтверджує свої вимоги.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною у процесі.

Прокурор чи інші особи та органи, які звертаються на захист інтере­сів інших осіб, зобов'язані доказати обставини, що лежать в основі їхньої заяви.

Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що за його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалася зацікавлена сто­рона, неіснуючим, чи навпаки, як за використання презумпції, існуючим, якщо іншого не докаже друга сторона.

Доказування не може грунтуватися на припущеннях, тобто твердженнях, які самі потребують доведення.

На позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін «презумпція». Отже, може скластися враження, що, забороняючи використовувати припущення у доказуванні, ст. 60 ЦПК України забороняє застосовувати презупцію. Але це не так. Презупції, встановлені нормами матеріального закону, підлягають засто­суванню у цивільному процесі. Основне їх призначення - перерозподіл обов'язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто є припущенням, потребують спростування, а не доказування.