3. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету. Для нього були притаманні такі риси:

   населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке належало захищати від зазіхань сусідів;

   розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого, потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

   особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити спокійно на власній землі.

    Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея – Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над усякими дріб’язко вими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Над дніпрянської України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав малоросійського дворянства.

 

4. Традиційні види господарської діяльності українців

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.

Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.

Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів – із ковбоями.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.

Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.

Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.