7. Релігійна боротьба на Правобережжі

Унаслідок поділів Річі Посполитої під владою Російської імперії опинилися землі, більшість яких протягом двох століть жила у принципово інших умовах. За часів польського панування на цих землях поряд з католиками і православними існувала велика кількість тих, які сповідували греко-католицьку віру. На приєднаних землях їх налічувалося близько 1,5 млн осіб. Протягом першої половина ХІХ ст. на Правобережжі відбувалася «боротьба за душі» греко-католиків (або, як їх тоді називали, уніатів) між польськими католиками і російським православ’ям. Питання залучення уніатів до своєї віри було для обох сторін дуже важливим, оскільки мова йшла про політичне майбутнє Правобережжя. Поляки розглядали Правобережжя як частину Польської держави, за відновлення якої вели боротьбу; тоді як російській уряд уважав, що це суто російські землі, що їх поляки здавна намагалися ополячити.

Спираючись на силу, російський уряд одразу після приєднання розгорнув кампанію щодо відновлення провідної ролі на Правобережжі православної церкви.

Для більшості віруючих українців перехід у православ’я був не стільки зміною церкви, скільки дійсно поверненням до прабатьківської віри,– адже на значній частині Правобережжя унія існувала лише кілька десятиліть і нав’язувалася силовими методами. Водночас вони плекали надію на те, що тепер зможуть звільнитися від гноблення польських шляхтичів-католиків. Але ці сподівання абсолютно не відповідали меті імперської політики на Правобережжі. Під гаслами пропагованої єдиновірності російський уряд бажав лише прискорити процес уніфікації новоприєднаних земель.

Досить часто перехід у православ’я супроводжувався промовистою «агітацією» із захопленням уніатських церков військовими командами, озброєними гарматами. Пояснювалося це необхідністю здійснення розпорядження царського уряду, згідно з якими всі збудовані православні церкви мали бути їм повернуті. Чотири греко-католицькі єпархії (Київська, Кам’янець-Подільська, Володимирська, Луцька) було ліквідовано, а з 5 тис. парафій залишилося тільки 200. Багатьох представників греко-католицького духовенства відправили на заслання, а церковне майно і землі конфіскували.

Інша ситуація склалась у тих регіонах, де греко-католицька церква за двісті років встигла вкоренитися духовно й культурно, сприймалася населенням як віра батьків. Тут навіть під тиском російської адміністрації перехід у православ’я масштабами і темпами уяви не вражав. Однією з причин цього було також те, що католицька польська шляхта, яка залишалася на місцевому рівні найбільш впливовою силою, спонукала греко-католиків переходити у католицизм.

Це змусило імперську владу перейти до гнучкішої тактики. Імператор Павло І (1796–1801) прийняв декілька ухвал, які забезпечили більш-менш нормальні умови для католиків і уніатів. Було відновлено діяльність греко-католицьких єпархій на приєднаних землях, монастирів, повернуто з заслання греко-католицького митрополита і духовенство. Цією поступкою відразу скористалися поляки.

 

Імператор Олександр І

 

Доба правління Олександра І (1801–1825) стала часом, коли поляки на Правобережжі не приховували своїх прагнень перетворити цю землю на край польської культури, віри й мови. Відбувалося це, насамперед, завдяки тому, що другом молодості імператора був польський князь Адам Чарторийський. З 1802 р. протягом 22 років він усіма засобами здійснював полонізацію Правобережжя, насаджував католицизм. Прихильниками греко-католицької церкви в краї лишалося, власно, лише селянство. Більшість греко-католицьких парафій через обмеження місцевих поміщиків-католиків бідувала.

Розпочати рішучу боротьбу проти польських католиків на Правобережжі вирішив імператор Микола І (1825–1855). Істотно вплинуло на це польське визвольне повстання 1830–1831 рр. За офіційними даними, на Правобережжі повстанців підтримали 50 католицьких монастирів. Це дало змогу імперському уряду знайти досить вагомий в очах європейської громадськості привід для початку русифікації Правобережжя. Внаслідок цього в краї було закрито 61 католицький монастир, усі польські навчальні заклади, репресовано більшість духовенства. Водночас більш рішучими стали дії проти греко-католицької церкви.

 

Імператор Микола I

 

Згідно з розпорядженнями російського уряду, дітей з мішаних сімей записували православними. Населенню заборонялося відзначати католицькі свята і використовувати будь-які богослужбові книги, окрім тих, що друкувались у Москві. Запроваджувався також порядок, за яким, якщо у парафії був хоч один бажаючий стати православним, усю її перетворювали на православну.

Потай від населення, оскільки «умы еще не подготовлены», велася робота щодо організації приєднання греко-католицької церкви до православної. Приєднання повинно було мати форму задоволення «добровільного бажання» греко-католиків повернутися під владу Російської церкви. У 1839 р. група греко-католицьких ієрархів, очолюваних Йосипом Семашком, підписала лист, у якому просила приєднати греко-католицьку церкву до православної церкви. Це бажання було, звісна річ, задоволене імператором.

Після цього розпочалося примусове об’єднання церков на Правобережжі. А втім велика кількість віруючих не бажала змінювати свою віру. На знак протесту вони збиралися біля церков і не пускали туди православних священиків. Для допомоги останнім використовували військові команди і поліцію. Однак і після цього греко-католики чинили пасивний опір, відмовляючись відвідувати захоплені православними церкви.

 

Витяг із листа обер-прокурора Синоду Російської православної церкви Протасова стосовно подій під час здійснення приєднання греко-католицької церкви у 1839 р.

«Тоді як згідно з запропонованим згори планом слід було здійснити возз’єднання непомітно, з відома самого лише духовенства та світських властей, без оголошення публічного... ви, допустивши читання указу в церкві... подали всім свідкам того явний привід офіційно знати те, що кожен мав знати про себе... і в необхідних випадках».

Поміркуйте: 1. Що викликало стурбованість обер-прокурора? 2. Чому імперська адміністрація намагалась приховати від населення акт «добровільного приєднання» греко-католицької церкви до православної?

 

Отже, у «боротьбі за душі» українських греко-католиків російський уряд отримав перемогу. На знак приєднання греко-католиків було виготовлено пам’ятну медаль із написом: «Отторгнутые насилием (1569 г.) присоединены любовью (1839 г.)». Та це було лише художньою прикрасою імперської політики. Доля віруючих російський уряд цікавила набагато менше, ніж власні інтереси.

У Римі, столиці католицького світу, на цю ж подію відгукнулися виданням «Білої книги» (1842 р.), яка розповідала про тернистий шлях католицької та греко-католицької церков на землях, загарбаних Російською імперією.

 

Запитання і завдання

1. Як природне середовище впливало на життя українців?

2. Визначте і розкрийте зміни, що стались у житті українців під імперською владою.

3. Що таке ментальність? Які риси ментальності українського народу склалися протягом його історії?

4. Які нові явища з’явилися в українському менталітеті під владою двох імперій?

5. Які зміни відбулися в традиційних видах господарської діяльності українців за нової доби?

6. Як змінився вигляд українських міст і сіл протягом першої половини ХІХ ст.?

7. Розкрийте характеристику Російської православної церкви як «панівної і першенствуючої» на підставі її діяльності в Наддніпрянщині.

8. Чому присилування святкувати «царські служби» в Наддніпрянщині можна вважати знущанням над релігійними та національними почуттями українців?

9. Складіть план пункту «Релігійна боротьба на Правобережжі» і підготуйте розповідь за ним.

10. Визначте причини і наслідки боротьби за вплив на віруючих, яка розгорнулася на Правобережжі.