Розділ IV Феномеологія влади

95

Розум є прагненням до пізнання, воля - до влади. Останнє, осягнуте як воля до життя, розроблено у вигляді цілої філософської системи Ф.Ніцше (а до нього в іншому аспекті -А.Шопенгауером). Якраз повна реалізація цього принципу специфікує XX століття. І саме в цьому загальному сенсі влада є предметом філософії. До компетенції філософії належить класифікація видів влади, їх співвідношення в суспільстві та Всесвітній історії і в «світі людини» в цілому, як реальності, що охоплює історію і природу.

Загальне можна тлумачити сумарно і сутнісно. Прикладом першого може бути визначення влади Ф.Бурлацьким: «Влада, в загальному смислі, - здатність і можливість здійснювати свою волю, визначально впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певного засобу - авторитету, права, насильства (економічна, політична, державна, сімейна і таке інше)»'.

Сутнісно загальне розуміння влади розкривається через антропологічне її осягнення - як властивості людини як такої, незалежно від її етнічної, спеціальної, сімейної тощо характеристик. Саме так розглядається влада в нашому дослідженні.

При такому підході коло феноменів влади розширюється. Воно охоплює не лише політичну чи економічну, а й духовну

96

Бурлацкий Ф.М. Власть // Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1989. - С. 92.

97

(моральну, релігійну і т.ін.) владу. І їхнє спільне коріння треба шукати не просто у відносинах поміж людьми, а в сутнісних силах людини як родової істоти. Саме всі вони (включаючи розум чи розсудок з їх безупинною експансією), а є одна лише воля, причетні до генези влади.

Наше завдання - переглянути й проаналізувати найважливіші феномени влади, тобто владні прояви людини в їхніх внутрішніх зв'язках і відношеннях до її сутності та природи. Ці терміни часто вживаються як синоніми. Ми їх розрізняємо, виходячи з того, що перший більш широкий, бо йдеться не лише про природу, а й соціально-історичну істоту людини.

У цьому контексті можна прослідкувати певну тенденцію у співвідношеннях та розвитку зазначених феноменів. Ми почнемо з деяких більш відомих з них, поступово перейдемо до духовних і практично-духовних видів і завершимо аналізом глобальних проявів влади.

Поняття влади, як правило, пов'язують з відносинами власності, а найчастіше - з політичними відносинами. Це зрозуміло:

саме вони зачіпають інтереси кожного. До того ж, поки люди впродовж тисячоліть мало страждали від своєї влади над природою, ця влада мало їх і турбувала. Нині ситуація змінилася. Та все ж і сьогодні вважається, що «найбільш важливим видом влади є політична влада»². І це має певні підстави. Справа в тому, що саме політика є найзагальнішою засадою суспільства. Слово і поняття політика виникло з поняття поліса (міста-держави) і означає таку діяльність, яка створює і підтримує існування держави як цілого.

Власність - це головне джерело влади в суспільстві. Воно може існувати тільки тоді, коли є закони, які унормовують певний громадський порядок. Закони ж є результатом боротьби станів, заможних та незаможних і т.п. Кожна з протидіючих сторін намагається ввести найбільш прийнятні для неї закони, їх можна прийняти в окремому місті, регіоні і т.ін., але ці закони можуть підмінити можновладці інших міст, інших регіонів тощо. Ста-

Бурлацкий Ф.М. Власть // Философский энциклопедический словарь. - С. 92.

98

більність тим більша, чим більшим є ареал поширення бажаних законів. Спочатку він обмежується державними кордонами, а далі може й виходити за них - це і є той процес, який, наприклад, у лексиконі російських істориків названо «збиранням земель». Інакше кажучи, влада «повноцінна» лише тоді, коли охоплює весь поліс, усю державу. Тому економічна влада, або влада власності, неминуче переростає у владу політичну. Співвідношення цих влад є одним з основних чи навіть основним питанням політичної філософії. Маркс виходив з визначальної ролі економіки щодо політики, Ленін, навпаки, з примату політики над економікою. Насправді може спостерігатися і те й друге, але кожне у своєму історичному середовищі: перше в країнах з розвиненою економікою, друге - в країнах відсталих, нерозвинених.

Ще одним важливим філософським питанням є питання про рівність. Справа в тому, що «разом з державою настає нерівність, відмінність між правлячою владою і тими, ким правлять, відміна начальствуючих осіб, адміністративних установ, керівних органів і т.п. Послідовний принцип рівності відкидає всі відмінності і, таким чином, не дає існувати жодному виду державного стану»³. У XVIII столітті багато хто з просвітників наполягав на тому, що люди від природи рівні і вільні і тільки недосконалий громадсько-політичний лад робить їх невільними і нерівними. Геґель боронив більш реалістичну точку зору, коли писав:

«Суспільна засада, що всі люди від природи рівні, містить у собі непорозуміння, через яке природно змішується з поняттям (з історичним розвитком. - М.Б.); треба сказати навпаки, що за своєю природою люди бувають тільки нерівні»⁴, їх рівність виникає тільки в суспільстві, а саме: «Здатність мати власність... становить справжню рівність людей. Але що ця рівність є, що саме будь-яка людина (а не так, як в Греції і Римі і т.д., тільки деякі люди) є тим, що визнається за особистість і має значення такої за законом, - це до такої міри мало існує від природи, що є скоріше лише продуктом і результатом свідомості найбільш гли-

³ Гегель Г Философия духа // Энциклопедия философских наук. -Т. 3. - М.: Мысль, 1977. - С. 352.

⁴ Там само.

99

бокого принципу духу, а також універсальності та культури цієї свідомості»⁵. Політична рівність полягає в тому, що «громадяни перед законом рівні». Для Геґеля це було навіть тавтологією, бо «цим сказано тільки те, що взагалі в державі має силу законний порядок, панують закони»⁶. Цей порядок включає в себе і ті нерівності, про які Геґель сказав вище - відміни правлячих від тих, ким правлять, начальників різних рангів тощо. Закон і нерівність сумісні, бо держава потрібна всім, усьому народу, але далеко не кожен може і хоче керувати іншими. Г.С.Сковорода правий: за його принципом «сродної» праці, одному підходить одне, іншому друге. І права не утискаються, якщо кожного визнано як особистість - людиною, у якій інші, включаючи зверхників, бачать не засіб, а самоціль, як цього й вимагає найголовніший моральний принцип Канта. Це ж - і основний принцип політико-правової доктрини. Справжня нерівність з'являється в цій сфері тоді, коли люди нерівні перед законом. Яскраві і промовисті приклади такої нерівності дає сучасна Україна. Пересічний громадянин, що пограбував інших, має тут усі шанси опинитися за ґратами, а нинішні можновладці, включаючи найвищих посадовців (президентів, прем'єр-міністрів, народних депутатів), які пограбували цілий п'ятдесятимільйонний народ, не несуть за це ніякої кримінальної відповідальності. Ці 50 млн. постають у даному разі не як особистості, у сенсі Канта, а як речі, як засоби неправедного збагачення державних зверхників.

Це вже не просто нерівність, а несправедливість. Вона є скрізь, але в країнах розвинених - як виняток, а в країнах нерозвинених, відсталих - як правило, як масове загальне явище.

Звідси кардинальне питання політичної антропології: де корінь зазначеної нерівності та несправедливості?

Він - у нерівності людей від природи. Від народження одні -добрі, інші - злі, одні активні, інші пасивні. Причому активнішим є не добро, а якраз зло, тому Шеллінг мав рацію: рушієм історії є сатана.

° Гегель Г. Философия духа // Энциклопедия философских наук. -Т. 3. - С. 352-353.

⁶ Там само. - С. 353.

100

Добро і зло розглядаються переважно у сфері моралі, у плані індивідуального життя, але вони (разом з несправедливістю, довір'ям тощо) органічно пов'язані і з політичною владою, тобто є також і соціально-політичними категоріями.

На політичному Олімпі багато званих, але мало вибраних. Туди можуть протиснутися лише найактивніші, ті, хто вміє вправно орудувати ліктями. Цими людьми керує, як правило, не ідея народного блага, а прагнення здобути привілеї, пов'язані з привласненням загальнонародного добра. Трапляється, що й туди потрапляють люди совісні, з «чистими руками». Але там це непотрібно, там це недолік, від якого прагнуть якомога швидше звільнятись, бо неписані закони часом ще невблаганніші, ніж писані. Стимуляторами активності можуть бути владні амбіції, бажання «втерти носа» колишньому однокласнику чи колезі по роботі тощо, але все це - «шумовий фон» навколо цілком прагматичних і зрештою корисливих, матеріально зорієнтованих інтересів.

На жаль, саме найактивніші і є носіями зла. Причому не тільки щодо окремих осіб, а й - як в Україні, - по відношенню до цілого народу. Правителі для нього - це зло. Ця теза може викликати обурення, почасти - навіть справедливе, бо серед найвищих зверхників є все-таки щасливі винятки. Більше того, те, що є винятком у нас, правило - в цивілізованих країнах, навіть якщо говорити не про «розвинені», а середньо розвинені країни - Угорщину, Чехію, Польщу та ін.

Тут у повній силі проявляється визначальне значення того, що Геґель назвав «законним порядком, пануванням законів». Саме вони нейтралізують загальносоціальне зло, яке випливає з розподілу на правителів і тих, ким правлять. Розподіл, який у свою чергу, зумовлюється різницею між активними та пасивними сукупностями членів того чи іншого суспільства.

Якби не бар'єр законів, об який розбиваються злі заміри, то скрізь було б те, що в нас або в найбезнадійніших (в плані захисту прав людини) країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Коли цього бар'єра немає або його вдається здолати - потяг до чого скрізь і завжди є воістину невгамовним, - тоді виникають політичні режими з концтаборами - комунізм і - в більш циві-

101

лізованих країнах, на кшталт Німеччини, Італії, - фашизм. Відвернути все це може лише постійний пресинг з боку тих, ким правлять, тільки неухильне зміцнення законності. Катастрофа настає тоді, коли весь народ або його більшість стає на бік влади, яка жадає правити без законів.

Варто врахувати істотну відмінність у цьому плані між фашистськими та комуністичними режимами. За перших народ добровільно віддає свою волю та силу правлячій владі в обмін на певне покращання життя і великі обіцянки щодо цього. За другого - влада тримається, з одного боку, на ідейних переконаннях небагатьох, з другого - на повальному страхові перед смертю. Для того, щоб він не згасав, потрібні були не пусті погрози, а реальні дії. Звідси перетворення цих країн на велетенські концтабори.

Цікаво, що фашизм виник у країнах високої культури. Звідси доходимо важливого висновку: духовна культура сама по собі безсила перед натиском зла без неухильного дотримання правових законів. Це означає: право посідає, або принаймні має посідати привілейоване, особливо важливе місце в дусі кожного народу.

У зв'язку з цим доцільно згадати про структуру духу, розроблену у філософії Геґеля. Він розглядає дух під трьома рубриками - як суб'єктивний, об'єктивний та абсолютний дух. Право посідає в Геґеля серединне місце в об'єктивному дусі. Загалом же виходить, що суб'єктивні та абсолютні (мистецтво, релігія, філософія) формоутворення безсилі без об'єктивного правопорядку. Вони розкладаються і випаровуються без нього. Право, таким чином, - це невіддільна форма духовності як цілого. Тільки в єдності всіх своїх складових і форм дух може протистояти натискові стихійної, природної сили, яка гніздиться в людині й ладна прорватися кожного разу, як тільки ослабне законність. Так розпадається діжка, коли спадають обручі. Ця вагомість права як об'єктивного духу, зрозуміла. Адже саме об'єктивне здатне протистояти суб'єкту. І хоча правові закони творяться людьми в законах - якщо це «добрі закони», - виражені потреби та інтереси якщо не всіх, то принаймні більшості членів суспільства. Тому закони немовби незалежні від усіх і кожного і вказують

102

дозволені рамки та рейки діям та вчинкам. У цьому сила законів і їх влада над людиною. Геґель мав рацію, відносячи право до об'єктивного духу.

Були для цього й певні всесвітньо-історичні підстави. Саме в Новий час право набуло особливого значення. Античний поділ на рабовласників (панів) і рабів зник. Носієм права стали не еллін чи римлянин, на відміну від варварів, а людина як така. Кожного розглядають уже не як річ, а визнають як особистість, що знайшло класично-підсумковий вираз у категоричному імперативі Канта. Дійсна ж людина - це не суто природна істота, це природна істота в єдності з тим, що вона створила своєю працею, у що вклала свої знання, вміння та волю, тобто в єдності з власністю. Право власності - це основне право людини, яке обґрунтовується осягненням її як діяльнісної та творчої істоти. Ясно, що на цій первинній основі виникають і похідні, спотворені форми власності, аналогічні спотвореним формам свідомості, але це не дає підстав для сумнівів щодо самої цієї основи. Право власності і все, що з ним пов'язане, зрештою оберігає і захищає сутність людини. Оскільки діяльнісна природа людини розкрилась - принаймні в принципі - з небувалою раніше повнотою (і за глибиною, і за всеосяжністю) саме в Європі і саме в Новий час, то якраз тут і тоді виник і ефективний захист цієї масштабної діяльнісно-творчої активності через створення розгалуженої системи об'єктивних правових законів. Її ядро було громадянське право, а відповідні політичні права закріплялись у державних конституціях.

Сила права - у його універсальності, яка набуває форми загальнодержавності. Держава - це всеохоплююча організація народу. «Абстрактне є право, здійснення його - держава»⁷. Інші форми духу - наприклад, філософія, мистецтво, особливо його вищі види, - охоплюють невелику кількість людей, а мораль, позбавлена інституції, яка змушувала б виконувати її заповіді, надто суб'єктивна. Право ж охоплює і підпорядковує своїм регулятивам весь народ. Кожен може користуватися можливостями, що

' Гегель Г. Философия права. - М.: Мысль. - 1990. - С. 380.

103

Їх надають існуючі закони, але й кожен мусить відповідати за їх порушення. Невідворотність покарання за злочин, тобто за порушення правових законів, - найважливіший принцип права. З усіх форм духу тільки право виражене у формі законів - необхідних правил життя в даному суспільстві, неухильне виконання яких громадянами контролюють державні установи. Інші форми духу мають свої, відмінні від правових, види правил: заповіді - в релігії, норми - в моралі, звичаї - в моральності. Якщо в релігії і є закони (церковне право), то вони є відображенням і продовженням права як такого в інших формоутвореннях духу. У моралі ж та моральності маємо справу з так званими «неписаними правилами», які виробляються стихійно і засвоюються нами з дитинства, перетворюючись у звички. Тією мірою, якою вони стають самоочевидно-обов'язковими регулятивами, вони наближаються до правових законів. Геґель називає правовий закон людським законом, а релігійну заповідь - божественним законом ⁸.

Визначальною особливістю права є його глибоко суперечливе функціонування в суспільстві. Закони видаються для всіх - і для правлячих, і для тих, ким правлять. Але творять і реалізують закони саме перші, ті, хто, як уже зазначалось, є переважними носіями зла в суспільстві. Саме правлячі мають найбільше можливостей порушити закони, обійти їх, уникаючи при цьому покарання. Парадокс, або суперечність, якраз і полягають у тому, що гарантами правопорядку, «гарантами конституції» виступають якраз ті, хто більше за всіх схильні обходити їх вимоги і навіть відверто переступати через заборони. Повністю оберегтися від цього зла неможливо, але можна його ослабити, створивши «правову державу». У неправовій державі, якою є Україна, такі порушення є загальним правилом. Тут правителі або державні органи влади повністю відокремились від суспільства, а їх суб'єкти живуть як приватні особи, які у своїй «державній» діяльності керуються особистими мотивами, спрямованими на задоволення своїх власних потреб. Оборона ж загальнонародних,