Тема 14. Олімпійський рух в Україні. Участь спортсменів України в Олімпійських іграх План до основної частини

1. Розвиток спорту в Україні до жовтневої революції 1917 року.

2. Розвиток спорту в Україні в довоєнний та післявоєнний періоди.

3. Новий етап розвитку спорту вищих досягнень. Участь радянських спортсменів в XV Олімпіаді в Хельсінки.

4. Визнання Міжнародним Олімпійським комітетом Національного Олімпійського комітету України.

   1. Участь спортсменів України в XVII зимових Олімпійських іграх в 1994 г. в Ліллехаммері.

   2. Участь спортсменів України в XXVI літній Олімпіаді 1996 г. в Атланті.

Література

1. Ким Ун Ен. МОК, Олимпийское движение и международные отношения // Международное спортивное и олимпийское движение. – М., 1993.- С.20-30.

2. Олимпийская энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1980. – 416 с.

3. Платонов В.Н., Гуськов С.И. Олимпийский спорт. – К., 1994. – 494с.

4. Платонов В.Н., Петровский В.В. Олимпийский спорт как система знаний и сфера деятельности // Современный олимпийский спорт. – К., 1993. – С.13-17.

5. Соколов Г.И. Олимпия. – М.: Искусство, 1980. – 206 с.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте розвиток спорту в Україні до 1917 року.

2. Розкрийте основні особливості розвитку спорту в Україні до війни 1941-1945 р.р і після війни.

3. Пояснить особливості нового етапу розвитку спорту вищих досягнень. Участь радянських спортсменів в Іграх XV Олімпіади в Хельсінки.

4. Розкрийте проблему принципово нової системи Олімпійського спорту: пошук джерел фінансування, організація системи підготовки спортсменів до Олімпійських ігор. Визнання Міжнародним Олімпійським комітетом Національного комітету України.

Корисна інформація

Важливим етапом у розвитку спорту в Україні стало проведення I Російської Олімпіади, яка відбулася в Києві в кінці серпня 1913 р., а також створення навесні того ж року Київського олімпійського комітету під головуванням О.К.Анохіна. Для проведення цієї Олімпіади в Києві був побудований стадіон. В Україні не було жодної капітальної спортивної споруди, за винятком цього стадіону. В ці роки в державі налічувалося біля 200 різних спортивних колективів, у яких займалися спортом усього біля 8 тис. людей.

Майстерність спортсменів України було переконливо показано на Всесоюзній спартакіаді 1928 р., де українські спортсмени виявилися переможцями у багатьох видах спорту: волейболі, гандболі, баскетболі, водному поло, гімнастиці та ін.

Тридцяті роки стали періодом бурхливого розвитку українського спорту. У 1930 р. у Харкові було засновано Державний інститут фізичної культури України (ДІФКУ). У 1935 р. В. Титов встановив два світових рекорди у кульовій стрільбі. Важкоатлет Г.Попов, застосовуючи науково обґрунтовану систему підготовки, протягом трьох років (1938-1940) установив 126 рекордів СРСР, 79 із яких перевищували світові.

На жаль, спортсмени України майже не мали можливостей для участі у значних змаганнях за кордоном. У СРСР тоді не було Національного Олімпійського комітету, а атмосфера ізоляції СРСР від світової спільноти боляче відображалася на розвитку спорту.

Уже в перші повоєнні роки відновлювалися зруйновані під час війни спортивні споруди, почалося будівництво нових стадіонів, залів, басейнів. До 1948 р. на Україні було досягнуто довоєнного рівня з усіх основних показників розвитку фізичної культури і спорту вищих досягнень.

Принципово новий етап розвитку спорту вищих досягнень розпочався після визнання Міжнародним олімпійським комітетом Олімпійського комітету СРСР та прийняття останнім рішення про участь радянських спортсменів в Іграх XV Олімпіади в Хельсінки (1952 р.). Достойно показали себе спортсмени України і на Олімпійських іграх у 50-60-ті роки. Протягом п’яти олімпіад внесок спортсменів України в досягнення збірної команди СРСР був достатньо високим і стабільним. Спортсмени України на Іграх XV Олімпіади в Хельсінки вибороли 10 золотих, 9 срібних і 1 бронзову медалі. (спортсмени Росії, які виступали в збірній СРСР, отримали в Хельсінки 15 золотих, 31 срібну і 15 бронзових медалей, а представники ще восьми союзних республік, які брали участь у складі збірної команди СРСР, завоювали загалом 7 золотих, 12 срібних і 3 бронзових медалі). Наведені цифри свідчать про великий потенціал спорту України тих років.

Після визнання Міжнародним Олімпійським комітетом Національного Олімпійського комітету України в 1992 р. олімпійський рух України став самостійним і зразу зіткнувся з великою кількістю гострих проблем. У Росії залишилися практично всі структури колишнього СРСР: федерації з олімпійських видів спорту, провідні спеціалісти – головні тренери збірних команд, представники колишнього СРСР у міжнародних структурах – у МОК і в міжнародних федераціях, кваліфікований склад суддів, які мали великий міжнародний досвід. Найскладнішим виявилося те, що переважна більшість спеціалістів олімпійського спорту України мала обмежені можливості для роботи в міжнародному олімпійському спорті, не мала досвіду підготовки збірних команд в ролі їхніх головних тренерів. не знали іноземних мов.

Виняток складали окремі видатні тренери України, які мали великий досвід роботи як головні та старші тренери збірних команд СРСР, керівники великих спортивних центрів, а також деякі вчені, які протягом років відповідали за науково-методичне забезпечення збірних команд СРСР.

Велику організаційну роботу у вкрай короткі терміни довелося виконати НОК, який очолив дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Борзов, і федераціям з олімпійських видів спорту. У лютому 1994 р. вперше в історії олімпійського спорту в XVII зимових Олімпійських іграх у Ліллехаммері взяла участь делегація України. Дебют виявився досить успішним: золота і бронзова медалі, 18 очок у неофіційному командному заліку. Першою олімпійською чемпіонкою стала видатна українська фігуристка Оксана Баюл.