1. Формування якісних і кількісних параметрів елементів виробничого потенціалу:

- чисельності працездатного населення і його зайнятості, професійної структури, рівня освіти, рівня кваліфікації, інтелекту і мислення, стану здоров'я працівників сфери виробництва і послуг;

- засобів виробництва (основного виробничого і невиробничого капіталів), технічного рівня розвитку, технологій, механізації, автоматизації, інформатики та ін.;

- предметів праці (оборотного капіталу), тобто сировини, матеріалів, енергії, тепла, палива, коефіцієнта їх корисності тощо.

2. Формування продуктивної сили кожного з елементів, яка залежить від їх якісних характеристик, рівнів загального, часткового, одиничного і територіального поділу праці, кооперації праці, економічних стимулів та ін. Позаяк кожен з елементів виробничого потенціалу виявляється через конкретні кількісні показники, то їх функціонування можна моделювати системою рівнянь:

продуктивна сила зайнятої праці Вт :

Вт =Тв_т t,

де в_т — продуктивна сила, або віддача одного зайнятого; t — час праці;

продуктивна сила залученого основного капіталу В_к:

В_к = Кв_кt,

де в_к — продуктивна сила, або капіталовіддача одиниці основного капіталу вартістю 1 грн.;

- продуктивна сила залученого оборотного капіталу В:

В = Оvt,

де v — коефіцієнт оборотності оборотного капіталу — 1, 2, 3, .... п раз.

Продуктивна сила оборотного капіталу В — це валовий випуск продукту. Його складовими є частина продукту, створеного залученими працею В_т і основного капіталу В_к. Взаємодія основних елементів продуктивних сил виражається виробничою функцією:

Оv = F(Т, К),

де Оv = Оц, тобто валовий випуск продукту В.

Кожен рівень економічної системи — підприємство, галузь, регіон, національна економіка загалом — володіють чинниками виробництва, зазначеними як параметри виробничої функції. Кожен рівень економічної системи має власні значення параметрів виробничої функції і, відповідно, власні остаточні результати випуску. Для їх забезпечення виробничий потенціал досліджують як:

фрагмент виробничої функції, зокрема чисельність і якість праці, наявність основного капіталу, час роботи тощо;

окремі аспекти, властивості, відносини, які можуть впливати на результат виробничої функції;

результат виробничої функції та її складові частини, тобто кількість і структуру товарів, робіт, послуг та ціни.

Виробничий потенціал формується і розміщується на основі відповідних об'єктивних економічних законів. Тому основним завданням є оволодіння науковими основами розміщення і територіальної організації виробничого потенціалу, аналізу структури, динаміки і перспектив розвитку за ринкових відносин.

4. Освітній і науковий потенціал

Формування виробничого потенціалу є однією з найважливіших умов переходу до функціонування економіки на засадах ринку. Головне завдання управління виробничим потенціалом — це встановлення тісних взаємозв'язків освіти, науки і виробництва.

Формування освітнього потенціалу. В умовах ринкової економіки, коли пріоритетним чинником продуктивного й ефективного її розвитку є трудовий (людський) капітал, а не наявність мінерально-сировинних ресурсів, створення інституційних, економічних і соціальних передумов формування трудового капіталу є чи не найголовнішим завданням уряду країни.

Трудовий (людський) капітал — частина працездатного населення, яка володіє високим рівнем знань і професійної кваліфікації, здатна створювати нові системи знань, техніки, технологій, форм організації праці та виробництва, неабияк впливати на технічний рівень виробництва, зростання обсягів виробництва, якості, конкурентоспроможності продукції, зниження собівартості продукції, зростання прибутків.

Стає очевидним, що джерелом формування освітнього потенціалу є, по-перше, широкий діапазон загальноосвітніх знань, які дають середні школи, ліцеї, коледжі, по-друге, високий рівень професійних знань, навиків, умінь, які дають вищі навчальні заклади у процесі підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів, по-третє, творчі задатки і спроможність самостійно проводити наукові дослідження, здійснювати винаходи тощо, які дають аспірантура, докторантура, практичний досвід наукових працівників. Отже, головними суб'єктами формування освітнього потенціалу є середня школа, висока школа, аспірантура, докторантура і науково-дослідні інститути Національної академії наук України. Вони визначають ставлення підготовлених фахівців до управління працею і капіталом, позаяк більшість із них очолює середню ланку управління і від якості їхніх управлінських рішень значною мірою залежать продуктивність та ефективність їхнього використання.

Проте в системі освіти України є певні проблеми:

по-перше, задекларувавши у 1991 р. перехід до ринку, у вищих навчальних закладах України теорію ринкової економіки, управління в умовах ринку (менеджмент), вивчення поведінки продавців і покупців на ринку (маркетинг) почали вивчати за книгами американських, німецьких та ін. авторів, які написані для умов сформованих ринкових систем, що не зовсім відповідають умовам перехідної економіки України;

по-друге, наука і наукові розробки тенденційно перебувають на певній дистанції від інноваційних потреб конкретних виробників, елементарне технічне та технологічне устаткування, наприклад, для переважаючих галузей харчової, легкої та інших галузей економіки, завозить із-за кордону, за достатньо великої кількості галузевих науково-дослідних інститутів; причиною того є те, що не розроблено відповідного фінансово-економічного механізму взаємодії науково-дослідних установ і виробничих підприємств, практично відсутні на всіх рівнях управління методи системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільового підходу до вирішення інноваційних питань, неприйнятність наукових розробок і необхідності їх запровадження відповідними керівниками центральних та місцевих органів управління;

по-третє, відсутність критеріїв і механізму оцінки використання бюджетних ресурсів науковими закладами, реальної віддачі наукових проектів в економіці, засобів і підтримки інноваційних ініціатив у малому і середньому підприємництві; надмірне державне регулювання економіки, слабка державна кадрова політика в органах влади, науки, неспроможність держави ефективно боротися з корупцією у державних і фінансових, правоохоронних і господарських структурах, забезпечити пріоритет розвитку освіти, культури, науки.

Сформована в Україні система освіти і науки потребує змін, спрямованих на встановлення відповідності підготовки фахівців та інновацій принципам ринкової економіки, тобто селективності праці і капіталу та гуманізації соціальних відносин. Проблема лише в тому, щоби створити пріоритети реорганізації освіти та фінансово-економічного механізму продуктивного й ефективного функціонування як освіти, так і науки.

Формування наукового потенціалу. Значення освіти й науки в розвитку виробництва та й суспільства загалом було відоме українцям ще з періоду Київської Русі: прийняття християнства, розвиток шкільництва, створення Ярославом Мудрим бібліотеки. Трохи пізніше створюються Ставропігійське братство у Львові і при ньому вища школа, Києво-Могилянська академія, Острозький університет, які розвивалися за традиціями університетів країн тодішньої Західної і Центральної Європи. Чимало українців здобувало освіту в університетах Європи, ставало вченими (наприклад, Юрій Котермак з Дрогобича, який був навіть ректором Болонського університету), багато слов'ян Східної Європи навчалися у вищих школах тодішньої України. Процес розвитку науки в Україні відбувався паралельно з таким же процесом в Європі загалом. Українська наука й освіта мала великий вплив на культурно-освітній розвиток сусідніх країн: Литви, Білорусі, Молдови, Росії. Це стверджують українські історики та вчені зазначених країн.

Сучасні досягнення українських учених значною мірою визначили становище України як науково-технічної розвиненої країни. Україна має потенціал розвитку майже в усіх напрямах науково-технічного прогресу: машинобудування, хімії, біології, металургії та ін. Поряд з цим існують дві нерозв'язані найважливіші проблеми розвитку науки і, відповідно, інновацій:

по-перше, проблема фінансування науки й інновацій, яка стала хронічною; основою фінансування науки є здебільшого Державний бюджет, який неспроможний забезпечити належне фінансування як фундаментальних, так і прикладних розробок;

по-друге, проблема формування фінансово-економічного механізму взаємодії наукових організацій і виробничих підприємств з приводу розробки та впровадження інноваційних техніко-технологічних проектів, який успішно сформувався і функціонує у розвинутих ринкових країнах, таких як США, Японія, а також у державах Західної Європи. Визначальним, звичайно, є розв'язання другої проблеми, позаяк від того залежать продуктивність та ефективність функціонування праці і капіталу виробничих підприємств, надходження доходів у бюджети всіх рівнів, у тому й до бюджету наукових установ і додаткового фінансування науки з Державного бюджету. Відсутність фінансово-економічного механізму взаємодії наукових організацій і підприємств ускладнює процес розвитку економіки України за інноваційним типом. Організація української науки для посилення структурно-інноваційних перетворень в економіці потребує вирішення багатьох важливих питань:

1. створення правових та економічних передумов фінансування і матеріально-технічного забезпечення розвитку науки; ця проблема є хронічною з початку відновлення Незалежності України;

2. підвищення ролі науки в економіці і престижу наукової діяльності: різке зниження фінансування призвело до значного зниження оплати праці наукових працівників, оновлення і розширення технічної бази наукових досліджень, престижу науки загалом, посилення відпливу кадрів з науки;

3. реструктуризація української науки: структурні зміни, які треба проводити в економіці, повинні супроводжуватися і відповідними структурними змінами організації наукового потенціалу; сутність реструктуризації науки полягає у посиленні ролі вищих навчальних закладів у проведенні наукових досліджень, підготовці наукових кадрів, як це традиційно сформовано в розвинутих країнах світу;

4. посилення акценту на розробку власних техніко-технологічних систем: ця проблема с дуже актуальна для України, особливо для галузей економіки, що переробляють сільськогосподарську сировину, виготовляють товари народного споживання (побутову техніку, одяг, взуття, галантерейні товари тощо); потребує поліпшення формування і використання для практики вітчизняних патентів, які можуть значно поліпшити використання власних винаходів, техніко-технологічних пропозицій, а не витрачати кошти на закупівлю імпортного устаткування;

5. поліпшення кадрової політики в системі державного управління і регулювання інноваціями: участь держави в інноваційній діяльності має зводитися як до часткового прямого фінансування науки, так і до створення належних умов самофінансування наукових установ; важливу роль у цьому процесі відіграють кадри державного управління усіх рівнів, які мислять національними, економічними, інноваційно-інвестиційними категоріями і спроможні продуктивно й ефективно вирішувати питання розроблення та впровадження інноваційних проектів.

Інноваційна інертність і застій в економіці призводять до того, що структура як товаровиробництва, так і експорто-імпорту не змінюється протягом перехідного до ринку періоду, відповідно не підвищується рівень конкурентоспроможності українських товарів та економіки загалом. Україна й далі експортує метал, хімічні продукти, руду, сільськогосподарську сировину, а імпортує техніку, технології для усіх галузей економіки, зерно, борошно, одяг, взуття й інші інноваційно-інвестиційні та споживчі товари.

Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує активізації інноваційної діяльності, зміни її структури і пріоритетів:

по-перше, треба створити інституційні і фінансові передумови стимулювання концентрації інноваційного капіталу у сфері великого, середнього і малого підприємництві

по-друге, створення й удосконалення передумов розвитку системи і підтримки ризикового (венчурного) капіталу та інноваційного підприємництва.

Як перша, так і друга група пріоритетів свідчать, що в основі їх реалізації лежить наука. Власне наука є першим і головним компонентом інноваційної діяльності, умовою забезпечення ефективності економіки.

Критеріями високого рівня науково-технічного потенціалу є зростання: національного інтелекту; обсягу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; видів науково-технічних розроблень і їх відповідності світовим зразкам.

Серед елементів науково-технічного потенціалу активну, творчу функцію виконує інтелект, який властивий лише людині.

Інтелект — рівень розумового розвитку людини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства, самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагальнювати закономірності розвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань, виробництва, культури, побуту тощо.

Попри те, що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать від національної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національною історією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тобто загальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. Національний інтелект є синтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівень знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного самоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв'язків тощо. Будучи елементом трудового потенціалу суспільства, формує його працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального, оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.