2.2. Функціональна специфіка домашнього пандемоніуму

Світ людини завжди поділявся на “чисте” та “нечисте”, “людське” та “не людське”. Головним виміром у цьому питанні була ступінь “цивілізованості” простору. Проблема протиставлення середовища людини з його сталими нормами моралі та поведінки і ворожого світу поза сферою людського впливу відбилася і у демонологічних віруваннях слов’ян щодо духів домашнього господарства. [9, с.23]

Якщо верховні боги мали більш – менш широкі функції, то родинні охоронці займалися окремими галузями господарства: в оселі та на обійсті перебували Домовий, Покутній, Лазник, Хлівник, Дворовий та інші духи-обереги. У їхні обов’язки входило ретельно стежити за якоюсь окремою ділянкою побутового життя. Вони допомагали родині пильнувати за дотриманням сталих звичаїв та обрядів, якщо ж духи покидали житло, їхнє місце займали злі духи, котрі постійно провокували людей на нерозважливі вчинки. Згодом, коли християнство поступово витісняло міфологічні уявлення, деяким духам-охоронцям надавали лише негативні риси, що суперечило первісному образу.

Найпоширенішим образом домашнього пандемоніуму був образ домовика. Вважалося, що кожним родинним вогнищем обов’язково опікується добрий дух чи покровитель. Традиційно цю роль виконував Домовик (свою назву він веде від уявлення про місце перебування, тобто будинок, дім. Інколи його іменують дідом або дідусем (саме це вказує на його давній зв’язок з сім’єю – зв’язок пращура з нащадками ).

Крім природних домовиків є “вихованки” (хованки, годованці). Ними можуть обзавестися всі бажаючі. Для цього потрібно знайти зносок від курки, коли її підвіяв вітер, прилаштувати яєчко під ліву пахву й носити поспіль десять діб – “причому не миючись, не хрестячись, не молячись і не споглядаючи на образа”, лише за такої умови, начебто, з’явиться маленький домовичок” , який слугуватиме хазяїну, а після смерті забере його душу. [13, с. 35]

Дехто вважав, що домовиком може стати семилітня дитина, яка втекла з дому.

“Щоб побачити живого домовика, потрібно, як вважали <...>, три роки поспіль постояти на страстях зі свічкою, принести її додому ”з живим”, тобто не згаслим вогнем, після цього обійти оселю , вилізти на горище, і тоді господар матиме нагоду зустрітися зі своїм охоронцем”[13, с.37]

У бідних він, як правило, голий, що символізує нестатки. Натомість у заможніх селян – з шерстяним покриттям (вовна або шерсть завжди вважалися символом багатства, мабуть, саме тому на Україні існував звичай весільну лаву молодих застеляти вивернутим до гори хутром кожухом, що мало забезпечити їм статки у господарстві (залишки цього звичаю можна зустріти на сучасних весіллях, де над молодою парою вішають пухнастого килима).

Домовик, за уявленнями наших пращурів, здебільшого живе на горищі. З тварин домовики люблять котів та кіз, але бояться сорок. Якщо з ним жити у злагоді, то він намагається допомогти порадами, пильнує, аби в родині завжди був затишок, ретельно стежить, щоб у сім’ї дотримувалися давніх звичаїв і традицій. Домовики могли бути й віщунами та попереджати сім’ю про майбутнє нещастя, але людину, що прогнівала їх, могли душити уночі.

Переїзжаючи до нової оселі, люди намагалися забрати з собою і хатнього охоронця, тому відбувалися спеціальні обряди запросин домовика на нове житло.

Якщо хатник вже надто знущається з сім’ї, запрошували чарівника, який заходив до двору рівно о дванадцятій ночі, різав півня, оббризкував його кров’ю віник, вимітав ним все подвір’я і промовляв про себе якісь заклинання. Він намагався зробити це все до третіх півнів, бо після їхнього співу все чарівне втрачало свою магічну силу. Домовика можна вбити, якщо вдарити його навідліть, але якщо вдарити його опісля звичайним буком по голові, він воскресне.

Без печі не могла обійтися жодна родина. Очевидно, це і стало причиною “поселення” в хаті пічника. Про його зовнішність розповідають досить невиразно, достеменно відомо лише те, що він дуже охайний і завжди ходить у білому одязі. За повір’ями, він постійно перебуває в печі або під нею.

“Якщо, бува, господарі забули причинити на ніч комин прикривачкою, в таких випадках пічник вартує, аби димоходом не залізла в хату нечиста сила. Зустрівшись з нею, він починає бійку”[13, с.39]

Над усе любить пічник порядок і чистоту, тому його добре ставлення до господині хати залежить від її охайності: охайній жінці він завжди буде допомагати у буденних справах.

“Якщо з якихось причин пічник залишив домівку, то домашня обігрівачка перетворюється у пустку, у ній одразу ж оселяються злі духи. Ось чому люди намагалися робити все <…> можливе щоб не розгнівати доброго поселянина, тобто пічника” [13, с. 41]

До найшанованих хатніх охоронців належить покутній. Якщо домовик, за народним уявленням, має зовнішні ознаки, то таких не зафіксовано у описі покутнього. Хоч його вчинки й “відчутні на дотик” (постуки, почасти глухий стогін чи зітхання), але побачити хатнього охоронця в живому вигляді ще нікому не щастило, оскільки то дух, а він невидимий.

Постійно він перебуває на покуті, що вважається найсвятішим місцем в оселі. Покутній оберігає святий кут хати, щоб там не оселялися злі духи, відводить грозу, зустрічає чотири рази на рік праведні душі та частує їх.

Якщо покуть не тримають в чистоті, в родині не шанують давні звичаї, покутній може залишити оселю. І горе тій сім’ї, в якій залишиться покуть без охоронця, це місце обов’язково займуть злі духи – злидні, моровиці, нічниці тощо. Родину обсядуть нестатки, хвороби, пошесті та інші біди. Для того, щоб покутній знову повернувся, потрібно збудувати іншу оселю, або почати жити по-новому.

Хлівник – дух, що охороняє зерно і борошно.

Жировик – дух, що живе у кладовах і погрібниках; охороняє запаси від гризунів та нечисті.

Серед усіх домашніх охоронців найменше відомостей існує щодо лазника (чистюха, охайника). Іноді його бачать, але найчастіше лише чують його голос, завивання, свист.

За повір’ям, лазник постійно живе в оселі, тобто саме там він і полюбляє купатися та паритися (але лише опівночі). Росіяни ж переказують, що він живе у спеціальній будівлі – лазні, яка вважається, з огляду на святість, місцем нечистим, бо там ніколи не тримають ікон, а ввечері і вночі це місце є ще й досить небезпечним (саме у цей час купається лазник, а тому він може навіть задушити непроханого гостя).

Український лазник вельми полюбляє пахуче зілля, заготовлене для купелі. З особливою ретельністю він допомагає матерям, коли ті купають немовлят. Особливо гнівається чистюх, коли в оселі з’являються сторонні запахи. Найбільше його дратує людський піт. З господарів, які лягли спати не помившись та залишивши після себе брудний посуд, лазник завжди кепкує і робить їм дрібні неприємності. Щоб задобрити охайника, для нього часто залишали відро з водою та віник: це було щось подібне до жертвоприношення лазневому духу.

Бджільництво (давня назва – пасічникування) завжди було заняттям вибраних людей. Як і кожен промисел, воно мало свого охоронного духа - пасічника. Він не має чіткого образу, а отже невидимий. Одначе його присутність на пасіці дозволяє бджолярам бути спокійними – комах не зачіпатиме будь – яка зла сила.

“Для того, щоб дух-пасічник оселився біля бджіл пропонувалося кілька способів. Один з них радить узяти галузку, на якій з’явився перший рій, виварити її у воді, а настоянку віднести вночі на роздоріжжя, скинути з себе сорочку та умитися нею до попереку. Якщо власник бджіл угодний Богові, то тут же з явиться “сотонщик”, запропонує господареві власноручно написати заповіт, а сам піде доглядати бджіл”. [15, с.42]

За віруваннями, духа – пасічника можна виховати й самому. Для цього потрібно запастися зіллям, яке в народі називають переступнем. Пучок такої трави з корінням потрібно покласти в скриню й замкнути. Невдовзі з нього з явиться бджолиний охоронець.

Існує і інший спосіб. “Напровесні купляли дзбанок меду, додавали переступня і годували ним комах. Після цього бджоли робилися вельми меткими й медоносними – бо з ними оселився дух – пасічник”. Якщо покровитель сподобав господаря, то останньому можна й не з’являтися біля бджіл, аж доки не прийде час качати мед. Усі господарські обов’язки перебирає наглядач за “божими комахами”. [15, с. 43]

Так званий роблений дід-пасічник оберігає бджіл доти, доки живе господар. Коли ж він помре – залишає пасіку й охоронець, а комахи щезають.

Безкрая в забобонах та невтримна в пошуках незвичайного народна фантазія створила різновид особливих духів, які мають назву – скарбники.

Побутує кілька варіантів цього образу.

1. Це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також помічник в усіх його справах. Присутність його у дворі звичайно відкривається лише тоді, коли хтось намагається щось вкрасти з двору – злодій раптово ціпеніє і не може навіть поворухнути ногою або рукою. У цьому варіанті скарбник – охоронний дух.

2. Скарбник, що опікає особливу чарівну монету (інклюз), котра має властивість притягувати інші гроші, і таким чином збагачувати хазяїна.

3. Цей варіант пов’язаний з популярними повір’ями про закопані та закляті скарби. Ці скарби поділялися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопувалися під час важких життєвих колізій (воєн, нападів, пограбувань). Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили. Вірили, що раз на сім літ закопані та закляті скарби світяться. Ті з них, котрі в ночі охороняє скарбник, є заклятими. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби перетворюються на черепки, вугілля, гадюк та жаб.

Взяти скарб можна в ніч на Івана Купала за допомогою квітки папороті, а також скарб може вказати червоний півень, котрий часто ототожнюється зі скарбом.

Мати справи зі скарбником дуже небезпечно, бо після смерті господаря він з’являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу.

З давнього часу родина на Україні була дуже міцна, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий, відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище, на якому горів невгасимий вогонь, здавна був головною святинею дому, тому що він беріг щастя всіх членів родини. Домове родинне вогнище було у нас першим жертовником, а голова родини – першим жерцем. Старший в родині – батько – виконував усі необхідні обряди, пов’язані з домовим вогнищем. Поступово душі померлих родичів набули статусу духів-охоронців і стали носіями головних ідей народної педагогіки.

Так, життя всієї родини підкорялося одному принципу – “жити і бути, як всі”, тобто дотримуватися давніх традицій, виховувати дітей охайними та працелюбними, саме тому будь-які відхилення від “норми” (чи то фізичні, чи то духовні) приймали як протибожу прояву.

Тобто, чим ближче до природи, тим угодніше богові (і, мабуть, тому, все, пов’язане з таким атрибутом цивілізації, як гроші, сприймається негативно і є “нечистим”). Таким чином, домашній пандемоніум – це колиска виховного процесу у народі.

Інформація написана вірно, але нема наукового аналізу, а просто опис, та й це все переписано слово в слово з Інтернету. Я ніде не побачила вашого вислову!!!