2.3. Людські химери

В глибоку давнину первісна людина всюди довкола себе бачила багато такого, що було їй незрозуміле й сильніше від неї, що звичайно шкодило, і все те треба було не тільки вмилостивляли, але й зрозуміти. Розуміння довкільного світу давало первісній людині заспокоєння, бо навчало її відповідно жити, щоб не потрапляти в великі клопоти. Певна кількість людей, за давніми уявленнями, мала більш тісний зв’язок з навколишнім середовищем середовищем, зі світом духів – і саме їхні образи дали напрямок для розвитку вірувань у так звані людські химери.

Великої різниці між людиною і звіром у давнину не бачили, жили зі звірем у найближчих стосунках, а тому легко постала віра у можливість існування оборотництва. Від давніх тотемних форм релігії походять образи вовкулак (вовкунів) – надзвичайних напівфантастичних істот.

Фольклорна традиція вказує кілька типів цієї прояви: [7, с.12]

1. Вовкулака-чаклун, який міг довільно перекидатися вовком й робити інших вовками.

2. Строкар, на якого у визначений час находило щось таке, що він мусив бігти вовком (можливо, це пов’язане з віруванням у те, що вагітна жінка, побачивши вовка, обов’язково народить вовкулаку).

3. Ізгой, пущений мстивим вовком.

4. Вовкулака-молодий (наречений), перекинутий у вовка під час весілля.

Відгалудженням цього типу можна вважати й образи вовкулачок:

1. Молодої, що, будучи вовчицею, народжує людське дитя (чи не пряма паралель до античних образів Ромула і Рема?).

2. Свахи, яку впізнають у вбитій під час ловів вовчиці.

Цікаво, що вперше згадуються вовкулаки у творі Геродота в зв’язку з тим, що він описував територію нинішньої України: "Ці люди, вочевидь, чаклуни… кожен невр щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову перебирає людську подобу”. [7, с.15]

Лаконтропія – перетворення вовка на людину – відбувається по різному: його пересувають через хомут, б’ють житнім перевеслом, розрізають на ньому шнура чи пояса, після чого вовча шкіра лопається і злазить сама по собі. Ознака перевертня – постоптувані долоні, а звичайна їжа людини, що стала вовкулакою не за своєю волею, - шматки та крихти хліба, залишені пастушками, а ще такий вовкун “облизував на деревах ті місця, за котрі люди брались руками, - тим тільки і жив.” [7, с. 17]

Живуть вовкулаки у берлогах, бігають у лісі, виють по-вовчи, але мають людську свідомість. Часом вони дуже шкідливі, потинають вівці, а часом і людину. Коли вовкунів збереться більше, то вони б’ються між собою. Найчастіше перевертні перевтілюються у грудні, але зачарованому вовкулаці можна й назавжди повернути давній вигляд після виконання деяких магічних дій. Якщо до смерті перевертень залишався у вовчій подобі, то після смерті він міг стати упирем, тому такому покійнику клали до рота монету.

Легенди про проклятих людей базуються на вірі у магічну силу слова, особливо прокляття материнського. Незалежно від волі матері, яка прокляла свою дитину, дитя перевертається в іншу істоту і життя його роздвоюється.

Серед народу цю істоту звичайно іменують перелесником (від слова ”облесливий”) або вогняним змієм. Жіночою іпостассю цього образу є літавиця.

Пересувається змій повітрям у вигляді вогняної кулі, а підлітаючи до хати, розсипається іскрами і залітає до пічної труби. Вдарившись об землю, прибирає вигляд молодого чоловіка, парубка, або померлої людини, за якою тужать у хаті. До функцій перелесника належить зваблювання дівчат та жінок. В одному з переказів він каже про це так: “Та жінка, до котрої я прилітаю, може завагітніти й народити. Це немовля, що від мене народиться, чорти забирають до себе.” [7, с.18]

Заманюючи дівчат, змій підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка.

Важко сказати, чи були обереги від перелесника, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі змієм, бо, розгнівавшись, він може спалити хату. Не можна було й згадувати його проти ночі.

Якщо вчасно не спробувати відвадити або знищити перелесника, та, до котрої він ходить, марніє та помирає. Вважається, що якщо перед відвідуванням змієм хати покласти під піччу купку снігу, зібраного на Водохрещу, змій, залітаючи через комин, одразу загине.

Чарівники, чарівниці, відьми на селі існували здавна. Не торкаючись питання, наскільки співвідносяться з реальністю уявлення про їх надзвичайні здібності, необхідно нагадати, що ці люди – нащадки ще язичницьких жерців, а напівлегальне існування чарівників та чарівниць на протязі багатьох поколінь підтримувалося залишками язичницької релігії у народній свідомості.

Слово “відьма” походить від слова “відати” – “знати”, тобто відьма – це жінка, яка має певні знання. Звичайно розрізняють дві категорії відьом: родимих та вчених. [8, с.14]

Родимим відьмам таємна сила надається від природи, вони мають більш доброзичливий характер і можуть допомагати людям захиститися від вчених відьом. Відьму цього типу легко розпізнати, бо вона має хвіст, який у сні висувається, а при збудженні ховається (у дитини цей хвіст голий, а у дорослого – оброслий). До того ж, через усю спину, посередині, у неї росте смуга волосся – “чорна стежка”, а статеві органи звичайно не вкриті волоссям.

Учена відьма набирає знання або від іншої ученої чи родимої відьми, або від самого чорта.

Літні відьми мають деякі характерні риси, за якими їх легко розпізнати серед інших жінок: вони звичайно кістляві, високі, у них великі сірі очі, рот широкий, губи тонкі, руки довгі; молодих же відьом за зовнішністю розрізнити важко, лише палкий характер та відкрите загравання до молодих хлопців видають їх.

“Відьми відьмують, - накликають біду на людей різними засобами; вони крадуть дощ і росу – і через них лютують на землі посухи; а то можуть украсти й місяця. Вони доять чужих корів і нерідко можуть їх задоїти до згину, а відьми родимі можуть доїти й на віддаль. Це вони роблять на збіжжі, на житі, на пшениці так звані “закрутки” – закляття на господаря, який коли споживе зерно з-під закрутки, то сам скрутиться, як ця закрутка." [8, с.16]

Одною з найулюбленіших рослин відьом є папороть, а тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили. Одна з властивостей відьми – це її вміння перекидатися у будь-що; чи то звірина, чи то якась річ.

Існує багато засобів розпізнати відьму. Найпоширеніший – це коли, проходячи вулицею, де живе відьма, плюнути назад – зразу після цього вона вискочить зі свого двору; ще кажуть, що відьма не тоне у воді. Щоб захиститися від відьом, раніше використовували вербу, котра мала здатність перепиняти дорогу в дім нечистій силі. Також відьма боїться козу і ніколи не відбирає у неї молоко. Але найкращим захисником двору є червоний півень: він охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей від підміни нечистою силою.

Серед людей жило повір’я, що на Івана Купала відьми стають особливо небезпечними. Щоб уберегтися від них, оселі, господарські будівлі, обійстя маяли чарівним зіллям (зокрема чорнобилем); господині не відлучали протягом ночі телят, щоб відьма не вдоїла корову, і обсипали хлів маком - доки вибере та нечестивиця, то й треті півні заспівають.

Мають відьми свої збориська, на які злітаються звідусіль. Найголовніший шабаш відбувається у Києві на Лисій горі, в Іванівську ніч. Відьми вилітають туди через комин на мітлі або вилах, але спочатку натираються відварами відьомських трав (найчастіше, відваром тирлича).

“Відьми діляться на фахи, і котра займається одним фахом звичайно, не мішається до другого. Відповідно до того є відьми від корів, овець, кіз, свиней, гусей, риби, гадин, бджіл, грибів, бараболь, яєць, дощу, посухи, морозу”[8, с. 20] і т. ін.

Для того, щоб захистити двір від відьми, треба тримати особливу собаку – ярчука. Звичайні собаки бояться навіть гавкати на відьом, а ярчук має силу навіть загризти їх.

Ще відьма може згинути від того, якщо по її тіні вдарити палицею з осики або клену.

Коли відьма помирає, вона дуже мучиться і так стогне та корчиться, що ніхто не може бути поряд з нею. Для того, щоб вона легше померла, треба прорубати над нею стелю. Після смерті від трупа чути страшний сморід і він починає дуже швидко розкладатися. Хоронять відьму за звичайними християнськими обрядами, але пізно ввечері, а священик читає особливу заклятну молитву. Якщо відьма перед смертю говорить, домашнім, що вона буде ходити до них і після смерті, то тоді її прибивають до гробу кілком з клечальної осики або таким кілком прибивають кришку до гробу.

Статтю та ще більшою магічною силою відрізняються від відьом чарівники. Вважалося, що вони володіють знанням про таємне життя речей, явищ та засобів, невідомих звичайним смертним людям. Чаклуни найчастіше – люди старі, з довгим сивим волоссям та бородою, з довгими нестриженими нігтями. Зовні вони завжди дуже стримані, рідко з ким спілкуються, тримаються осторонь, ходять насупившись, не піднімаючи очей, на людей дивлячись по-вовчи, спідлоба.

Бувають, як і відьми, навчені та природні. Але існує ще третій різновид – це чарівники невільні – люди, яким конаючий чаклун таємно передав свою страшну силу: такі ще можуть покаятися і цим врятуватися. Хати, в яких живуть чаклуни, звичайно невеличкі, з одним віконечком і стоять скраю села, двері в них завжди зачинені.

За народним віруванням, зі смертю людини не кінчається її існування, а лише змінюється стан існування. Так, згідно зі світоглядом українців, людина має трисубстанційну душу (що підтверджується багатьма етнографічними даними, зокрема обрядами поховання). “Структура поховальної обрядовості, здається, якнайкраще розкриває триєдність народних уявлень про душу і тіло. Традиційно вона складалася з таких дій: поховання людини (тілесна смерть) та трьох поминальних акцій – третин, дев’ятин і сороковин. Перша акція – третини – відповідала народним уявленням про танення “образу”, особистості та імені, дев’ятин і сороковин про зникнення того, що залишалося від людини.” [9, с.26]

Тобто всі дії ритуалу поховання померлого насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця.

Більшість народів земної кулі… розрізняють у своїх повір’ях два різновиди померлих людей. До першого різновиду належать пращури, що померли від старості; цих покійників шанують та поважають, багато раз на рік “поминають”. Зовсім іншим є другий різновид покійників, так звані мертвяки або заложні. Це люди, що померли раніше свого часу природної смерті…

“Ці покійники нечисті, неварті поваги і звичайних поминів, а часто навіть шкідливі та небезпечні. Всі вони доживають за гробом свій, відведений їм при народженні час… Вони часто являються живим людям і майже завжди шкодять їм. Справа в тому, що всі заложні покійники повністю підлеглі нечистій силі.” [9, с.28]

Покутники – се такі небіжчики, що по причині гріхів, яких допустилися на сім світі, не можуть на другому світі мати спокою, доки або самі їх не загладять, або хтось із їхньої рідні чи знайомих. До того часу вони тиняються по сім світі і терплять різні прикрості, відповідно до величини їхнього злого вчинку. Час покути неозначений, і майже все залежить від складу обставин.

Потопельники – се ті небіжчики, що втопилися вмисно або випадково. Кожний потопельник має право ходити на сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні його зачіпати, ані кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить людину, зразу ж регочеться. Кожного нового місяця показується на тім місці, де втопився. За людиною має право бігти лише так далеко від берега, як далеко розливається вода у повінь. Потопельник виглядає, як звичайна людина, лише чорна, як вугіль, та має дуже довгий волос. Потопельники купаються по ночах у тій воді, в якій втопилися. Люблять, одначе, наближатися до людей та робити їм збитки. Вони, наприклад, манять людей до води, щоб і вони втопилися; до того ж можуть показуватися людям у різних іпостасях. Їх звичайно не ховають на цвинтарі, бо через те міг би град побити засіви.

Повісельники, як і потопельники, мають право ходити по землі сім літ та лякати людей. Коли хто повіситься, можна зараз пізнати, бо настає велика буря. Повісельники можуть ходити і в людській подобі, і в іншій. Коли хто хоче позбутися повісельника, аби не з’являвся більше, повинен його вдарити навідліть, як усяку нечисту силу. Коли найняти по нім богослужіння, то також перестане ходити. Найліпше, одначе, посіяти від дому до гробу повісельника мак; він зможе аж тоді з’явитися, як мак визбирає, але це неможливо йому зробити, бо серед роботи заспіває півень, і він провалиться під землю.

Заложних мерців звичайно заховували на перехресті доріг, на межах полів, у ярах.

В цілому до мерців ставилися з певною долею страху, хоча і вважали смерть природним явищем. Куди більше боялися душі померлого, і зовсім панічний страх викликало тіло “нечистого” (“заложного”). Найбільший страх перед тілом померлого відноситься до розряду найдавніших, дещо примітивних повір’їв, згідно з якими, мерці мали властивість покидати труну і шкодити людям. Щоб захиститися від цього, померлим складають руки навхрест, і тоді вони не можуть шкодити людям.

Якщо мерці стають докучливі живим, тоді не залишається нічого іншого, як шукати засобів, при допомозі котрих можна цих відвідин назавжди позбутися. Наприклад: треба зробити щось таке, що його здивувало б, коли ж він висловить своє здивування, живий повинен висловити своє з приводу його приходу. Ще на могилу кладуть колючі гілки – і цим убезпечують себе.

Плакати за мерцями не годиться, бо вважається, що всі ці сльози померлий збирає у відро і носить з собою, що не може не розлютити його. Але, звичайно, найпевніший засіб захиститися від ”заложного” – це осиковий кіл або кришка для домовини, зроблена з осики.

Особливо поширений образ української демонології – це образ упиря – мерця, що виходив з труни і випивав кров живих; звичайно, він має загальнослов’янську основу і зустрічається в повір’ях багатьох народів, але після періоду раннього середньовіччя образ демона-упиря поступово втрачає свою виразність і лише в українських традиційних уявленнях залишається одним з головних представників нечистих сил. За ствердженням В.М. Гнатюка опирі можуть бути двоякі: родимі і роблені. [15, с. 35]

Родимий упир – дитина відьми та вовкулаки або відьми та чорта. Він має малий хвостик, а на хвості – чотирі волоски. Над клубом, під коліном або над задом має гулю; під тією гулею є дірка, і туди виходить душа опира. Розпізнають їх ще по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – по напрочуд свіжому, яскраво-червоному обличчю. Робленим упирем може стати дитина, якщо її помастити кров’ю людини, що не перехрестилася на ніч.

Але це упирі живі, а за етнографічними джерелами, існують ще й роблені мертві упирі.

До цієї категорії належать померлі чаклуни, відьми, самогубці та ще ті, через трупи яких перестрибнула кішка (і тому до кімнати, де лежить покійник, намагаються не впускати котів).

Найлегше розрізнити їх вже після смерті. Коли вже їх нарядять на лави, то вони лежать з розплющеними очима, хоча люди і намагаються їх затулити галаганами – великими мідними монетами. Іноді у таких покійників під час похорону (через два дні після смерті) починає з носа та уст йти чорна кров; у такому випадку труп закопували не на цвинтарі, а на перехресті доріг.

Досить часто упирів називають двоєдушниками і цим тлумачать їхнє протиприродне існування після природної смерті. Для збереження сили вночі упир виходить потинати людей. Згадують три ступені “потинання”: якщо опир “втяв легше”, треба набрати землі з могили упиря, розвести водою, вмитися і напоїти нею хворого; якщо “втяв тяжче”, треба розрити могилу, наскубти з покійника волосся й підкурити ним болящого; коли ж “втяв смертельно”, необхідно обернути упиря в домовині, наскубти волосся та розрубати тіло на шматки. [15, с.37]

Живого упиря можна пізнати тоді, коли він спить: він лягає головою до дверей, а ногами до образів. Якби хто уві сні перевернув його, то він би вже не міг встати з лави, якщо не обернеш його так, як раніше лежав. Інколи кажуть, що упир не має тіні.

Коли упир помирає, настає велика злива і можна в цей час спробувати зробити його повністю нешкідливим. Для цього розрізають тіло, а голову кладуть поміж ногами; забивають осиковий кіл та обкладають домовину часником.