2.5. Шкідники життя

Первісна людина завжди бачила навколо себе різні надприродні істоти, що вмішувалися в її життя й змінювали його на лихе. Усі життєві лиха людина приписувала надприродним істотам, злим духам і всіх їх персоніфікувала. Але коли володарі природи мали окреслений вигляд, то ці шкідники життя були звичайно істотами духовними, мало вловимими, і людського вигляду їхнього мало знано.

Наприклад, злидні – духи, котрі народна уява найчастіше змальовувала у вигляді жебраків або маленьких ненажерливих невиразно окреслених істот: “<...> вони як бульбашки на воді або щось подібне” [9, с. 214]. Вони оселяються у будинку, якщо його залишає домовик, і живуть вони звичайно під піччю або в запічку. Вважалося, що там, де поселяться злидні, надовго запанує крайня бідність. Позбутися злиднів можна хитрощами, якщо заманити їх у якусь посудину та винести з хати.

Подібно до злиднів існують і примхи. Людина, яку вони обсіли, починає вередувати.

У народному віруванні були персоніфіковані всі ті нещастя, що чіплялися до людини. Наприклад, біда, котра, як і злидні, дуже мстива і дошкульна. Вона тиняється поміж людей, чинить їм збитки й доводить до гріха. Позбутися її дуже важко.

Відомим шкідником життя є лихо. Щоб воно не потрапило в дім, ввечері посипали попелом землю біля воріт, на доріжках перед хатою й навколо хати; під вікнами на призьбі ставили відра отвором до подвір’я. Тоді обдурене лихо не зайде до хати. Уявляли його звичайно однооким.

Мана. Слово походить від “заманювати”, тобто це фантастичний образ блукання без виходу. Живе мана звичайно у лісі; для того, щоб згубити людину, вона змінює голос: “А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Штефаника з кіньми та й зачала татовим голосом вабити”. [9, с. 219]

Мана дуже підступна і намагається привести людину до смерті: “Так Мана вабила батька, аж поки не завела в страшні хащі, між озера <...> Хотіла його втопити”[9, с. 221] Мана вміє літати, але боїться звуків дзвону, від котрих помирає.

Те саме й морок або морока.

Грець – невідомого походження, звичайно у значенні апоплектичного удару, але воно значно ширше.

Завійна - нечиста сила, на холоді завіє.

Нічниці (крикси) – злі демонічні істоти, яким народна уява приписувала здатність відбирати у людей, особливо у маленьких дітей, сон. Як втілення душ померлих дівчат, вони з’являлися до того, кому хотіли помститися, або до його дітей. Вважалося, що нічниць можна внести до хати з водою, тому ввечері остерігалися ходити до колодязя. Коли ж вода все-таки вносилася після заходу сонця, рекомендувалося очистити її вогнем, зануривши в неї запалену трісочку.

Вимітка – привид, злий дух, що примушує людей носити себе на плечах від села до села.

Бука або бова – привид з великим ротом, що поїдає дітей.

Морд – злий дух, що завдає людям мук і катувань.

Щезун – злий дух, що приносить хвороби, мор.

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) – міфічні велетні-людоїди, що відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритої шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом. За переказами, живуть десь на краю землі. Пересуваються вони дуже швидко, чіпляючись один за одного. Були й велети жіночої статі – одноокі баби. У цілому песиголовці – це персоніфікована небезпека від чужих ворожих народів.

Вій – демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі, густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови. Ймовірно, з оповідями про вія пов’язані повір’я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине і псується.

Інколи у казках з’являється Вій жіночої статі: “Приходить до хижі, відчиняє двері, а там сидить баба, що має кліпки до землі <...>. Іван взяв вили і підняв бабі кліпки” . [11, с. 22]

Всі хвороби народ звичайно пов’язував з нечистою силою. Так, повальні хвороби навіть мали свої персоніфікації. Наприклад, Мара – давньослов’янська міфічна богиня зла пізніше стала уособленням хворобливого, тривожного, неспокійного сну. Мислилася вона страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та прокидалася, миттєво зникав. Від зв’язку Мари зі змієм народилися дванадцять дочок – дванадцять хвороб:

1. Трясця-пропасниця – дух, що насилає гарячку і смерть.

2. Глуханя – відбирала слух і мову. Має вигляд жінки без вух і рота.

3. Гризачка – хвороба серця. Хробакоподібна жінка з надмірно тонкою верхньою губою, з гострими хижими зубами.

4. Жовтяниця – потвора, що насилає жовчну хворобу, має жовте лице і очі.

5. Коркуня – шкіряна хвороба.

6. Ломота – хвороба кісток, кінцівок. Має вигляд жінки з перевернутою назад головою.

7. Лякливиця – насилає переляк і страх.

8. Очниця – осліплює людей, насилає хворобу очей. Зображується як баба з гнилими очима.

9. Черевуха – хвороба шлунку і нутрощів.

10. Лідниця – простуда, відморожування кінцівок. Має вигляд обледенілої баби, у котрої замість очей крижини.

11. Навія – потвора, що насилає божевілля. Має вигляд жінки, що несамовито регоче, закотивши очі під лоба.

12. Вогневиця – насилає високий жар тіла, тиф. Кістлява, великі лихі очі палають вогнем. [15, с.49]

Цікавим образом українського фольклору є образ смерті, котра інколи виступає як дух. Але найчастіше – як реальний персонаж, що має свої особливі риси та властивості. Зовнішність смерті, за народними віруваннями, досить таки страхітлива: “Та жінка якась дивна: висока, як трепета, худа – кістки у ній гримлять, очі запали до голови, та голова – не голова, а як черепляник. На плечі в неї – коса, на косі кров присохла.” [3, с. 87]

Діє смерть завжди з відома Бога: кожного року вона приходить до нього спитати, хто саме має померти. Коли біля хворого з’являється смерть, то можна зрозуміти, чи вилікується він: якщо вона стоїть в головах, то людина помре, а якщо в ногах, то виживе.

Заслуговує на увагу опис будинку цього персонажу: “У хаті повно засвічених свічок. Одні лиш загорілися, другі до половини згоріли, треті догорають зовсім”. [3, с.89]

Перші свічки – це життя недавно народжених людей, напівзгорілі – життя тих, хто половину віку прожили, а майже згорілі – життя тих, чий вік закінчується. Тобто у такому випадку цей образ у певній мірі зливається з образом долі, що слідкує за всім людством.

Серед знарядь смерті звичайно згадують косу, котрою вона стинає голови, але інколи вона використовує довбню: нею смерть звичайно забирає життя багатого, коли ж помирає бідний, смерть дарує йому легку і безболісну смерть (таким чином у народній свідомості відклалася теза, що блаженні бідні, бо їх чекає Царство Небесне).

З темою смерті тісно пов’язана тема загробних страждань душі. У казці, коли помирав багатий: “Тоді з’явилися чорти й ангели, зачали виривати з пана душу. Перемогли чорти й понесли панову душу”. А після смерті бідної: “З’явилися чорти й ангели, зачали виривати душу. Перемогли ангели й понесли душу”. [3, с. 104]

Подібне розуміння різниці між загробною участю багатих та бідних походить ще від давньоруської традиції: у одному з літописів прибічник бісів каже: “Боги наші живуть у безоднях... і підіймаються вони навіть під небо, щоб послухати ваших богів, бо ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то возносять його на небо, а коли [хто] з наших помирає, то несуть його до наших богів у безодню”. [3,с.105]

Тобто в українській народній свідомості смерть була у певній мірі засобом соціальної справедливості: якщо людина була обділена добробутом на цьому світі, то на тому світі вона пізнавала блаженство Царства Небесного.

Отже, у народній свідомості зловорожі людині сили завжди зображуються як носії нечистоти і духовної, і фізичної, а тому шкідники життя виступають у такому жахливому спотвореному вигляді.