46.Основні принципи та теорії демократії

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зібрань, асоціацій тошо. Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень. Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу.

На основі ідеї суспільного договору Ж.-Ж. Руссо доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії.

Є такі принципи демократії:

1. поділу державної влади

2. рівності

3. політичний та ідейний плюралізм

Головна ідея ліберальної демократії — ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність

особистого життя індивіда від політичної влади.

Плюралістична демократія (від лат. pluralis — множинний) грунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції

різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.

Демократія - передбачає, що громадяни мають змогу впливати на політику, можновладці діють в інтересах народу, а політика держави відображає волю більшості, поважаючи права меншості. Проблематичний уже сам вплив громадян на політику, їхній контроль за органами державної влади. Навіть за умови ідеальних виборів наївно вважати, що, голосуючи раз у декілька років, громадянин бере участь у здійсненні влади, в управлінні державою чи здійснює контроль над нею. Референдум як найважливіший засіб прямої демократії також досить далекий від ідеалу народовладдя. Подібне можна сказати й про засоби масової інформації. Хоча вони і вважаються незалежними, але насправді слугують не народу, а їхнім власникам, і як засоби владного впливу використовуються передусім журналістами, залишаючись недоступними для абсолютної більшості громадян.

47.Поняття і сучасні концепції політичних еліт

Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX – на початку XX ст.

Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р.Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, яка наділена особливими соціальними, психологічними і політичними якостями, – еліта.

Поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, й тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а про політичне керівництво та управління, котре здійснюється особливою, більш-менш сталою за складом і згуртованою групою людей із опорою на політичні норми і силу державного примусу.

Найпоширенішими підходами стосовно пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний та функціональний. Ціннісний підхід, який започаткований В.Парето, пояснює існування еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для

суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують переважання над іншими людьми.

Інший підхід пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою й Р.Міхельсом, – функціональний: пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють роль людей, котрі їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, ніби закон розподілу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їх головні життєві інтереси звичайно лежать за сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює й особливий соціальний статус тих, хто її виконує.