Лекція 4. Історія становлення і розвитку соціологічної думки в західній європі

Розвиток суспільної думки бере свій початок з глибокої давнини.

Ще Шатон і Аристотель (Стародавня Греція) — V-IV ст. до н.е.) намагалися дати відповідь на запитання: якою повинна бути держава та влада? В роботах "Політика", "Держава", "Закони" Платон зазначає, що тільки розумна діяльність робить людину красивою. "Держава домінує над індивідом, сім'єю, вона забезпечує високу моральність всіх громадян".

В епоху Середньовіччя (V-XV ст.) в розвитку суспільної думки було зроблено крок назад. Домінуючими стали релігійні та теологічні доктрини, які пропагували аскетизм та віру в загробне блаженство, принижували роль держави в суспільному житті.

В епоху Відродження (XV-XVII ст.) почали розповсюджуватись ідеї соціальної рівності, братерства та взаємодопомоги.

Т.Мор, Т.Кампанелла та ін. представники утопічного соціалізму розробляли цікаві концепції майбутнього справедливого життя.

Нікколо Макіавеллі - італійський мислитель в роботах "Государ" та "Мистецтво війни" довів, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природних причин, а головним стимулом поведінки людини є інтерес.

Яскравими представниками суспільних вчень періоду VI-XVIII ст. були англійські філософи Френчів Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, французький юрист Жан Боуден, нідерландський історик Гуго Гроцій, голландський філософ Спіноза та ін. Завдяки їх науковим розробкам в суспільній думці починає домінувати ідея вирішальної ролі держави та державного договору в суспільному житті, прав та свобод людини.

Французьке Просвітництво подарувало людству таких видатних вчених, як Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гельвецій, Жан Жак Руссо та ін., які виступили проти приватної власності, соціального гноблення, нерівності людей та розвили ідею про створення держави на підставі узгодження між людьми.

Найближче підійшов до необхідності створення нової суспільної науки про людину французький філософ Анрі Сен-Сімон, а його учень Огюст Конт у 1831 році запропонував "соціологію" — вчення про суспільне життя.

Огюст Конт (1798-1857 pp.) — фундатор позитивістської соціології, видатний французький філософ і соціолог.

Основні науковім праці "Курс позитивної філософії" (6 томів), "Система позитивної політики", "Заповіт Огюста Конта" (4 томи).

Соціологія, на думку Огюста Конта, повинна бути наукою точною і вивчати суспільство з точки зору соціальної статики і соціальної динаміки.

Перша повинна вивчати умови існування та закони функціонування соціальних систем, друга — закони їх розвитку та змін.

Соціальна статика — це анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, найкраща організація суспільства, досягнення соціальної гармонії.

Соціальна динаміка — це позитивна теорія суспільного розвитку, відповідно до якої людство у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну.

Позитивізм — такий напрямок в соціології, який передбачає наявність незмінних законів функціонування і розвитку суспільства, що розглядаються як частина або продовження природних законів та разом з ними трактуються як феноменомалістські, тобто у вигляді уявлень у свідомості індивідів, що виключає саму можливість об'єктивного пізнання сутності та причин соціальних явищ.

Герберт Спенсер (1820-1903) — засновник органі стичної школи в соціології. Йому належить еволюційна гіпотеза розвитку суспільства як соціального організму, всі частини якого виконують підтримуючу, розподільчу та регулятивну функції.

Основний закон суспільного життя — боротьба за виживання та існування.

Соціологія, на його думку, повинна описувати та пояснювати виникнення і розвиток суспільства в цілому та його окремих частин.

Соціологія марксизму — це теорія соціального розвитку суспільства, яка створена К.Марксом (1818-1883) та Ф.Енгельсом (1820-1895) в середині другої половини XIX ст. Її місце та роль в історії соціологічної. думки визначаються тим, що функціонування суспільства, свідомість та поведінка людей аналізуються, насамперед, на підставі матеріальних умов їх життя та завдяки протиріччям і конфліктам в реально існуючому засобі виробництва.

Слід підкреслити, що Маркс та Енгельс одним з перших використовували емпіричні соціологічні дослідження в своїх теоретичних роботах — "Анкета для робітників". "Стан робітничого класу в Англії" та ін.

Їх результати були канонізовані та догматизовані в "радянському" марксизмі. Але їх значущість необхідно інтерпретувати інакше — як обґрунтування принципів збирання соціологічної інформації для вивчення постійно еволюціонуючи діяльності.

К.Маркс вперше розглянув суспільство як об'єктиву само розвиваючу реальність. Джерелом цього саморозвитку є протиріччя та конфлікти, насамперед, в матеріальному житті.

Сутність історичного матеріалізму К. Маркса — однієї із найвідоміших теорій розвитку людства, полягає в тому, що двигуном розвитку суспільства е протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами. Соціальна революція — це не політична випадковість, а закономірний прояв історичної необхідності. Свідомість людей відбиває реальні життєві протиріччя.

Соціологічна теорія марксизму включає в себе системний аналіз класів, соціальних відносин та класової боротьби.

За К.Марксом, люди є продуктом суспільства та, насамперед, об'єктивного стану в процесі виробництва. Але коли вони залучаються до класової боротьби, то стають самостійними творцями суспільства.

Важливе місце в марксистській соціології займає ідея про "відмирання" держави, яка постійно коректувалася та шліфувалася.

Згідно з цією ідеєю необхідним етапом на шляху до бездержавного самоврядування є установлення політичної влади робітничого класу у вигляді диктатури пролетаріату.

Однак, з часом К.Маркс переглянув деякі свої погляди і в роботі "Громадянська війна у Франції" дійшов до висновку, що насильство будь-яких соціальних груп над іншими призводить до несвободи інших, що робітничому класу слід вести боротьбу "найбільш раціональним та гуманним шляхом", що революційне створені структури можуть існувати обмежений історичний період, після якого робітничий клас повинен їх перетворювати за своїми власними інтересами та інтересами суспільства.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) — соціолог та філософ, засновник французької соціологічної школи. Його наукові праці: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу", "Самогубство",⁸ "Елементарні форми релігійного життя" та інші.

Є. Дюркгейм ввів новий предмет соціології — "соціальний факт". Соціальні факти — це соціальна реальність, яка, по-перше, існує незалежно від людської свідомості і, по-друге, має примусову силу на поведінку індивіда. Соціальні факти — результат колективістських уявлень та суспільної свідомості.

Структура суспільства,; за Є.Дюркгеймом, — це Сукупність соціальних фактів в їх функціональній взаємодії та взаємозалежності, тобто "внутрішнє соціальне середовище" суспільства, яке складається з двох елементів:

а) матеріальних та духовних цінностей, тобто права, мистецтва, моралі, науки, які не є "рухомою силою" історії, а лише змінюють темп та напрям соціальної еволюції;

б) людей як колективної сили.

Основне завдання соціології, за переконанням Є.Дюркейма — поясняти як різні особливості цього середовища впливають на різні соціальні процеси.

Соціологізм Є.Дюркгейма полягає в тому, що він вважав соціологію "корпусом соціальних наук", наукою наук.

Основна ідея соціологічної теорії Є.Дюркгейма полягає в тому, що розвиток суспільства відбувається шляхом від механічної солідарності до органічної солідарності. Розподіл праці формує особистість, і архаїчна свідомість поступається новій колективній свідомості з новими формами та змістом. Якщо деградує суспільство, деградує і особистість.

Соціальна аномія, за Дюркгеймом, означає стан цінніснонормативного вакууму та кризові періоди розвитку суспільства. Пояснюючи "аномію", він відокремлює як головний, так і суспільний ' стан, при якому відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда.

Макс Вебер (1864-1920) — німецький філософ, історик та соціолог, засновник "розуміючої" соціології та теорії соціальної дії.

"Розуміюча" соціологія — це термін, який було введено М. Вебером на противагу позитивізму і натуралізму в соціології.

Головну увагу в своїй творчості Вебер звертає на аналіз значущих змістових моментів соціального життя. Соціологія — "розуміюча" тому, що вона вивчає поведінку особистості, яка вкладає в свої дії певний зміст. Дія людини набуває характеру "соціальної дії", якщо в ній наявні два моменти: суб'єктивна мотивація індивіда та орієнтація на іншого (інших).

Соціальною дією, вважає Вебер, є дія, "суб'єктивний зміст якої відноситься до поведінки інших людей". Виходячи з цього, не можна вважати дію соціальною, якщо вона виключно наслідувальна, або коли індивід орієнтується на будь-яке природне явище.

"Розуміння" ніколи не може бути повним і завжди приблизне. Соціальна дія, за М.Вебером, може бути визначена, як:

1) цілераціональна, тобто через очікування певної поведінки речей зовнішнього світу та інших людей, критерієм раціональності є успіх;

2) ціннісна-раціональна, тобто свідома віра в етичну, естетичну, релігійну або будь-яку іншу розуміючу безумовну власну цінність (самоцінність) певної поведінки, взяту як таку та незалежно від успіху;

3) афектна тобто емоційна — через актуальні афекти та почуття;

4) традиційна, тобто через звичку.

Таким чином, стрижнем веберівської "розуміючої" соціології є ідея раціональності, яка знайшла свій конкретний та послідовний вираз в сучасному йому капіталістичному суспільстві з його раціональним господарюванням, раціональною політикою та раціональною релігією.