31. Види договорів в литовсько-руському праві.

Усі договори укладалися у письмовій формі, іноді ще вимагалася реєстрація їх у суді або укладання у присутності свідків. Види договорів: спочатку за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з'явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і віддавати у заставу її маєтки.

Акти купівлі-продажу із символічних, властивих періоду КР, переходять у формальні, за вимогами Литовського статуту. Разом із договором купівлі-продажу діяв і широко застосовувався найстаріший договір обміну.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності - 5 або 10 рр., умови припинення зобов'язань; До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди мали укладатись у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів - контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Вимагалось дотримання письмової форми договору для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за III Статутом 1588 р. боржник міг повернути кредиторові, який присягав по факт і суму боргу, лише 10 коп грошей.

При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.

32. Поняття сервітуту та його види в литовсько-руському праві.

Сервітутне право. Врегульованим було сервітутне право – право користуватися чужими речами.

Сервітути поділялися на:

1 речові.

2 особисті. Особисті встановлювалися на користь конкретної особи, належали тільки їй, не могли переходити в спадщину і відчужуватися іншим особам. Особисті сервітути відрізнялися об'єктом, суб'єктом і строками, встановлювалися конкретно особі довічно або на час існування юридичної особи. Прикладом особистого сервітуту є користування вдовою майном померлого чоловіка, речового (реального) – лісові, водні, берегові і т.д. володіння.

До них належало право користуватися:

• чужим лісом (збирати матеріал для будівництва, ягоди, гриби)

• чужими лугами, після заготовки сіна

• право прогону худоби через чужу територію

• питною водою

Заборонялося:

• змінювати течії річок

• будувати греблі без дозволу держави чи феодала

Сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Сервіту́ти (з латинської — servitus, повинність, зобов'язання) звичаєве чи законом встановлене право користуватися (частково або спільно) чужою власністю.