37. Поняття злочину в литовсько-руському праві

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р., не підлягали покаранню за крадіжку Діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 р - після 16 років.

38.Категорії та види злочинів в литовсько-руському праві

За Литовськими статутами поділялися залежно від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. У першому випадку злочинні дії можна переділити на такі основні групи:

1) державні ("ображення маєстату господарського"); 2) проти порядку управління і правосуддя; 3) військові; 4) проти релігії й церкви; 5) проти моралі; 6) проти життя, здоров'я й честі людей; 7) майнові; 8) злочини слуг і феодально-залежних людей проти феодалів. Самостійним видом злочину вважалося переховування засуджених.

.За способом порушення справ у суді всі делікти можна переділити на три види: 1) Злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передовсім за злочинами державними, проти порядку управління й правосуддя. 2) Злочини у справах приватного звинувачення становили найбільшу групу. Сюди відносили майже всі справи за злочинами проти особи, майновими і значну кількість справ за іншими злочинами. За злочинами приватного звинувачення, навіть найбільш небезпечними, допускалося примирення звинувачувача зі злочинцем, присудження штрафів на користь потерпілого, одержання потерпілим (звинувачувачем) визначеної винагороди від злочинця. Усе це значною мірою наближало кримінальні справи до цивільних.

3) Злочини у справах змішаного звинувачення, за якими звинувачами могли виступати як посадові особи державного апарату, так і окремі громадяни, були найбільш нечисленною категорією судових справ змішаного звинувачення. До них належали частина справ за злочинами державними і проти порядку управління, а також справи про вбивство дружини чоловіком або навпаки, вбивство дітьми батьків чи батьками дітей.

Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильницький шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків