12.Справедливість

Категорія справедливості передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло тощо), а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими й належить установити етичну відповідність; так, справедливо, щоб гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злочину — кара, правам — обов'язки й т. п. Стосовно до між-людських стосунків і суспільного життя загалом справедливість вимагає етично обґрунтованого розподілу благ між людьми (хоча конкретні засади такого обґрунтування в різні часи і в різних культурах, звісно, виявляються різними) —так в етику вводиться уявлення про суспільство як певного роду системний об'єкт.Як належний стан речей у суспільстві, державі й світі справедливість витлумачується і мислителями Давнього Сходу, зокрема китайськими мудрецями Мо-пзи (479-^00 до н. е.), Мен-цзи (372—289 до н. е.) та ін. При цьому наголос поступово переноситься з розпізнання божественної справедливості й шанобливого наслідування їй на власні зусилля людей, які мають у дусі справедливості розв'язувати проблеми суспільного устрою і міжлюдськихстосунків.Але повернімося до Греції. Глибоке осмислення категорії справедливості, що надалі стає надбанням світової етичної думки, дає, як і в багатьох інших випадках, «хрещений батько» європейської етики Арістотель. Зокрема, в нього вперше проведений ґрунтовний поділ справедливості як відплати, зрівняльної й пропорційно-розподільчої справедливості. Арістотелем же простежені важливі взаємозв'язки власне етичних і правових, політичних, а також соціально-економічних аспектів справедливостідовгі тисячоліття чільним принципом людської справедливості залишалося правило тальйону (від лат. Іаііо — помста): «око за око, життя за життя!» Найяскравішим утіленням цього принципу став відомий звичай кровної помсти, що мав універсальне поширення на стадії родового розвитку людства.Тому, незалежно від свого географічного положення, етнічної, культурної специфіки тощо, держава на певному етапі розвитку мала вступити в боротьбу з даним первісним варіантом діючої справедливості — для того, щоб звільнити місце для більш цивілізованих її форм.Важливою рисою категорії справедливості є, як ми бачимо, те, що її власне етичний зміст надзвичайно тісно пов'язаний із проблематикою економічною, політичною, правовою. Можна сказати, що «вектор» справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в конкретику реального суспільного життя — адже ті цінності, про етично обґрунтований розподіл яких ідеться, є значною мірою цінностями цілком матеріальними, або ж такими, що мають пряме відношення до життя людини, її основних прав і свобод, соціального статусу, влади й відповідальності тощо.

13)Сенс життя як провідна особливість людського існування

Проблема сенсу людського життя носить філософський і релігійний характер і може бути віднесена до числа основних проблем духовної культури. Вона хвилювала людей з давніх-давен, проте однозначно не вирішена людством і до сьогодні.

 Сенс життя різні люди бачать у різному: це може бути власний добробут та добробут родини, прагнення реалізувати свій творчий чи науковий потенціал, покликання, релігійні уявлення та устремління. Є люди, яких, можливо, не так і багато, які бачать сенс життя в служінні іншим людям, громаді, народу, ідеям та ідеалам.

 Слід розрізняти питання про конкретну мету дій певного періоду життя (тобто про те, «що робити») та питання про сенс життя (тобто про те, «навіщо робити», яка мета та цінності є вихідними, життєво визначальними). Адже людина може діяти досить цілеспрямовано, відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета не має загальної основи, тобто не просвітлена уявленням про сенс життя, який завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що може бути дуже драматичним.

Хоча життя людини неодмінно супроводжується задоволенням тих чи інших потреб, на мою думку, важливо розуміти, що сенс людського життя не може зводитися до цього. Щодо цього ще відомий грецький філософ Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити.

Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний вирішує це питання на свій розсуд, все ж є якісь загальні основи для уявлення про нього.

Джерела сенсу життя люди здавна шукали у внутрішньому світі людини. Багатьма філософами, письменниками поділялася думка, що справжнім призначенням людини є творіння добра заради добра. Навіть якщо справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення потреб, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У спадщині нашого великого співвітчизника Григорія Сковороди, що відповідає християнській традиції, сенс життя вбачався у любові як такій та любовному ставленні до світу.

Ще один підхід до вирішення питання про сенс життя - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Для ілюстрації цього я послалася б на приклад подружжя Кюрі, яке, аби поставити атом на службу людству, займалося з ризиком для свого життя дослідженням небезпечних радіоактивних речовин. Ціною власного здоров’я (відомо, що Марія Кюрі захворіла на рак), подружжя заклало підвалини для рентген-діагностики, що дозволило більш точно і вчасно визначати діагноз хвороби, а відтак суттєво підвищило ефективність лікування, тим самим врятувавши або подовживши життя мільйонів людей.

У той час коли одні вбачали сенс життя в дослідженні Всесвіту (наприклад, італійський філософ та поет Джордано Бруно висловив здогадки щодо безкінечності Всесвіту, за що був визнаний єретиком і спалений на вогнищі), інші відкривали людству невідомі сторінки світової історії (наприклад, український археолог Вікентій Хвойка відкрив для сучасників Трипільську культуру, дослідник древньої Греції Генріх Шліман віднайшов легендарну Трою, французькі дослідники знайшли під нашаруваннями піску і повернули людству єгипетський храм Карнак).