Подольська - Філософія, 2006
.pdf
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
Пантеїстичний варіант ніби відновлює «світову думку» неоплатоніків та Шеллінга, які безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила «життєвого пориву», «запалу» (Бергсон). Субстанцією жит% тя визначається чиста «тривалість», змінність, що сприйма% ються інтуїтивно.
Теорія пізнання «філософії життя» – це ірраціоналістич! ний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися в загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпосереднього споглядання, інтуїції. Звідси і випливає культ творчості, генія у «філософії життя» і несумісність філософського та наукового підходів до світу. Наука, згідно з таким тлумаченням, намагається заво% лодіти світом, підкорити його, а філософія є його споглядан% ням, мистецтвом.
Велику увагу представники «філософії життя» звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються з «символу прадуші» кожної куль% тури; Зіммель вважає, що культура – проросток з «прафеноме% ну» як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.
Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Берг% сон сприймає творчість як народження нового, виявлення ба% гатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно%двої% стий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно%без% вихідна інтонація Зіммеля, фаталістич% ний пафос Шпенглера, пафос «любові до фатуму» Ніцше.
Одним з перших представників ірра% ціоналізму був німецький філософ Ар/ тур Шопенгауер (1788–1860). Почина% ючи з Шопенгауера, «мислення буржуазії відійшло від ідей історичного
191
Є. А. Подольська «Філософія»
прогресу і віри в розум». У 1818 р. вийшов у світ перший том його праці «Світ як воля і уявлення».
Шопенгауер спирається на філософіські погляди Канта, Платона, Шеллінга. Його вчення є поєднанням об’єктивного та суб’єктивного ідеалізму, а особливістю є волюнтаризм.
Згідно з Шопенгауером, основою всього сущого є світова воля. Спадкуючи Канта, він розрізняє «річ у собі» і «явище»; «річ у собі» пізнається, але вона є нічим іншим, як «волею», що створює абсолютний початок усього буття. До появи людини світ був тільки «волею», а з її появою він став об’єктом пізнан% ня з боку суб’єкта, або «уявленням». Шопенгауер доходить висновку, що існує тільки він один, а весь світ – це його уяв% лення. Світова воля – несвідома, темна, на відміну від волі людини, не освітлена інтелектом. Воля являє собою сутність життя, запалює світло в інтелекті, який є другорядним. Він – орган, який створила собі воля. Сама воля – надприродна. Інте% лект пов’язаний з фізичною субстанцією – мозком, виникає і існує разом з людиною. Сама воля більш довершена, ніж інте% лект, що служить практичній меті, він – знаряддя в руках волі. Шопенгауер ставить знак рівності між волею і волею до жит! тя. Врешті%решт воля до життя зводиться до статевого потягу.
Для Шопенгауера характерне зоологічне розуміння суспільства. Боротьба за існування має місце не тільки у природі, а й у суспільстві. Суспільство існує тому, що люди знищують один од% ного. Погляди Шопенгауера на життя песимістичні. Песимізм досягає своєї завершеності, коли Шопенгауер намагається довес% ти нікчемність життя. Він стверджує, що страждання переважають у житті людини. Людське життя плине між бажаннями та їх задо% воленням. Бажання породжують страждання; люди, прагнучи до мети, не досягають її. Задоволення ж бажання насичує людину, після чого настає нудьга. Щастя зводиться до позбавлення від страждань, відмови від бажання, до аскетизму. Життя вищих класів також не викликає заздрощів: якщо життя простого народу суп% роводжують злидні, то для «вищих світу» характерною є нудьга.
Шопенгауер доводить, що основа всіх страждань людини має космічний характер і ніякі суспільно%політичні перетворен%
192
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
ня не можуть нічого змінити в житті людини. Він виступає за сильну державу, яка може подавити будь%які виступи народу проти існуючого суспільного ладу.
Філософські традиції Шопенгауера продовжив представник біологічно%натуралістичного варіанту філософії життя Фрідріх Ніцше (1844–1900). Упродовж багатьох десятиліть цього німецького філософа вважали виразником «реакційної ідеалі% стичної філософії», його називали «апологетом ірраціоналізму», «предтечею фашизму», «нігілістом» і «містифікатором».
Однак базельський професор відігравав величезну роль у духовному житті Європи на початку XX ст. «Ніцше похитнув самовдоволений оптимізм дев’ятнадцятого сторіччя», – писав
укнизі «Боязнь свободи» Еріх Фромм. «Одним з перших, хто помітив безвихідь цивілізації, був Фрідріх Ніцше, – стверджу% вав у статті «Про ідею людини» Макс Шелер, – і це його най% більша заслуга». «Найбільшим філософом минулого XIX сто% ліття», «найбезстрашнішим з%поміж усіх паладинів думки» називав Ніцше Томас Манн, слушно вважаючи, що «під впли% вом цього письменника, філософа і психолога, сформувалось духовне життя цілої епохи». Іван Франко писав: «Певна річ, не сам «Заратустра», але взагалі всі писання Ніцше дали мудрим людям не одну загадку до розв’язання».
Уфілософському розвитку Фрідріха Ніцше виділяють три етапи. На першому етапі він виступає як послідовник вчення Шопенгауера (насамперед, його волюнтаризму) і Р. Вагнера. Другий період визначається зближенням Ніцше з позитивіз% мом, природознавством. Третій період характеризується поси% ленням метафізичного елемента, поступовою розробкою вчен% ня про волю до влади.
Філософія Ніцше складається в епоху посилення ірраціона% лістичних, а також позитивістських і релятивістських тенденцій
убуржуазній філософії.
Викладаючи кантівський дуалізм «явища» і «речі в собі» (а в особі Канта – всю раціоналістичну традицію XVII–XVIII ст.), Ніцше звертається до сократівської філософії, яка приваблюва% ла його нероздільністю думки і буття на противагу аналогічним
193
Є. А. Подольська «Філософія»
тенденціям і абстрактній си% стематиці більш пізньої філософії. Основні поняття філософії Ніцше – «світ», «життя», «річ», «становлен% ня», «людина» – покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту.
Вихідний пункт філо% софії Ніцше – визнання того, що життя сучасної Європи йде до «страшного напружен%
ня суперечностей і хилиться до занепаду». Вся наша європейсь% ка культура, – пише він, – мов би прямує до катастрофи». Оз% наки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, у поширенні песимізму і шаноб% ливому захопленні декадентськими ідеями, у втраті віри в ду% ховні цінності, одним словом – у нігілізмі, що став стягом сто% ліття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класу нове, оптимістичне вчення.
Згідно з Ніцше, становлення, безцільність світу конкрети% зується в ідеї «вічного повернення одного в те саме». Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як «становлення», зміст якого складає боротьба «центрів сили», чи «пунктуаційної волі», які постійно збільшують чи втрачають усю владу. Світ – вічне становлення без початку і кінця. Воно не призводить ні до чого сталого, не підлягає ніяким законам, відбувається без напря% му і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з навколишнього не% буття і занурюються в нього, «процес, який не веде нікуди».
В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.
Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який «не пізнає, а схе%
194
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
матизує» світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Усе мислення наскрізь метафізичне, причому образність пов’язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв’язку. За Ніцше, причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб’єктивні фікції – співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі дискретний образ світу є ілюзорний, хоча дискретність забезпечує мож% ливість мислення.
Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Ніцше – фундатор біологічно%натуралістичного напряму «філософії жит% тя». Життя – це світ в аспекті данності суб’єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все складніші форми пристосуван% ня до навколишнього світу. Перш за все – це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюю% чи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що в людини в знятому вигляді наявні всі сту% пені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій – організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.
Основа життя, за Ніцше, – це воля; життя є проявом об’єктивації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенга% уера, а конкретної, певної волі – волі до влади. «Життя, – гово% рить він, – це воля до влади», яка тлумачиться, насамперед, як інстинктивний, ірраціональний першопочаток, якому підкорю% ються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідо% мими спонуканнями. «Волі до влади» Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопоча% ток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння реча% ми з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.
195
Є. А. Подольська «Філософія»
Саме тому, що світ є абсолютним становленням і зміною, будь%яка інтерпретація його, що припускає певність і стійкість, виявляється, за Ніцше, по суті, неправильною. Доводячи до логічного кінця лише агностицизм позитивістів і суб’єктивно% го ідеалізму взагалі, Ніцше стверджує, що всі наукові поняття, якими ми користуємося для пояснення світу, – це створені нами фікції. Немає ні «субстанції», ні «речі», ні «матерії», ні «свідомості», усе це – вигадки, фікції, які не мають об’єктивно% го значення. Весь доступний нам світ побудований з подібних фікцій. Тому не треба шукати «правдивий світ» чи «річ у собі», не існує ніяких об’єктивних фактів, є лише інтерпретації.
Не приховуючи своєї ворожості до науки, Ніцше стверджує: те, що в науці визначається як істина, є просто біологічно ко% рисний вид, тобто насправді це не істина, а неправда. Тому й світ, оскільки він має для нас якесь значення, брехливий, він є «постійною брехнею, яка ніколи не наближається до істини». Тому Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логі% ка – лише система «принципових фальсифікацій», але й стверд% жує, що брехня необхідна і складає необхідну умову життя. Він «аргументує» це тим, що життя людини на землі, як і існуван% ня самої землі, позбавлене змісту, тому, щоб витримати життя в «безглуздому світі», потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади.
Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в принцип «Я вже ні в що не вірю». Такий правильний спосіб думки творчої людини. І все ж на противагу цій своїй філософській установці Ніцше прагне ство% рити вчення про світовий процес. Він, правда, визнає, що це вчення не більш як одна із «численних інтерпретацій», перева% га котрої полягає у тому, що дає можливість краще переносити «безглуздість того, що здійснюється».
Вчення, яке, згідно з вихідними гносеологічними передумо% вами, має бути визнане невірним і, незважаючи на це, висуваєть% ся ніщо інше як міф. У філософії Ніцше, як визначає він сам, міфом виявляється, насамперед, вчення про волю до влади як
196
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
основу світового процесу. Таким міфом є ідея, котрій Ніцше надає виняткового значення, – ідея «вічного повернення». Безглуз% дий хаос становлення, за Ніцше, породжує велике, але все ж скінченне число комбінацій, які через величезні проміжки часу знову повторюються. Все, що відбувається тепер, було раніше багато разів і буде повторюватись. У соціально%етичному плані міф про «вічне повернення» – це останній притулок, у якому Ніцше намагається врятуватися від переслідуючого його песим% ізму, від усвідомлення безглуздості життя і загальної нестійкості. «Вічне повернення» – це сурогат відкинутого Ніцше божествен% ного провидіння, без якого він, незважаючи на своє антирелігій% не походження, так і не зміг обійтись і яке він повинен був зам% інити містичною, хоча і не чисто релігійною ідеєю.
Уся біда сучасного суспільства, за Ніцше, полягає в тому, що маси людей сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соц% іальної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, що покликані «наказувати», і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завжди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів.
Ніцше вимагає «переоцінки всіх цінностей», він закликає кла% си хазяїв відмовитися від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань – від усіх політич% них і духовних цінностей, які або виходять з визнання прав тру% дящих, або можуть бути виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспіль% ства, виховання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.
Умовою їх панування є відмова від християнської моралі –
«моралі рабів» і визнання «моралі хазяїв», яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Вели% ку роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, пе% редбачає, що наступне століття принесе із собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.
197
Є.А. Подольська «Філософія»
Укнизі «Так казав Заратустра» Ніцше створює ідеал «над! людини». Проповідуючи цей ідеал, Ніцше щонайменше мав на увазі соціальний аспект буття, суспільно%політичну ієрархію тощо. «Надлюдина», за Ніцше, – це приблизно те ж саме, що в давньокитайській традиції «досконало мудрий», інакше кажу% чи, це людина, яка осягнула дао, пізнала чотири священні істи% ни Гаутами чи пройнялася складною діалектикою християнсь% кої трійці і боговтілення тощо.
Така людина, безумовно, може вважати себе «по той бік добра і зла», приблизно тією ж мірою, якою «по той бік добра і зла» є вітер, трава і ліс, морська хвиля – будь%яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими доблестями і досконалостями. Але в наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і «надлюдина» постає із своїм дійсним обличчям. Вона виявляється «білявою бестією», новим варваром, істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця «білява бестія», за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.
Представник історицистського варі% анту філософії життя німецький філо% соф%ідеаліст Освальд Шпенглер (1880– 1936) трактує культуру як «організм», якому, по%перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по%друге, який відокремлений від інших, схожих на нього «організмів». Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Шпенглер нара% ховує вісім культур: єгипетська,
7- -& індійська, вавилонська, китайська, «апо% лонівська» (греко%римська), «магічна» (візантійсько%арабська), «фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя; очікується також народження російсько%сибірсь% кої культури. Згідно зі Шпенглером, кожна культура існує ти% сячу років, а потім вироджується в цивілізацію, тобто «бездуш% ний інтелект» (Шпенглер), «масове суспільство» (Ніцше). Перехід від культури до цивілізації тлумачиться як перехід від
198
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
творчості до безплідності, від героїчних «діянь» до механічної «роботи». У своїй основній праці «Занепад Європи» (1918– 1922) німецький мислитель показує, що для греко%римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллі% нізму, а для західного світу – в XIX ст., з якого починається його «занепад».
З приходом цивілізації художня і літературна творчість ро% биться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмо% витися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.
Другий представник історицистського варіанту філософії життя іспанський філософ Ортега/і/Гассет (1883–1955) роз% робив вчення раціовіталізму. Життя він тлумачив антрополог% ічно, як «вслуховування» у життя за допомогою «життєвого розуму». У праці «Повстання мас» (1930) він доводить, що духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задоволь% няється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уяв% леннями. Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно%культурне роз’єднання, відокремлення «еліти» і «мас», а наслідком цього – загальна соціальна дезорганізація і виник% нення «масового суспільства».
Представник пантеїстичного варіанту філософії життя фран% цузький ідеаліст Анрі Бергсон (1859–1941) метою філософії вва% жав «подолання точки зору розуму». Життя – це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірраціональне його осягнення. Жит% тя Бергсон ототожнює з переживаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною ре% альністю є потік переживань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онтологічного значення і видає його за означен% ня самого буття.
Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості. Перша – це інтуїція, тобто осягнення тривалості, непод%
ільний потік свідомості, суб’єктивне переживання часу; завдя% ки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб’єкта, потім – до безособистої свідомості, а далі – до духу, сутності усього Всесвіту.
199
Є. А. Подольська «Філософія»
Друга – інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбу% вається рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи – це її три% валість, творчий акт, який не підкоряється ніякій законо% мірності. Духовне життя – це царство індетермінізму.
Для концепції Бергсона характерним є психофізичний пара! лелізм: розрив матерії та духу. За Бергсоном, психічні процеси не викликаються процесами в тілі. Тіло керується мозком, який не має відношення до діяльності свідомості. Мозок вказує інте% лекту, що потрібно для дії, а сам інтелект уже обирає шляхи оволодіння речами. Але інтелект здатний пізнати рух і харак% теризується природним нерозумінням життя. Інтелект уявляє собі чітко тільки нерухоме.
Таким чином, концепція Бергсона має основні недоліки: по% перше, мислення тлумачиться метафізично (оперування застиг% лими, нерухомими категоріями), по%друге, рух життя піднімаєть% ся потоком свідомості, життя ірраціональне і пізнається тільки містичною інтуїцією.
Інтуїцією називається «рід інтелекту% альної симпатії», завдяки якій переносять% ся всередину предмета, щоб злитися з ним і осягнути єдине, невимовне, неска% занне. Умовами інтуїції французький мислитель вважає, по%перше, відмежуван% ня від інтересу, від корисної дії, а по%дру% ге, напруження волі («використати на% силля і штовхнути інтелект зовні себе самого»). За Бергсоном, ми переходимо «межі самих себе». Таким чином, інтуїція тлумачиться «як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям», – «жит!
тєвим поривом». Матерія ж сприймається як продукт послаблен% ня творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя ви% ступає як результат запровадження творчих засад «у нерухому, інертну матерію». Звідси джерелом життя вважається «над%
200