Подольська - Філософія, 2006

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

уроджені ідеї взагалі не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення лю% диною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.

Пізнання, згідно з Локком, є процес взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній – це досвід, який породжує ідеї внаслідок чуттєво% го сприймання зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній – досвід, який спирається на переживання і спос% тереження самої людини. Зовнішній досвід виступає як су% купність відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній – як рефлексія (прийняття таких операцій нашо% го розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Од% нак не всі ідеї однаково адекватно відображують свій об’єкт, і залежить це від якості самого об’єкта. Тому філософ розрізняє первинні і вторинні якості.

Первинні – це ті якості, які належать самим тілам. Оскіль% ки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число.

До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні – це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.

Локк намагався замінити віру на розум, вказуючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток.

Джон Локк розвивав індивідуалістичне розуміння суспіль% но%державного життя. Як і Гоббс, своє вчення про походження держави Локк протиставляв клерикально%роялістській ідеї про необмеженість королівської влади. Власність і працю він вва% жає невід’ємним атрибутом природної людини, яка повинна задовольняти свої потреби. Власність завжди характеризує людину і невіддільна від її егоїзму.

131

, *

Є. А. Подольська «Філософія»

Вперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розпо! ділу державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох неза% лежних, але взаємозв’язаних інститутів. Законодавча влада при% значена парламенту, виконавча – в основному суду і армії, а федеральна, яка відає відносинами з іншими державами, – коро% лю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії являє собою теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дво% рянством. Локк був ідеологом класового лібералізму.

Видатним представником філософії Нового часу був французький філософ Рене Декарт (1596–1650), (в латинсько% му написанні Картезій). До основних творів Декарта належать: «Міркування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Засади філософії» (1643), «Про пристрасті» (1649).

Центральним у реалістичній мета% фізиці Декарта є поняття субстанції. Він визначав субстанцію як річ, котра не потребує для свого існування нічо% го, окрім самої себе. Якщо виходити з цього визначення, то субстанцією, за

Декартом, є тільки Бог. Створений світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовну та матеріальну. У розумінні субстанції Декарт посідає позицію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її неподільність, найважливіша ознака матеріальної – подільність до безкінечності. Основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлен% ня, відчуття, бажання – модус мислення; рух, положення – модус протяжності.

Нематеріальна субстанція має в собі, згідно з Декартом, ідеї, які належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є уродженими. До уроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття. Щодо матеріальної субстанції, головним атри% бутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з приро%

132

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

дою і говорив, що все в природі підкоряється законам механі% ки. Він був одним з творців класичної механіки.

Всесвіт, згідно з Декартом, – це великий механізм. Тварин% ний світ і саму людину він розглядає як складні машини, які підкоряються законам механічного руху. Декарт визначав лю% дину як «машину, що складається з кісток і м’яса». Розрізнюю% чи живе і мертве, він вважав, що тіло живої людини так відрізняється від мертвої, як відрізняється годинник або інший автомат, коли вони зібрані і у них є матеріальна передумова тих рухів, для яких вони призначені з усім необхідним для їх діян% ня, від годинника або іншої машини, коли вона зламана і коли передумова її руху відсутня. Декарт говорив: «Я – мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити».

Слідом за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу пізнання. Якщо попередні філосо% фи розробляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити універсальний метод всіх наук. У теорії пізнання він розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. На місце віри він ставить розум.

Метод наукового пізнання, який Декарт розглядає в своїх працях «Міркування про метод», «Правила для керівництва розумом», називається аналітичним. Цей метод вимагає ясності

ічіткості пізнання, розчленування об’єкту на складові частини

івивчення їх, руху думки від простого до складного. Заснов% ник раціоналізму сформулював чотири правила методу:

1.Визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття «інтелектуальної інтуїції», яке служить вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого.

2.Починати з простого і очевидного.

3.Шляхом дедукції одержувати більш складні висловлюван% ня. В противагу емпіризму (його метод індукція) Декарт висунув дедукцію. Зразок дедукції – хід математичного доведення від аксіоми до теореми.

4.Діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберег% ти неперервність ланцюга умовиводів.

133

!" -

Є. А. Подольська «Філософія»

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Все те, що викликає сумнів, тоб% то може бути, а може і не бути, несе в собі момент суб’єктив% ності і тому має бути відкинуте. Оскільки чуття іноді обманю% ють, Декарт готовий припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою її змальовують органи чуття. Можна підда% вати сумніву існування світу і навіть власного тіла. Але безсум% нівним щодо реальності існування, незаперечне очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філо% софа: «Я мислю, отже, я існую».

Розглядаючи в цілому раціоналістич% ний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що у ньому, по%перше, відки% даються забобони, необгрунтовані автори% тети і, по%друге, висувається вимога об% ґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.

Видатним представником європейсь% кого раціоналізму XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632–1677). Нідерландський філософ відчув на собі великий влив філо% софії Декарта, але не сприйняв його дуа% лізму. Основні твори Спінози такі: «Про Бога і людину і її щастя» (1658–1660),

«Богословсько%політичний трактат» (1670), «Трактат про удос% коналення розуму» (1662), «Етика» (1677).

Спіноза вчив, що існує лише одна субстанція – природа. Подолавши дуалістичні уявлення про протяжну і мислячу субстанції, оголосив протяжність і мислення атрибутами єдиної субстанції. Атрибут – це суттєва, невід’ємна влас% тивість предмета або явища, без якої вони не можуть існува% ти і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, в чому вира% жається сутність субстанції.

Субстанція – причина самої себе (causa sui). Спіноза запе% речує існування надприродного, ототожнює Бога з природою,

134

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина і наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, згідно зі Спінозою, не% розривну єдність.

Вічна і нескінченна матеріальна субстанція виявляє своє існування у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій мно% жині модусів надає особливий безкінечний модус – рух. Мо% дусів існує безліч, субстанція ж одна.

Людина, за Спінозою, є частинкою природи, одним із її мо% дусів, котрому притаманний атрибут мислення. Проте не тільки людина, а й інші модуси%речі, за вченням мислителя, хоча і в різній мірі є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гіло% зоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби притаманна всій матерії).

Утеорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання з його точки зору дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, яке дозволяє людині чітко і виразно пізнавати речі і явища. Кри% терієм істини є чіткість.

Упраці «Богословсько%політичний трактат» Спіноза піддав критиці книги Старого Заповіту, започаткувавши наукову крити% ку Біблії та вказавши на численні суперечності, які існують в ній.

Уфілософських працях Спіноза вирішує проблему свобо! ди. Свобода, згідно із Спінозою, є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, яка існує згідно лише з самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, яка чимось іншим визна% чається до існування і дії за відомим і певним способом. «За необхідністю своєї власної природи» існує лише субстанція – Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо люди% ни, то вона лише «частинка» природи (модус) і тому є скоріше річ «примушувана», ніж «вільна». Людина, відзначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона уп% равляється сама по собі, нічого не може робити для свого спа%

135

Є. А. Подольська «Філософія»

сіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно люди% ни набуває фаталістичного забарвлення.

Для вчення Спінози про природу і людську діяльність ха% рактерним є:

по%перше, заперечення теології;

по%друге, механічний детермінізм (однозначний зв’язок причини і дії, усунення випадковості),

по%третє, фаталізм – «Речі не могли бути утворені Богом ніяким іншим чином і ні в якому іншому порядку, ніж ут% ворені».

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646–1716) – видатний німецький філософ і природодослідник. Ляйбніц був порадни% ком Петра І за часів створення Російської Академії наук. Ос% новні твори Г.В. Ляйбніца: «Монадологія» (1714), «Теодицея» (1710) та «Нові досліди про людський розум» (1704).

Він, погоджуючись із Спінозою в питанні про субстанціональ% ну основу світу, а також у визначенні божественної природи цієї субстанції (Бог у нього – первинна єдність), прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реаль% ного існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з не% скінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, не% подільних, незнищуваних). Об’єктивний ідеаліст Ляйбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ». Чис% ло монад нескінченне, всі вони активні. Монади є суто ідеалістич% ними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, роз% виток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Мо% нади, згідно з Ляйбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від най% примітивніших несвідомих «малих перцепцій», монад – душ і монад – духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдос% коналішої монади – Бога.

Ляйбніц слідом за Спінозою розглядає проблему свободи. Він широко тлумачить зміст самої необхідності. Ляйбніц відно% сить до необхідності все те, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про яку справжню сво%

136

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

боду і мови бути не може. Свобода є свобода діяння. Ляйбніц розробив теорію про «передвстановлену гармонію» – теодицею ( – Бог, – право, справедливість). Теодицея – це бо% говиправдання, спроба виправдати явне й непримиренне про% тиріччя між вірою в могутнього Бога та існуванням у світі зла

інесправедливості.

Утеорії пізнання Ляйбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Ляйбніцем, людське знання має два дже% рела: досвід і розум і відповідно поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Ляйбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії «уроджених ідей», він стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту». На його думку, «уроджені ідеї» не є готовими поняттями, а тільки «неусвідомленими уявленнями розуму», які ще повинні бути реалізовані.

Людський розум схожий, за Ляйбніцем, не на чисту дошку, а на брилу мармуру з окресленими обрисами фігури, яку може вирізьбити з неї скульптор.

Для перевірки істин розуму достатні закони арістотелівсь% кої логіки (тотожності, протиріччя і виключеного третього); для перевірки «істин факту» необхідним є закон достатнього підґрунтя. Ляйбніц був засновником математичної логіки. Іде% алом Ляйбніц вважав формування універсальної мови (обчис% лювання), яка б дозволила формалізувати все мислення.

Філософське мислення Г. В. Ляйбніца являє собою верши% ну європейської раціоналістичної філософії. Взагалі метафізич% ний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить низку діалектичних моментів. Тому необхідно відмітити вису% нуту ним ідею універсального розвитку.

Джордж Берклі (1684–1753) – англійський філософ, про% повідник містичного ідеалізму, який відверто заявляв, що основ% на його мета – боротьба з матеріалізмом. У своїх творах «Дослід нової теорії зору» (1709), «Трактат про засади людського знан% ня» (1710) та інших він наголошує на тому, що загальновідо% мий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об’єктивного, незалежного від духу існування. Спи%

137

Є. А. Подольська «Філософія»

раючись на вчення Локка про суб’єктивність вторинних якос% тей, Берклі проголошує усі якості суб’єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: «Я не за пе% ретворення речей в уявлення, а швидше навпаки – уявлень у речі». Ідеї він вважав не відбиттям речей, а самими реальними речами. Річ, за Берклі, – це сукупність уявлень, об’єднаних єди% ною думкою: «Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчут% тя м’якості, вологості, червоного, солодкого – вишня зникне, – доводив він. – Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народ% жується і вмирає разом зі мною».

Заперечуючи буття матерії, Берклі визнавав існування тільки духовного буття, яке він ділить на «ідеї» і «душі». «Ідеї» – суб’єктивні якості, які сприймаються нами, вони пасивні, довільні; зміст наших відчуттів і сприймань зовсім не залежить від нас. Навпаки, «душі» діяльні, активні, можуть бути причи% ною. «Ідеї» не можуть бути копіями або подобою зовнішніх речей: «ідея» може бути схожа тільки на «ідею».

Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчут! тями. Об’єкт і відчуття, за Берклі, одне й те ж, і тому не мо% жуть бути абстраговані одне від одного. «Існувати означає сприйматися». Це означає, що існують речі, які кимось сприй% маються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не мо% жемо говорити, що вона існує. Наприклад, вишня чи яблуко, стверджує Берклі, як і будь%який інший предмет, є не чим іншим, як комбінацією чуттєвих уяв: кольору, смаку, звуку. Звідси він робить висновок, що без суб’єкта немає і об’єкта. Тим самим він впадає до соліпсизму, висновку, що існує тільки один сприймаючий суб’єкт. Берклі намагається позбутися соліпсизму. Він говорить, що річ, яка перестала сприйматися одним суб% ’єктом, може бути сприйнята іншим. А якщо б усі суб’єкти зник% ли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог – це та% кий суб’єкт, який ніколи не може зникнути, у зв’язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб’єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об% ’єктивного ідеалізму, а не суб’єктивного.

138

*" /$

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Вчення Берклі було своєрідною реакцією на .механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство XVII–XVIII ст. і ста% ло одним з витоків суб’єктивно%ідеалістичних напрямів у філо% софії кінця XIX – початку XX ст.

Девід Юм (1711–1776) – англійсь% кий філософ, який вважав, що єдини% ми реально існуючими об’єктами є лише враження. Що ж до «субстанції» (матеріальної чи духовної), то це про% сто зручна фікція нашої уяви. У «Трактаті про людську природу» (1740) він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує вражен% ня, результатом чого і є реальність. Дійсність – це потік вражень. Отже,

єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) – тут нічого сказати не можна. Психічне життя – це теж потік уявлень, пов’язаних з асоціаціями (простір, час, то% тожність, контраст, причинність).

Поставивши проблему об’єктивного існування причинно% наслідкових зв’язків, Юм вирішив її агностично; він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають на% слідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логіч% но з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що при% чинність має суб’єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов’язувати їх разом). На думку Юма, не існує об’єктивної закономірності.

Питання про те, існує чи не існує об’єктивний світ, не можна вирішити. Юм сумнівається в існуванні матеріально% го світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: «Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді».

Юм надає критиці поняття духовної субстанції, а особу вва% жає «... низкою або жмутком... відчуттів, сприймань, які сліду%

139

Є. А. Подольська «Філософія»

ють одне за одним». Ця критика переростає у нього в критику релігійної віри, якій він протиставив звичку буденної свідомості і розпливчасту «природну релігію». Юм виступав проти церк% ви, доводив, що релігійна віра походить від страху людей за своє «земне майбутнє».

Підґрунтям етики Юма є концепція незмінної людської природи. Людина – істота капризна, слаба, яка робить бага% то помилок. Освіта приносить їй не знання, а звички. Мо% ральні оцінки витікають з почуття задоволення. Крайнощі ж індивідуалізму може угамувати альтруїстичне чуття загаль% нолюдської симпатії.

Юм заперечував як ідею «влади від Бога», так і концепції походження держави на засадах суспільної угоди. Суспільство, за Юмом, виникло як наслідок розростання сімей, а політична влада – з інституту військових вождів, яким народ «звик» підкорятися. Юм стверджував, що ступінь законності влади залежить від тривалості правління і послідовності дотримуван% ня нею принципа приватної власності.

Під впливом ідей Юма розвивалась більшість позитивістсь% ких вчень XIX–XX ст. до емпіріокритицизму, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільш динамічного розвитку і гострих соціальних конфліктів була Англія, то у XVIII ст. конфлікти і суперечності починають виявлятися у фран% цузькому суспільному житті і у 1769 р. призводять до бур% жуазної революції.

Французьке Просвітництво являє собою широкий і міцний рух, який сформувався у другій чверті XVIII ст. Це не було лише політичне або філософське явище, хоч філософія, особ% ливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Про% світництво об’єднало всіх прогресивно мислячих представників «третього стану»: юристів, філософів, буржуазію, природо% знавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспіль% них порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе

140