Подольська - Філософія, 2006

. # !

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

форму логічного викладу у вигляді різних складних міркувань та умовиводів.

Схоластика – це по суті неплідне мистецтво ведення дискусії, аргументації, класифікації. Зміст суперечки ніколи не цікавив схоласта, для нього важлива форма: дефініції визначення, розрі% знення, підкорення, підрозділи. Схоласт не шукав нічого нового, адже істина для нього – те, що давно зафіксоване релігією. Схо% ластика не зацікавлена в істині, відірвана від досліду. Тривалий час схоласти дискутували на тему: «Чи є у крота очі?», писали трактати: «Якого віку був Адам у момент його створення Бо% гом?», «Чи сплять янголи?», «Чи може всемогутній Бог створи% ти такий камінь, якого сам не зміг би підняти?».

Схоластичні хитросплетіння глушили живу думку, відволі% кали увагу людей від потреб життя та науки. Дослідницькі на% уки у середньовічній Європі були розвинуті слабко, що пояс% нювалось кінець кінцем застоєм виробничих сил та економічного життя.

Отже, для схоластики в цілому найбільш характерне підко% рення її теології, а також ідеалізм, спекулятивно!формальний метод, лицемірний аскетизм, за яким природа є тимчасовою і «тлінною темницею духу». За змістом схоластична логіка як мистецтво дискусії та аргументації є наскрізь формалістичною. Схоластика була компілятивна.

Середньовічній свідомості прита% манна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земно% го, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків – це духовна істота, вона створена за образом і по% добою Бога. Ключ до розв’язання «земних» проблем людина шукає у сфері духовності.

101

Є. А. Подольська «Філософія»

Філософія середніх віків заперечує традиції кровно%родинних відносин, утверджуючи критерії духовні. «Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх», – гово% риться у посланні св. апостола Павла до римлян [30]; у посланні до галатів він стверджує: «Нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі» [30].

Духовність виступає найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби виступають «неістотними». Якщо людина античності – природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою фе% одального способу життя, проте не означала припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософсь% кого розвитку.

У XI–XII ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при% роду універсалій. Універсалії (від лат. universalis – загальний) – філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, людина), на відміну від одиничних (даний конк% ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально – уні% версали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал% ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Сама постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли% кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

Реалісти твердили, ніби універсалії існують реально як сутність будь%якого буття і осягаються тільки за допомо% гою умовиводу.

Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки пооди% нокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існу% ють реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат. nominalis – ім’я). Згідно з цим поглядом, наприк% лад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реаль% но існують тільки окремі речі. «Людина» – лише загальне ім’я, яким називається кожна окрема людина.

102

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Видатними представниками номіналізму були Іоанн Рос% целін, П’єр Абеляр, Дуне Скотт, Роджер Бекон, Уїльям Оккам та інші мислителі, а реалізму – Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шампо, Фома Аквінський та інші представники теологічного напряму у філософії.

У IX–XII ст. більшість схоластів були «реалістами», найви% датнішим з них у IX ст. був ірландець Іоанн Скотт (Еріуге/ на). Згідно з вченням Еріугени, між справжньою філософією і релігією не може бути ніяких суперечностей. Критерієм пра% вильного розуміння священного письма він проголошує розум. Природа являє собою послідовність ступенів явлення Бога. У філософській системі Еріугени поєднується неоплатонізм з християнством. У його творі «Про розділ природи» є пантеї% стичні мотиви, спроби поєднати природу з Богом. Поряд з містичним натхненням Еріугена великого значення надає ро! зуму. Все це робило його твори підозрілими з точки зору цер% ковної ортодоксії і призвело до їх офіційного засудження як «небезпечного вчення», яке дає натхнення «єретикам».

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський (1033–1109). У Ансельма реалізм набуває граничної форми. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, які оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван! ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш, – гово% рив він, – бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму Іоанн Росцелін (1050–1110) висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише оди% ничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтову% вав номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів.

Номіналіст Беренгарій Турський (1000–1088) визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що в церковному обряді – причасті люди%

103

Є. А. Подольська «Філософія»

на смакує хліб та вино, а не «тіло і кров господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, – писав Беренгарій Турський, – було б велике, як башта, то й тоді б його вже з’їли до кінця.

Культура Середньої Азії – один з найдавніших витоків людської цивілізації. Феодальні відносини почали тут скла% датись у IV–VI ст., а в IX–X ст. народи Середньої Азії звільнились від арабського халіфату, почали утворюватися феодальні держави.

Арабомовна філософія середніх віків була представлена та% кими течіями: східним перипатетизмом (арістотелізмом); вчен% ням «Братів чистоти»; суфізмом; філософією мусульманської ортодоксії. Так, у другій половині X ст. виникло таємне релігій% не об’єднання «Братів чистоти». У логіці і фізиці вони опира% лись на Арістотеля, а в медицині і психології – на Галена, в загальних філософських питаннях додержувались неоплатоні% зму. Людське пізнання досягає істини завдяки трьом способам: за допомогою органів чуття, розуму та інтуїції.

Представником східного перипатетизму (IX–XI ст.) був Аль/Кінді (800–879), який спирався на Арістотеля. Бога виз% навав лише як «відділену причину».

Найбільш видатними та прогресивними мислителями на% родів Середньої Азії та ближнього Сходу в епоху феодалізму були аль%Фарабі та Ібн%Сіна. Аль%Фарабі (870–950) – знаме% нитий математик, лікар і філософ був глибоким знавцем Арі% стотеля. Він визнавав Бога причиною буття, але оточуючий світ, на його думку, існує постійно і не залежить від потойбіч% них тіл. Матеріальний світ складається з простих елементів, мінералів, рослин, тварин, людини і небесних тіл. На Сході його називали Мудрець, Духовний Наставник, або Голова, Прави% тель. Та найбільш його знали під ім’ям, що об’єднувало ці два епітети. Чому? Можливо, тому, що виховав цілу плеяду обда% рованих філософів і був візи%рем, але можливо і тому, що як людина об’єднав у своєму житті ці дві соціальні ролі – мудре% ця%наставника і державного діяча. Він здавався відтворенням ідеалу, який вперше виник у творчому уявленні Платона, при% тягав до себе багатьох освічених людей у середньовічному му%

104

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

сульманському суспільстві – ідеал вченого, який стояв на чолі «ідеального міста».

Ібн/Сіна – Абу%Алі (лат. транскрипція – Авіценна) жив у 980–1037 рр.% середньові% чний таджицький філософ, лікар та енцик% лопедично освічений вчений. Він жив у Бухарі та Ірані. Зберігаючи прихильність до ісламу, Ібн%Сіна все ж таки зіграв вели% ку роль у поширенні серед арабів, а через них і в європейських країнах філософських та наукових досліджень античного світу і,

насамперед, вчення Арістотеля. Ібн%Сіна багато зробив для ут% вердження раціонального мислення та пропаганди суспільно% наукових та математичних знань. У своєму філософському вченні він зберіг матеріалістичну та ідеалістичну тенденції Ар% істотеля, хоч у деяких питаннях відступив від арістотелізму в бік неоплатонізму (реакційно%містична філософія епохи зане% паду Римської імперії, III–VI ст.). Ідеалістична теорія ідей Платона у неоплатонізмі набула форми вчення про містичну еманацію (випромінювання, витікання) матеріального світу з духовного першопочатку. Ця філософія є ворогом християн% ства і містить численні елементи «східної магії» і міфології. Неоплатонізм вплинув як на християнство, так і на мусуль% манство. Ібн%Сіна самостійно розвивав логіку, фізику, мета% фізику, визнаючи вічність матерії, розглядаючи її як причи% ну різноманітності окремих речей та виступаючи проти астрологічних та інших забобонів. Його основний твір – «Книга знання» містить короткий виклад логічних і фізич% них поглядів Ібн%Сіни, який уславився під латинізованим ім’ям Авіценна. Найбільш яскраво виявився Ібн%Сіна в ме% дицині та філософії. Основна його праця з медицини – «Ка% нон лікарської науки». Це дійсно енциклопедія медичних знань. Протягом п’яти віків «Канон» є настільною книгою для лікарів як на Сході, так і на Заході.

Авіценну називають «другим вчителем» після Арістотеля. Ібн%Сіною написано двісті праць, п’ятдесят з них присвяче%

105

Є. А. Подольська «Філософія»

но філософії. Філософія Ібн%Сіни – наука про буття. Пред% мет її – це не часткові прояви буття, а буття в цілому. Він ділить філософію на три частини: фізику (вчення про приро% ду), логіку (вчення про закони мислення), метафізику (бут% тя світу в цілому).

Як великий вчений, практик, лікар Ібн%Сіна визнавав існу% вання об’єктивної природи. У своїх працях він дотримувався точки зору фактів, експерименту, він часто покидав позиції іде% алізму і релігії, ставав на точку зору матеріалізму. У вченні про логіку Ібн%Сіна в основному розділяє погляди Арістотеля. Він багато зробив, щоб представити логічне вчення великого філо% софа. Ібн%Сіна хотів вирішити суперечку між номіналізмом і реалізмом, доводячи, що загальне поняття існує в одиничних предметах, загальне – це абстракція.

Центральне місце в метафізиці Авіценни посідає теорія еманації, згідно з якою світ не створений Богом, а виник з ньо% го природно, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через ряд породжених ним «розумів».

Філософська спадщина Ібн%Сіни мала вплив на розвиток філософії трьох культурних ареалів: мусульманського Сходу, мусульманського Заходу, християнського Заходу.

Видатним представником арабомовної філософії Заходу був Ібн/Рушд Аверроес (1126–1198) – медик, що жив на території Іспанії. Сучасники говорили: Арістотель пояснив природу, а Аверроес – Арістотеля. Він вчив, що матеріальний світ не% скінченний у часі, але скінченний у просторі. Бог не міг ство% рити світ з нічого. Бог у нього тотожний природі. Все знахо% диться в русі. Рух вічний.

Арабський арістотелізм був тісно пов’язаний з конкретни% ми науками – медициною, астрономією, математикою, і його меншою мірою намагалися пристосувати до Корану, ніж на Заході – до Біблії: Фарабі, Ібн%Сіна, не кажучи вже про Ібн% Рушда, прямо вчили про вічність.

Ібн%Рушд – засновник теорії «двоїстої істини». Істина філософії і істина релігії не виключають одна одну, вони розглядають різні сфери буття. Філософія – сферу теорії, релігія – сферу практики.

106

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Вирішуючи питання про універсалі, він стверджував, що реально існують лише окремі речі, універсали – назви речей. Велику увагу приділяв розвитку логіки. Людина може пізнати абсолютну істину поступово. Він не заперечував існування релігії, але розмежовував сфери дії філософії та релігії.

Завдяки перекладам творів Ібн%Рушда латинською мовою, аверроїзм поширився у Західній Європі. Прихильниками авер% роїзму були Сігер Брабантський, Боецій Дакійський, Жан Жан% ден, які у XIII і XIV розвивали ідеї Аверроеса у Франції, Іспанії та Італії. Особливого значення вони надавали аверроїстській теорії двоїстої істини, обґрунтовуючи незалежність філософсь% кого знання від теології, божого натхнення.

До кінця XI ст. офіційно сформувалась специфічна філосо% фія християнського феодалізму – схоластика, завданням якої було обґрунтування, систематизація та захист офіційної церков% ної ідеології шляхом штучних, формально%логічних хитросп% летінь. Схоластика пропагувала релігійний фанатизм, нетер% пимість до вільної науки, їй притаманні ідеалізм та формалізм.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займав% ся його молодший сучасник – француз П’єр Абеляр (1079% 1142). Завдяки йому в межах номіналізму народилася тенден% ція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об’єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, а й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон (1214%1294) одним з перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним зна% ряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мис% лення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання – філософія та богослов’я.

Захищаючи тезу про реальне існування одиничних пред% метів і заперечуючи окреме від людини існування загальних

107

$

Є. А. Подольська «Філософія»

понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт (1260–1309) по% слідовно шукав шляхи відновлення зв’язку між матерією і ду% хом. Дуне Скотт розглядає питання про стосунки богослов’я й філософії. Власний предмет богослов’я – Бог, предмет філософії (метафізики) – буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог – чиста форма. Але всі останні істоти і речі складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, – це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя невідокремлена від тіла. Вона є єдиною і безсмертною. У вченні про пізнання Д. Скотт підкреслював активність душі, але вчив, що над усіма видами діяльності людини панує не ро% зум, а воля, яка вища за нього.

Могутність римської церкви у XIII ст. досягла найвищо% го рівня. У той же час посилилась ідеологічна боротьба у формі єресі, особливо у французькому місті Альбі (рух альбігійців). Для боротьби з небезпечною єрессю було сфор% мовано суд інквізиції. Римська церква вирішила укріпити свою «теоретичну» базу, створила університети, переклала на ла% тинську мову твори Арістотеля, застосувавши їх для захис% ту та обґрунтування католицизму.

Найбільш відомим реалістом ХІІІ ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теології», яка стала своєрідною ен% циклопедією середньовічного світогляду. Фома Аквінський (1225–1274) походив з італійського графського роду, отримав освіту в Неаполітанському, а потім і Паризькому університетах.

Мета вчення Фоми – показати, що ро% зум і віра відрізняються один від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, яка існує між двома поло% женнями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, то можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов’я. Гармо!

108

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

нія віри і розуму у розумінні Фоми Аквінського означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський виз% нає відмінність філософії від релігії, що полягає в методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від тео% логії, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути дове% дені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п’ять доказів буття Бога.

Перший доказ виходить із існування руху. Все, що ру% хається, має причину руху, саморух предмету неможли% вий, першоосновою руху є Бог.

Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» при% чини, першопричиною є Бог.

Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього.

Четвертий – із існування абсолютного мірила – Бога.

П’ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

Усвоєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським, матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз% начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог – чисто духовна сутність.

Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь% кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але уже у 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 р. вчення Фоми було прого% лошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV ст. було ознаменовано новим плідним для філософії

інауки підйомом номіналізму. Видатним представником но% міналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу%

вав, що універсалії існують тільки після речей, у розумі лю%

109

Є. А. Подольська «Філософія»

дини, вони відображають загальне в речах. За вченням Ок% кама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчи% ти існування чого б то не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід в процесі пізнання пов’язано в Оккама з вимогою простоти пояснен% ня (принцип економії або бережливості).

Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні на% уки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки – з точки зору їх співвідношення не з ре% чами, а з іншими поняттями. Таким чином, номіналізм Оккама був подвійним. З одного боку, Оккам розвинув плідне вчення про досвід як джерело пізнання, а з іншого – обмежив способи пізнання знаками. Тим самим він створив у своїй школі умови для подальшого розвитку формальної логіки.

Оккам відкрито піддав критиці папство, вважаючи його тимчасовою конструкцією. Папи не без гріха, вони не є намісни% ками Христа на землі. Духовна і мирська влада мають існувати окремо, а духовна влада має обмежитися лише церковними справами, релігійними проблемами.

Уїльям Оккам виявляв новий філософський дух, проти% лежний класичній схоластиці. Номіналізм Оккама практич% но розділяє теологію і філософію, віру і науку, розриває їх зв’язок, який протягом віків укріплювався і розвивався схо% ластикою.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про бут% тя теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про бо% жественний першопочаток, філософи середньовіччя вклада% ють в це зовсім інший зміст. У Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не виступає пря% мою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог – творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать всі інші сутності. Філософія стає не просто любов’ю до мудрості, а перш за все – любов’ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскіль% ки саме божественне виступає в якості першопочатку, то

110