Подольська - Філософія, 2006
.pdf
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
підмінюється іншими симптомами; «наркотизація» страху – пряма (за допомогою алкоголю) або переносна – у вигляді бур% хливої зовнішньої діяльності і т. ін. втеча від ситуацій, що вик% ликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності – пошуки любові і схвалення будь%якою ціною; невроз влади – погоня за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, не%вроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету пси% хотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв’язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.
Специфічне тлумачення фрейдизм одержав у 60%ті роки у ідеології «нових лівих» (Г. Маркузе та ін.) завдяки працям учня Фрейда – австрійсько%американського лікаря і психолога Вільгельма Райха (1897–1957). Він намагався об’єднати фрей% дизм з марксизмом (так званий фрейдомарксизм), виступав з проповіддю сексуальної революції як невід’ємного елемента будь%яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висві% тлив у праці «Масова психологія фашизму» (1933), будь%який авторитарний суспільний устрій заснований врешті%решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і слу% жить масовим джерелом неврозів. Представник ліворадикаль% ного фрейдизму Райх висунув ідею про вкорінювання паную% чої соціальної системи у психічній структурі індивіда, яку пізніше розвивали Фромм, Адорно та інші психоаналітики.
У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утворення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджу% ючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поши% рив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію – «оргоне». У 60%ті роки ідеї Райха були сприйняті на Заході рухом так званих нових лівих, що оголосили його своїм ідеологом.
211
Є. А. Подольська «Філософія»
Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психо% логії, етнографії (американська культурантропологія тісно пов’я% зана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і ху% дожній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки присто% суванню несвідомого і т. ін.).
Вчення Фрейда значно вплинуло і на вітчизняну науку. Уже на початку XX ст. у Фрейда були послідовники, а після 1917 р. створено Російську психоаналітичну спілку (І. Д. Єрма% ков%Іверм, М. В. Вульф, С. Н. Шпільрейн, Р. А. Авербах, А. Р. Лурія). Але в кінці 20%х – на початку 30%х років XX ст. відбувся розгром психоаналізу в Радянському Союзі. У 1926 р. закрили психоаналітичний інститут, а в трудящих ви% робляли негативне ставлення до психоаналізу. Два поколін% ня психологів, соціологів, медиків, літературознавців вирос% ли, не знаючи вчення Фрейда.
Нині відродження психоаналізу в світі співвідноситься з висуненням різних теорій у межах численних філософських шкіл, представники яких намагаються сумістити психоаналітич% ний метод дослідження людини і культури з філософсько%ант% ропологічним, екзистенціальним, структуралістським, герменев% тичним, феноменологічним розглядом буття людини в світі.
Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософсь% кого осмислення його основних ідей, про що свідчить розроб% ка таких нових концепцій, як «психоаналітична філософська антропологія» (Бінсвангер), «екзистенціальний психоаналіз» (Сартр, Фромм), «синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау% хала), «психоаналітична герменевтика» (А. Лоренц, Ю. Хабер% мас), «структурний психоаналіз» (Леві%Строс, Лакан) та ін.
Теїстичний напрям сучасної західної філософії – персо0 налізм (від лат. persona – особа) виник наприкінці XIX ст. у США. Його засновниками стали Б. Боун, Дж. Ройс та їх по% слідовники – У. Хокінг, М. Калкінс, Е. Брайтмен, Дж. Хауї/
212
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
сон, Р. Т. Флюеллінг, що об’єдналися навкруги журналу «Personalis», заснованого в 1920 р. Французькі персоналісти
(П. Ландсберг, М. Недонсель, П. Рікьор) згрупувались під кер% івництвом Е. Муньє та Ж. Лакруа навкруги журналу «Esprit», заснованого в 1932 р. Представниками нерелігійного персоналі% зму були Б. Коутс (Англія), В. Штерн (Німеччина) та ін.
Поширення персоналізму – симптом кризи позитивістсько% го світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму.
Представники персоналізму розглядали особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв твор% чої активності верховної особи – Бога.
Вони намагались поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, на% уку і релігію.
Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа являє собою сукупність духовних осіб, яку увінчує верховна особа – Бог.
Філософія персоналізму намагається захистити цілісність персональності, зберегти причетність її до прогресу культури. Так, представники російського та українського персоналізму (М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський) вважали особу єдиним суб’єктом історії і носієм культури, на протилежність народним масам, і виступили одними з перших теоретиків масової куль% тури і «масового суспільства». На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспіль% ством недостатній, однобічний, адже особа повинна ствердити
своє неповторне «Я».
Персоналізм розкриває поняття індивіда і особи. Якщо індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини, і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про законо% мірності соціального розвитку не може бути вирішене раціо%
213
Є. А. Подольська «Філософія»
нальним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, перед% бачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.
Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок твор! чої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персо% налізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен іти слідом за вірою. Отже, наукові знання не супере% чать даним релігії.
Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог розглядається як джерело духовного багатства людської особистості. Людина не тільки отримує свою творчу енергію від Бога, але Бог немислимий без людини, бо його сутність відкривається тільки в людському бутті; хоча персоналістсь% кий Бог всемогутній, але тільки людина дає йому можливість втілити цю всемогутність у реальну дійсність. Із надприрод% ного абсолюту Бог у вченні персоналістів перетворюється в
діяльну сутність людини.
Зведення надприродної сутності Бога до природної сутності людини є одночасно і реалізацією Бога, і усуненням його.
Персоналістське розуміння особи характеризується трьома основними рисами у їх діалектичній взаємодії: екстеріоризація, інтеріоризація, трансценденція. Екстеріоризація – це само% здійснення людини зовні; інтеріоризація – внутрішня зосеред% женість індивіда, його духовний світ. Ці дві взаємопов’язані риси захоплені рухом трансцендування, спрямованим до вищих божествених цінностей – істини, краси, блага.
Однією з центральних ідей у розумінні особи є думка про залучене існування, що означає активний діалог християн із сучасністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на сто% роні прогресивних сил, де релігійне світосприймання поклика% не відігравати роль конструктивного фактора у перетворенні світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну функцію особистісної філософії, вбачали в ній педагогіку, спря% мовану до пробудження особистісного першопочатку в людині. Велике значення має особистісне спілкування, в якому при% бічники персоналізму вбачають мету і призначення людського існування (кожний індивід «має мету в собі і в той же час у
214
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
всіх»). Зустріч Ти і Я у Ми створює особливий персональний досвід – комунікацію душ, коли відбувається об’єднання людей «по ту сторону слів і систем».
На противагу капіталізмові і соціалізмові, персоналісти роз% робляють проект нової цивілізації як третього шляху з орієнта% цією на духовні цінності особи.
Американський філософ%ідеаліст Джосайя Ройс (1855– 1916) розробив концепцію «абсолютного волюнтаризму», згідно з якою окремі особи в сукупності створюють «універсальну спілку», що виконує волю «абсолютної особи», котра постійно вабить їх у потойбічний світ «божественної гармонії». Індиві% ди, за Ройсом, об’єднуючись у політичні, економічні та релігійні спілки, утворюють «досконалий порядок». Американську бур% жуазну державу Ройс вважав втіленням волі «абсолюту», а най% вищою чеснотою%«лояльність» до існуючого устрою.
Головний представник французького персоналізму – Емма/ нюель Муньє (1905–1950) оголошує християнське вчення про особу основою революційного перевороту в житті людства, що дозволяє створити деяке «суспільство осіб» за подобою христи% янської громади. Оскільки особа, згідно з персоналізмом, зна% ходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особи почи% нається з того, що вона зламує контакт із середовищем; вона повинна увійти в себе, «зосередитися». Внутрішні властивості особи, «покликання», «інтимність» повинні, на думку Муньє, застерегти особу і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особи між собою. Головний спосіб самоствердження особи – внутрішнє самовдосконалення.
Закликаючи до «персоналістської і громадської революції, основний теоретик французького персоналізму вважав, що по% трібно створити економічні і духовні умови для розвитку осо% би і усунення конфліктів у суспільстві. Така революція тлума% читься як результат розповсюдження персоналістського вчення серед людей.
Персоналізм взагалі являє собою утопічну спробу конк% ретизувати християнський ідеал особи в умовах сучасного суспільства. У наш час персоналізм значною мірою втратив
215
Є. А. Подольська «Філософія»
свій вплив, його основна проблематика розробляється фе% номенологією, екзистенціалізмом, філософською антрополо% гією та герменевтикою.
Спроба уникнути соліпсизму потребувала суб’єктивних іде% алістів вносити у філософію еле% менти об’єктивізму. Прикладом цього стала феноменологія, зас% новником якої вважають німець% кого філософа Едмунда Гуссерля
(1859–1938). Феноменологія – один із найбільш поширених і найбільш суперечливих напрямів західної філософії. У своїй двотомній праці «Логічні дослідження» Гуссерль визначив основний об’єкт філо% софського дослідження – наукове знання і пізнання. Його мета поля% гала в тому, щоб побудувати на% уку про «науковчення».
Головна проблема теорії пізнання – питання про «об’єктивність пізнання». Феноменологія претендувала на побудову філософії «як суворої науки» – наукової теорії, наукового знання.
Предметом феноменології є опис актів свідомості стосовно об’єктів. Центральним поняттям феноменології є «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об’єкт. Од% нак інтенційні предмети, про які йдеться у феноменології, не мають нічого спільного з реальними, які виключаються з розг% ляду. Філософію як науку про «чисті сутності» феноменологи протиставляють пізнанню реальних фактів. «Нова філософія», що мислилась Гуссерлем як науковчення, була зорієнтована на вивчення науки, а не реальної дійсності.
Гуссерль вимагав від філософії послідовного переходу до свідомості і суб’єктивності як останньої і єдиної основи «дійсно» філософського аналізу. «Оскільки я думаю про світ,
216
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
пізнаю його, – продовжує Гуссерль, – то світ, який існує поза мною, є суб’єктивним процесом, який протікає в мені».
У цілому сутність вчення Гуссерля можна звести до трьох основних ідей:
1)філософія не має ніякого відношення ні до навколишнь% ого світу, ні до наук про нього; предмет філософії – фе! номени свідомості, які розглядаються як єдині і безпосе% редньо дані;
2)феномени – це не психічні явища, а абсолютні сутності, які мають загальне значення, не залежать від індивідуаль% ної свідомості і в той же час знаходяться тільки в ній і не існують поза нею;
3)вказані сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяль% ності розуму, а безпосередньо переживаються, а потім описуються так, як вони осягаються в акті інтуїції.
На думку Гуссерля, філософія не повинна спиратися на досвід, бо «бажання обгрунтувати або скасувати ідеї на засадах фактів є дурницею». Необхідно перевести свідомість на внутрішній світ. Таку підміну установки мислитель називав «феноменологічною редукцією». Ми повинні, за Гуссерлем, «взя% ти в дужки» навколишній світ і зосередитись на «феноменоло% гічних залишках», які будемо вивчати. Таким чином, сутність у концепції Гуссерля відокремлена від існування. Пізнання іде% альної речі (янгол, круглий квадрат, будь%який абсурд) входить до «поля феноменологічного дослідження» нарівні з істинами математики та логіки.
Гуссерль вважає, що сутності (ейдоси) з’являються не в ре% зультаті абстрагуючої діяльності, а як наслідок осягнення, спо% стерігання сутностей. Предметом філософії стає, таким чином, «безпосередньо дане», потік переживань без будь%яких раціо% нальних зв’язків.
Трактування феноменології у Гуссерля витримало низку змін. Якщо в працях першого періоду [«Філософія арифмети% ки» (1891), «Логічні дослідження» та ін.] Гуссерль вбачає зав% дання феноменології в аналізі структур «чистої свідомості», то в останній період своєї творчості він багато в чому відмовляв%
217
Є. А. Подольська «Філософія»
ся від початкових, чисто логічних уявлень про сутність інтенц% іональної свідомості і переходить на позицію, згідно з якою «чиста (трансцендентальна) свідомість коріниться в життєвому світі», у своєрідному універсальному полі дорефлексивних структур, які виявляються атмосферою і підґрунтям як теоре% тичної, так і практичної діяльності.
Переворот у філософії, як його проголошує Гуссерль у своїй програмній статті «Філософія як сувора наука» (1910–1911), пов’язаний з акцентом на методологію суворої науки про свідомість, у підґрунті якої лежить нетеоретична вимога спрямо% вувати рефлексію на смислоутворюючий потік свідомості і деск% риптивно виявляти смислову діяльність переживання всередині конкретного потоку – обрію смислів (значень). Суворість у вченні про свідомість полягає, по%перше, у відмові, утриманні (епохе) від висловлювань, у яких «просто», тобто без рефлексії щось стверджується про існування предметів у їх просторово% часових і причинних зв’язках; по%друге, відмова від висловлю% вань відносно причинно%асоціативних зв’язків переживань.
За міркуванням Гуссерля, епохе і феноменологічна редук% ція є висування на передній план смислового зв’язку свідомості і світу і перегляд крізь нього усіх різноманітних відносин лю% дини і світу. Лозунг Гуссерля «Назад, до самих предметів» – це вимога утримувати увагу на смисловій спрямованості свідо% мості до предметів, у якій предмети розкривають свій зміст без відсилання до природних або рукодільних зв’язків з іншими предметами. У цій процедурі немає нічого надприродного: дос% татньо, наприклад, спрямувати увагу на будинок як на архітек% турну споруду, що несе певний культурно%історичний або соц% іальний смисл, «замкнути у дужки» будинок як перешкоду (або мету) і будинок як результат діяльності будівельників.
Смисловий зв’язок реалізується у потоці феноменів, що не містять у собі різниці між буттям і явищем: явище психічного і є буття. Осягання смислових зв’язків Гуссерль називає «споглядан! ням сутностей», де кожна сфера аналізу свідомості – вивчення смислових відтінків сприймання, пам’яті, фантазії, сумніву, актів волі і таке інше – порівнюється за обсягом з природознавством.
218
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
В останній за життя надрукованій праці – «Криза євро% пейських наук і трансцендентальна феноменологія» Гуссерль вирішує проблему парадоксу людської суб’єктивності, що є од% ночасно і констатуючий світ суб’єкт, і існуючий у світі об’єкт, а потім поширюється до парадоксу універсальної інтерсуб’єктив! ності, котра як людство, що містить «усю сукупність об’єктив% ного», є частина світу і в той же час конституює весь світ. За Гуссерлем, метод розв’язання цих парадоксів – суворе, ради% кальне епохе, вихідний момент якого – конкретне людське Я.
Наука, за Гуссерлем, не повинна дедуктивно виводити свої положення із сфери буденного досвіду, але вона з необхідністю торкається основного способу орієнтації у життєвому світі – сприймання, бо саме сприймання – підґрунтя (фундуючий акт) утворення абстракцій і кінцевий пункт верифікації або фаль% сифікації теорії. Однак головне полягає в тому, що саме в жит% тєвому світі суб’єктивність вченого набуває досвіду смисловід% несеності до світу. У рефлексії цей досвід дає можливість усунути невиявлені, тобто не співвіднесені з певним способом смислопокладання передумови. Для Гуссерля криза європейсь% кої культури взагалі – в об’єктивізмі, який притемнив дійсний зміст раціоналізму, зміст «імманентної духовної історії Європи».
Гуссерль значною мірою вплинув на формування екзистен% ціалізму, персоналізму, феноменологічної соціології (Шюц), розвиток неотомізму і структуралізму, деяких шкіл у психології, психіатрії, літературознавстві, методології науки.
Екзистенціалізм – один з відомих поширених модних на% прямів сучасної західної філософії. Він виник після Першої світової війни, коли було зруйновано ілюзії щодо нескінченно% го прогресу, який гармонійно розгортається в історії. На зміну цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування, безперспективності історичного процесу і водночас глибокого безсилля. Вдвоє посилюється це відчуття під час Другої світо% вої війни, воно володіє людьми і після неї.
Відчуття «безглуздості буття», «самовідчуження» людини полягає в тому, що сама людина уявляється дедалі більше чу% жою своїй власній сутності, причому в такій мірі, що піддає
219
Є. А. Подольська «Філософія»
сумніву саму цю свою сутність. Описати, а разом з тим і вип% равити це становище найкраще зумів у сучасній філософії саме екзистенціалізм як вчення, що найбільш наближене до проблем людини. Екзистенціалізм намагається відновити онтологію на противагу методологізму і гносеології, котрі розповсюджува% лись у філософії на початку XX ст.
Головні представники екзистенціалізму в Німеччині –
Мартін Хайдеггер (1889–1976), Карл Ясперс (1883–1969); у Франції – Габрієль Марсель (1889–1973), Жан Поль Сартр
(1905–1980) і Альбер Камю (1913–1960). На більш пізніх ета% пах свого руху екзистенціалізм стає переважно течією літератур% ною, проявившись у творчості численних західних письменників середини й другої половини XX ст. Саме екзистенціалістами в літературі були Жан Поль Сартр і Альбер Камю.
Екзистенціалізм набуває значного по% ширення в багатьох країнах світу: Н. Аб/ баньяно (1901–1977) – Італія; X. Ортега/ і/Гасет (1883–1955) – Іспанія; М. Бубер (1878–1965) – Ізраїль; Л. Сенгор (1906) – Сенегал; У Баррет – США; Нісіда, Ва/ судзі – Японія; Абд/аль/Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль/Хадж в
арабських країнах. Близькими до екзис% тенціалізму були погляди російських релі% гійних філософів М. Бердяєва (1874– 1948) та Л. Шестова (1866–1938).
Екзистенціалізм спирається на погляди датського теолога, філософа%ідеаліста, пись% менника Серена К’єркегора (1813–1855).
У своїх творах «Або%або» (1843) «Страх і трепет» (1843), «Філософські крихти» (1844), а також «Щоденник спокусни% ка» К’єркегор висунув саме поняття екзистенції (від пізньолат. еx (s) istentia – існування) і дослідив шляхи й засоби її досяг% нення. Мислитель повинен розглядати дійсність суб’єктивно, тобто тільки так, як вона відбивається у його індивідуальному існуванні. Мислення ніколи не може пізнати дійсність. Те, що
220