Подольська - Філософія, 2006

0

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

покликання. В цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Великий внесок у розвиток Просвітництва внесли енцик! лопедисти – французькі філософи, письменники і публіцис% ти XVIII ст., які брали участь у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів якої вийшли в 1751–1780 рр. у Франції за редакцією Д. Дідро і Ж. Л. Д’Аламбера. До енциклопедистів належали Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Конді% льяк, Тюрго. Енциклопедія систематизувала наукові досяг% нення передової думки XVIII ст.

Одним із перших філософів%про% світників був Шарль Луї де Мон/ теск’є (1689–1755), який всупереч традиційному (в дусі «божественної зумовленності») тлумаченню історії запропонував розуміння її як при% родного, зумовленого законами про% цесу. Монтеск’є пов’язує дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як та% ким, але й з певними природними об!

ставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побу% том народу). Монтеск’є виступає за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Лише за умови такого розпод% ілу можливий державний лад, за якого ніхто не буде приму% шувати робити те, чого не зобов’язує закон, і не робити те, що закон йому дозволяє.

Одним з ідеологів Просвітництва був публіцист і письмен% ник Марі Франсуа Аруе Вольтер (1694–1778). До філософсь% ких творів Вольтера належать «Філософські листи» (1733), «Трактат про метафізику» (1734), «Основи філософії Ньютона» (1738 р.) та ін, а до літературно%художніх% «Генріада», «Орле% анська діва», «Смерть Цезаря».

141

Є. А. Подольська «Філософія»

Вольтер – деїст. Деїзм (від лат. deus – Бог) – принцип філо! софських вчень, які визнають Бога першоосновою світу, запере! чуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій.

Соціально%політичні погляди Вольтера мали яскраво ви% явлене антифеодальне спрямування. Він боровся проти кріпацтва, виступав за рівність громадян перед законом, ви% магав свободу друку тощо. Але критику приватної власності рішуче заперечував, вважав неминучим поділ суспільству на багатих і бідних.

Розумним державним ладом, за Вольтером, є конституцій! на монархія на чолі з освіченим монархом. В основі філософії історії, на його думку, лежить ідея прогресивного розвитку сус% пільства, незалежно від волі божества. Але причиною змін в історії вважав зміну ідей, тобто був ідеалістом. Величезне зна% чення в діяльності Вольтера мала його боротьба проти клери% калізму. Вольтер рішуче виступав проти католицької церкви, яку вважав основним ворогом прогресу, проте не заперечував релігію взагалі.

Молодший сучасник Вольтера Жан/Жак Руссо (1712– 1778), вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї не% рівності і шляхи її усунення. У творах «Роздуми про походжен% ня і засади нерівності між людьми», «Про суспільну угоду, або принципи політичного права» та інших Руссо стверджує, що основою суспільного життя є «тілесні потреби», тоді як духовні потреби – його прикрасою. Головну причину переходу від рівності, яку він вважав природним станом, до нерівності Рус% со вбачав у приватній власності, у виникненні держави і взаємній залежності людей.

Суспільство, в якому існує нерівність, має бути ліквідовано і натомість збудовано нове на принципах суспільного догово% ру. Нове суспільство відчужує майже все на користь держави, а держава забезпечує за кожним користування цим майном, не допускаючи існування ані багатіїв, ані жебраків. Новий суспіль! ний договір – це фактично заклик повернутися назад до перві% сної простоти і рівності «природного» стану людини. Руссо

142

*"

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

стояв на позиціях егалітаризму, тобто проповідував загальну зрівнялівку, в тому числі і майнового стану громадян.

Для філософії Руссо характерні деїзм (поряд з існуванням Бога визнавав також і безсмертну душу); дуалізм (Руссо розг% лядав матерію і дух як дві вічні основи); сенсуалізм (мислитель, абсолютизуючи роль чуттєвого пізнання, принижував теоретич% не мислення, його роль у виявленні істини; не заперечуючи об’єктивного існування матерії зовні і незалежно від людської свідомості, Руссо виключав можливість пізнання їх сутності).

Проект створення «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мис% тецтв і ремесел» являє собою одну з видатних спроб філософського і науко% вого характеру. Ідейним вождем енцик% лопедістів був Дені Дідро (1713–1784). Разом з Д’Аламбером він склав план «Енциклопедії», визначив її концепцію і працював над нею з Вольтером, Кон% дільяком, Гольбахом, Гельвецієм, Мон% теск’є, Руссо та іншими вченими.

Основні погляди Дідро викладені в працях «Небіж Рамо», «Сон Д’Аламбе%

ра», «Розмова Д’Аламбера з Дідро». У філософії він пройшов шлях від деїзму до матеріалістичного монізму у вченні про бут% тя. Дідро відстоював вчення про вічність і нескінченість приро! ди. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічо% го. «Я фізик і хімік, який бере речі такими, які вони є в природі, а не в моїй голові», – відзначав він. Простір і час є необхідни% ми формами матерії, рух невід’ємний від неї. Динамічна концеп% ція гетерогенної саморухомої матерії, яку розробив Дідро, була його важливим аргументом проти релігії Дідро закликав вико% ристовувати для вивчення природи спостереження, міркуван% ня та експеримент, переходити від чуття до мислення.

Представниками французького матеріалізму XVIII ст. були Ламетрі (1709–1751), Гольбах (1723–1789), Гельвецій (1715–1771).

143

Є. А. Подольська «Філософія»

Найбільш ґрунтовні ідеї матеріалізму викладено у праці Гольбаха «Система природи». Всесвіт, доводить Гольбах, – це колосальне поєднання всього існуючого, матерії і руху, це лан% цюг причин 5 наслідків. У своїх творах «Природна історія душі», «Людина%машина», «Людина%рослина» Ламетрі закли% кає до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних за% садах. Заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої – важливий принцип французьких матеріалістів. Спираючись на механіку, математику, хімію, біологію, медици% ну, вони розвинули вчення про матерію як єдину реальність, яка має безмежно різноманітні якості. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі, вона безкінечна в просторі і часі, які є об’єктивними формами її буття. Водночас матерія розглядалась як така, що складається з неподільних частинок речовин: у Гольбаха і Гельвеція – це атоми, яким притаманні метрично%механічні характеристики (густота, протяжність, інерція, рухомість), у Ламетрі і Дідро – молекули, яким влас%

тива ще й чуттєвість (гілозоїзм).
Французькі матеріалісти у вченні
про нерозривний зв’язок матерії і
руху, про внутрішню активність ма%
терії та її якісну різноманітність
близько підійшли до діалектичного
розуміння природи.
У теорії пізнання французькі мате%
ріалісти були прихильниками сенсуал!
ізму. Згідно із сенсуалізмом, відчуття –
єдине джерело знань. «Немає більш
надійного керівника, ніж почуття.	&
Вони є моїми філософами», – вказу%

вав Ламетрі. Гельвецій доводив, що здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам’яті. Помилки, омана не можуть ви% тікати з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афектами, неуцтвом та зловживанням словами, некритичним ставленням до термінології, – писав Гельвецій у творах «Про розум», «Про людину, її розумові здібності і її виховання».

144

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Теорія пізнання французьких матеріалістів була спрямова% на проти теології, але мала споглядальний характер, бо вони не піднялися до розуміння ролі суспільної практики в пізнанні. Всі зміни в природі вони розглядали як суто кількісне зростан% ня, рух – тільки як переміщення. Для поглядів французьких матеріалістів характерний метафізичний підхід до об’єктивної дійсності, механістичне розуміння руху.

У поглядах на суспільне життя мислителі абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи інших сусп% ільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та у біологічній природі людини.

Розглянувши філософські концепції Ф.Бекона, Гоббса, Лок% ка, Декарта, Спінози, Лейбніца, Берклі та Юма, французьких матеріалістів XVIII ст., можна визначити особливості філо/ софії Нового часу.

Насамперед, це опора на науку. Якщо в середні віки філо% софія виступала у союзі з богослов’ям, в епоху Відродження –

змистецтвом і гуманітарними знаннями, то в цей час поси% люється орієнтація на дійсне пізнання світу. Зростання соціаль% ного значення класу, який був пов’язаний з розвитком госпо% дарського і промислового життя, розвиток наукового, а саме природничо%наукового пізнання, котре спирається на емпірію і досвід, являє ту соціальну основу, на якій виникла і набирала сили філософія Нового часу.

На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнан% ня. Перед філософами цього часу постають питання про сутність, характер самого пізнання, а тому гносеологічна орієн! тація нової філософії стає особливо значущою.

Третьою особливістю є боротьба емпіризму і раціоналіз! му. Філософія на континенті в XVII ст. виступала як раціо% налізм, англійська філософія – як емпіризм. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, фор% мують її характер і визначають основні напрямки філософського мислення Нового часу.

Матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досві%

145

Є. А. Подольська «Філософія»

ду вважає об’єктивно існуючий зовнішній світ. Ідеалістичний емпіризм (Дж. Берклі, Д. Юм) обмежують досвід сукупністю уявлень, відчуттів, заперечуючи, що підґрунтям досвіду є об% ’єктивний світ. Обмеженість емпіризму полягає в перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, у недооцінюванні значення наукових абстракцій і теорії у пізнанні, а також у запереченні активної ролі і відносної самостійності мислення. Емпіризм так і не ви% рішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб’єктивістських варіантах він взагалі призвів до заперечення зовнішнього світу (Дж. Берклі і Д. Юм).

Французький матеріалізм намагається розглядати тіла природи як наділені внутрішньою активністю, рухом, хоча са% мий цей рух трактується як механічний, а тому за своєю сутн% істю як зовнішній відносно матерії. У той же час взагалі для філософських систем XVIII ст. характерна боротьба проти ме% тафізики, матеріалізм у атеїстичній формі, зв’язок з природо% знавством, а також механістичний характер матеріалізму, спог% лядальність у теорії пізнання, ідеалізм у розумінні суспільства.

У XVIII ст. французькі просвітники, енциклопедисти та матеріалісти сприяли соціальному і науковому прогресу, були виразниками передових ідей свого часу. Центральною філо% софською установкою Просвітництва була ідея про особливу роль знань у соціальному розвитку. Таку установку можна по% значити як просвітницький раціоналізм, що базується на уяв% ленні, що світ являє собою дещо ціле, пов’язане розумними законами, перш за все законами механіки. Розумна поведінка людини та суспільства як організму – це слідування законам природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю та місією людства. Саме тут закладаються основи послідовної ма! теріалістичної метафізики, того різновиду монізму, де єдиною субстанцією визнається матерія.

Держава та громадянське суспільство важаються вищою цінністю людського співжиття, що здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх (Т. Гоббс). Важливою рисою Просвітництва є також своєрідний просвітницький атеїзм, що полягає у тому, що філософи%просвітники піддають

146

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

критиці не тільки релігію як особливий світогляд, але і церкву як соціальний інститут.

	У зв’язку з розвитком наук та визнан%
!	ням ефективності методів наукового
	пізнання у філософії настає певна криза
	абстрактного раціоналізму з його спекуля%
	тивно%метафізичними та натурфілософсь%
	кими побудовами, що важко піддаються

перевірці. Онтологія або взагалі зникає з проблемного поля філософії, або вже не претендує на вироблення вихідних прин% ципів та засад філософствування, займаючи місце обмеженої дисципліни. Критиці підлягають спекулятивні положення по% передніх філософських побудов, що знайшло своє відображен% ня у німецькій класичній філософії, у якій у своєрідній формі відбилися визначні соціальні перетворення, які відбувалися в XIX ст., зокрема події Французької буржуазної революції, якісні зрушення в галузі природознавства (відкриття у фізиці, хімії, біології тощо). В ній відбилися також специфічні умови розвит% ку Німеччини, однієї з найвідсталіших на той час країн Євро% пи, відсутність революційного руху мас.

Основні представники німецької класичної філософії: І. Кант, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фоєрбах.

Німецька класична філософія пройшла у своєму розвитку п’ять етапів:

1.Різке протиставлення мислення і буття в критичній філо% софії Канта напередодні революції 1789 р.

2.Намагання вивести об’єктивний світ із діяльності суб’єкта, заперечення трансцендентних «речей у собі» в системі Фіхте. Ототожнення мислення і буття після перемоги бур% жуазної революції, звідси – ідея Гегеля «все розумне – дійсне, все дійсне – розумне» і «філософія тотожності мис% лення і буття» Шеллінга.

3.Перехід на позиції реакції, витіснення прогресивних ідей релігією та міфологією. Розвиток німецької філософії від Канта до Шеллінга.

147

#$$1

Є.А. Подольська «Філософія»

4.Матеріалістичні погляди Л. Фоєрбаха, які завершують розвиток німецької філософії, в них відобразились суспільні відносини в Німеччині напередодні революції 1848–1849 рр.

Іммануїл Кант (1724–1804) – основоположник німецької класичної філософії. Його діяльність тісно пов’я% зана з Кенігсберзьким університетом, де він був спочатку доцентом, а потім професором і ректором, читав курси філософії і логіки, математики і меха% ніки, фізики та географії, антропології та загальної природної історії.

Філософське вчення Канта склало% ся напередодні Великої Французької революції і відобразило ставлення економічно і політично відсталої німецької буржуазії до антифеодаль%

ного революційного руху – її співчуття антифеодальним ідеа% лам і водночас страх перед революцією, схильність до комп% ромісів з феодалами.

Кант був не тільки філософом, а й великим ученим у галузі природознавства, космогонії, фізичної географії, антропології. Тому у його філософській діяльності можна виділити два пер% іоди: докритичний (1746–1770) і критичний (1770–1804).

Упрацях докритичного періоду важливе місце посідають твори, присвячені питанням природознавства та філософії при% роди. Значення цих праць полягає в тому, що в них поставле% но питання про розвиток у природі. Спираючись на механістич% ну філософію природи Ньютона, Кант зробив спробу застосувати принципи сучасного йому природознавства, щоб пояснити не тільки будову Сонячної системи, а й її виникнен% ня та розвиток.

Упраці «Загальна природна історія і теорія неба» Кант ви% сунув геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Соняч% ної системи з газових туманностей. У фізиці, розвиваючи ідеї

148

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Декарта і Галілея, він обгрунтував вчення про відносність руху і спокою. У біології Кант висунув ідею генеалогічної класифікації тваринного світу, в антропології – ідею природної історії людсь% ких рас. Висування на перший план ідеї розвитку в неорганічній і органічній природі було великою науковою заслугою Канта, що підготувало грунт для вчення Гердера і Шеллінга.

Кантівська теорія виникнення небесних тіл із газової ту% манності була грандіозним завоюванням астрономії з часів Ко% перника, незважаючи на те, що він зберігав божественну пер% шопричину.

У філософських працях докритичного періоду Кант знахо% дився під впливом раціоналістичної філософії Ляйбніца, X. Вольфа та їх послідовників. Знайомство Канта з агностициз% мом Юма в 60%х роках похитнуло його віру в здатність розуму дати умоглядне пізнання істинної сутності речей.

Другий період (критичний) починається з початку 70%х років. Кант стає на позиції апріоризму і агностицизму, намагається обмежити розум, щоб дати місце вірі, обґрунтовує буття Бога, свободи волі, безсмертя душі, без яких, на його думку, неможли% ва мораль з її основним законом – категоричним імперативом. Вчення, яке склалося в цей період, сам Кант назвав «критикою розуму». Кант розумів, що його вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому у здатності пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, бо дає підстави для всілякого роду «доказів» буття Бога, потойбічного світу. Кант все ж таки вважав, що вірити в Бога не тільки можна, але й необхідно, бо без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла.

Критична філософія Канта викладена у працях «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790). У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику.

Основу усіх трьох «Критик» складає вчення Канта про «речі в собі» і «явища». Згідно з ним існує незалежний від нашої

149

Є. А. Подольська «Філософія»

свідомості світ речей, їх Кант називає «речі в собі». Пізнання по% чинається з того, що «речі в собі» діють на органи чуття і вик% ликають відчуття. Визнаючи існування «речей у собі» незалеж% но від свідомості людини, Кант стає на позиції матеріалізму. Первинним для нього є не наша свідомість, а речі матеріально% го світу. Але ж як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання, його форми і межі, він залишає матеріалістичну точку зору і розвиває ідеалістичне вчення про пізнання.

Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ні дані наших органів чуття, ні поняття і судження розуму не дають нам і не можуть дати теоретичного знання про «речі в собі». Правда, вірне вчен% ня, згідно з Кантом, існує – це математика і природознавство. Істини цих наук загальні і необхідні. Але якими вірогідними не були б ці істини, знання, які вони нам дають, не є знанням «ре% чей у собі». Це знання лише про ті сторони, властивості, відно% сини речей, до яких застосовують форми нашого розуму: по% няття (категорії, судження). Про те ж, до чого ці форми можуть бути використані, для нас зовсім не може мати ніякого знання: «речі в собі» непізнанні. Людина пізнає тільки явища, тобто непізнаність «речей у собі», згідно з Кантом, принципова. Про% грес емпіричного вчення не наближує нас до пізнання «речей у собі», вони завжди були і будуть за межами нашого пізнан% ня. Кант розриває сутність і явище.

Основна риса «критичної філософії» Канта – спроба при% мирити матеріалізм та ідеалізм – агностицизм. Вчення Канта про непізнаність «речей у собі» носить ідеалістичний характер, тому що «речі в собі» зрештою виявляються в Канта трансцен! дентними, потойбічними, що існують поза часом і простором. Час і простір, кількість, якість, причинність та всі інші зв’язки та стосунки, що існують об’єктивно, розглядаються Кантом як суб’єктивні, що існують завдяки пізнанню.

Вчення Канта про знання спирається на його теорію суд! ження. Згідно з Кантом, знання завжди відображується у формі судження, в якому мислиться якесь відношення або зв’язок між двома поняттями – суб’єктом і предикатом судження. Існує два види цього зв’язку.

150