Подольська - Філософія, 2006

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

про благо народу. Та разом з тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу форму правління. Так, монархія може виродитися в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія – в олі% гархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто пану% вання юрби – черні. Сам Арістотель був прихильником правл% іння небагатьох – аристократії. Як син свого часу, що відобра% зив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людсь% кому суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Арістотель був також найвидатнішим естетиком Стародав% ньої Греції. Він створив славнозвісну «Поетику» – книгу про сутність мистецтва і поділ його на роди і види. Його «Поети% ка» стала основою для всіх наступних вчень про природу мис% тецтва. У працях Арістотеля відбилися здобутки і недоліки культури того часу.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля ха% рактерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль на% укового мислення (історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» і т. д.).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології кос% мологічну теорію, що відмовлялась від будь%яких антропомор% фних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунту% вання висунутих положень.

Таким чином, антична філософія мала певні загальні риси:

насамперед, космологічно%онтологічний характер;

існування теоретико%пізнавальної етичної проблематики в межах онтологічної;

підкреслення пасивної ролі суб’єкта пізнання, усвідомлен% ня людської діяльності лише як активного перегрупуван% ня природних речей;

91

Є.А. Подольська «Філософія»

пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

Проте економічний і політичний занепад Греції, закат ролі полісу відображується у грецькій філософії. Зусилля, спрямо% вані на пізнання об’єктивного світу (філософія Арістотеля), активна участь у політичному житті, яка виявилась у грецьких філософів, поступово витісняються індивідуалізмом, моралізу% ванням, скептицизмом і агностицизмом.

Видатним мислителем елліністичного періоду був Епікур (341–270 рр. до н. е.), який розвивав атомістичне вчення Демок% ріта і Левкіппа. Усі явища природи він пояснював різними поєднаннями атомів – неподільних матеріальних частинок, що рухаються у порожнечі. Атоми, за його вченням, відмінні не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за масою. Душа теж складається з атомів – особли%

во тонких і розсіяних по всьому тілу – вона схожа на вітер. Усі тіла з плином часу розпадаються, у тому числі й тіло, і душа

людини. «Смерть, – учив Епікур, – не має до нас ніякого відно% шення; коли є ми, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже нема» [1].

У теорії пізнання Епікур вважав, що образи відокремлюють% ся від тіл і сприймаються органами чуття. Він продовжував розвивати «теорію витікання» образів із предметів, завдяки чому ми пізнаємо світ.

За Епікуром, насолода – єдине благо для людини. При цьо% му насолоду він сприймав як відсутність страждань. Мета філо% софії, на думку мислителя, – навчити людину домагатись ата% раксії (незбентеженості). Для цього потрібно, по%перше, пізнати природу, а по%друге, звільнитися від страху смерті.

Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований Зеноном (близько 333–266 рр. до н. е.), який намагався по% єднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну

92

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським організмом, вважаючи логіку скелетом, етику – м’язами, а фізику – душею. Стоїки стверджували, що у світі панує не% обхідність, людина не може їй протистояти, але «мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить». Мудрість стри% мує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибаг% ливості, справедливості, мужності). З часом основний наго% лос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення «мудрого» ставлення до світу (апатії, яка означає уникнен% ня переживань) на проблему вміння по%різному ставитись до проблем зовнішнього світу.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває добро% чесність% єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стрима% ністю, а його щастя – «у тому, що він не бажає ніякого щастя».

У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірро/ ном (близько 365–275 рр. до н. е.).

Скептицизм оголошує неможливим будь%яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утри% мання від категоричних суджень. Скептики заперечували існуван% ня причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнен% ня – не визнавали об’єктивного («за природою») існування добра і зла. Енесідем (І ст. до н. е.) висунув десять скептичних тропів – аргументів проти можливості, вірогідного знання, до яких Аргіпп додав ще п’ять. Вони закликали до атараксії, повної незбентеженості душі; для цього потрібно ігнорувати всі почуття і страх перед смер% тю. Відомо, що Піррон, вказуючи на свиню, яка під час шторму пе% ред загибеллю корабля продовжувала їсти, не звертаючи уваги на паніку, саме такий стан назвав вищою атараксією і закликав усіх домагатися такої незбентеженості, безчуттєвості, зверхності.

Давньоримська філософія – антична філософія періоду еллінізму (III–II ст. до н. е. – V–VI ст. н. е.) виникла на основі стародавньогрецької філософії.

Ідеологом прогресивних верств римської рабовласниць% кої демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99–55 рр. до н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістич%

93

Є. А. Подольська «Філософія»

ну традицію Левкіппа – Демокріта та Епікура, він у філо% софській поемі «Про природу речей» дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми. Він створив класичний зразок науково%популярної «дидак% тичної поезії».

Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію, Лукрецій відзначав, що «з матерії все виростає і все живе нею». Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми – первинне утворення матерії – вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою лише за формою. Усі багатоманітні явища природи поста% ють внаслідок різного поєднання і зчеплення атомів: «змінюючи свій стан, також природу змінюють вони». Ато% ми перебувають у стані невпинного руху, просторового пе% реміщення. Всесвіт безмежний, у нього немає «ні кінця, ні розмірів», він «не має меж ні з якого боку». Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все%таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як функцію людського тіла, заявляючи, що «дух і душа мають тілесну природу». Лукрецій виступив проти вчення Плато% на про безсмертні душі.

Філософ рішуче засуджував вади тогочасного римського суспільства. Особливо негативно Лукрецій висловлювався проти тих, хто використовував політичну боротьбу для осо% бистого збагачення: «Кров’ю співгромадян, ненаситні, майно своє множать, міри не знаючи в тім, нагромаджують вбивство на вбивство».

У сфері етики Лукрецій послідовно відстоює епікурейські принципи спокійного і щасливого життя. Засобом досягнення щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху перед богами.

Найбільшого поширення в Римі одержав стоїцизм (Па% нецій, Посідоній, Сципіон, Сенека, Епіктет та Марк Аврелій).

94

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

У поглядах Сенеки (близько 4–65 рр.) виявляється матеріалі% стично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вва% жає активним принципом, який надає матерії форму. Душа – це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчен% ня про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи прин% цип підкорення долі. Епіктет вважає філософію необхідною у практичному житті, щоб людина могла впорядкувати своє життя згідно з природою. Сутністю людини є розум, а у світі править світовий розум – логос (Бог). Марк Аврелій Антоній (121–180) вважає світ вічно плинним і змінним. Людина по% винна підкорити себе законам природи. Взагалі стоїчне вчен% ня, яке підкреслювало необхідність «підкорити себе» світово% му розуму – логосу%Богу багато в чому сприяло формуванню раннього християнства.

Популярним серед римської аристократії був і еклектизм. Так, Цицерон, Варрон, Філон, Боецій механічно поєднували різні філософські вчення і напрями, які навіть суперечили одне одному. Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) – політик, оратор, засновник латинської філософської терміно% логії – обґрунтовує гуманну сутність і високе соціальне при% значення філософії, її зв’язок з практичним громадським життям. У етиці він намагався примирити стоїчну самодос% татність з принципом міри, вважаючи «зовнішні блага» «ба% жаними» для людського щастя. Стоїчному фаталізму Цице% рон протиставив ідею свободи волі. Кращою формою державного управління вважав «змішану», яка б містила еле% менти демократії, аристократії і монархії.

Занепад рабовласницького суспільства відбувся і у філо% софії скептицизму (Енесідем Агріпп, Секст Емпірик). Надаю% чи великої уваги аналізу суперечливості вчень інших філо% софів, вони вбачали у скептицизмі шлях до подолання догматизму. Висновок з їх скептичних поглядів: про ре% альність неможливо робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх даних чуття. Секст Емпірик намагався довес%

95

Є. А. Подольська «Філософія»

ти, що скептицизм є оригінальною філософією, яка не припус% кає змішування з іншими філософськими напрямками.

Уфілософії останніх століть існування Римської імперії панували релігійно!містичні вчення – неопіфагореїзм (по% вернення до містики чисел), неоплатонізм (відмова від ра% ціоналізму попереднього філософського мислення), алек% сандрійська школа, які стали одним з ідейних джерел християнства. Наприклад, основою усього сущого неопла% тонік Плотін (205–270 рр.) вважає надчуттєвий, надпри% родний, надрозумний Божий принцип, від якого залежать усі форми буття (це абсолютне буття). Осягнути його мож% ливо лише завдяки «відштовхуванню» думки – екстази. Душа, за Плотіном, – це певний перехід від Божого до ма% теріального. Тіло – це кайдани, пути душі, тому треба звільнятися від тілесного, матеріального (зла). Це вили% вається у Плотіна в проповідь аскетизму. Філософія Плот% іна специфічно виявляє безвихідь і невирішеність супереч% ностей, які стають всеосяжними. Це – провісник кінця античної культури.

Філософія неоплатонічних шкіл своїм раціоналізмом, огидою до всього тілесного, акцентом на аскетизм та вчен% ням про екстаз мала великий вплив не тільки на ранньох% ристиянську філософію, а й на середньовічне теологічне мислення.

Таким чином, можна зробити певні висновки: в античності формулюється класичне уявлення про метафізичний (безпере% думовний, безпередпосилочний) характер філософії, в центрі якого стоїть онтологія як вчення про буття. Теорія пізнання та аксіологія поки що повністю підкорені онтологічній проблема% тиці, проте в рамках самої онтології формуються та суперечли% во узгоджуються натурфілософська, спекулятивно%метафізична та антропологічна лінії.

Уцілому в античній філософії абсолютне знання сприй% мається як система першопочатків, в якості яких і виступає перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і

96

! : , " #$

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

являє собою метанауку, яка обгрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

Середні віки охоплюють пер% іод з II по XIV ст. У V–VIII ст. греко%римська культура зміни% лася у Європі феодальною, ідео% логічним стержнем якої було

християнство. Внаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католициз% му. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконалі% ше» втілення духовності – Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології».

Протягом наступних століть у країнах Західної Європи ста% ло швидко зростати значення римського епископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою». Середньовічна філософія відобразила спосіб життя феодального суспільства, зміст якого в істотних рисах визначав% ся специфікою феодальної приватної власності. Це надавало фе% одальному способу життя вигляду сукупності «особисто%духов% них» відносин: феодал володів не землею, а людьми, що жили на ній; зрозуміло, що за таких обставин ключ до розв’язання всіх, зокрема суто «земних», проблем середньовічна філософія вбачала у сфері духу.

Середні віки – це не «темний період» у розвитку людсь% кої цивілізації і не «крок назад» порівняно з античністю, як це намагалися довести мислителі епохи Відродження. Уже в V – на початку VI ст. складається система освіти середніх віків. У V ст. Марціан Капелла зводить античну освіченість до вивчення «семи мистецтв». У VI ст. Боецій і Кассіодор розділяють її на два ступені: трипуття (граматика, риторика, діалектика (логіка) та чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика). У ці часи великих успіхів вчені домо% глися в астрономії, оптиці. З’явилася перша астрономічна об% серваторія, млин, розвивалося шовкове прядівництво. Люди

97

Є. А. Подольська «Філософія»

дізналися про магнітну стрілу (компас). Центрами освіти стають монастирі, при яких відкриваються школи, де, крім бо% гослов’я, вивчаються і «сім мистецтв».

За часів Карла Великого (до 814 р.) відновлюється не тільки Римська імперія, а й певні структури античної філософії. Так, Карл Великий звертається до платонівської Академії. При його дворі з’являється навчальний заклад, який отримав назву ака% демії. З того часу академією почали називати вищі навчальні заклади, хоч вони й не мали ніякого відношення до філософії Платона. У XII ст. з’являються перші університети (Болонсь% кий, Оксфордський, Паризький), які були типовими корпора% ціями, мали свою територію, юридичні права, суд. Наука се% редніх віків у Європі не була розділена мовними бар’єрами: викладання велось латинською мовою.

Укінці XI ст. християнська Європа розпочинає війну з мусуль% манською Азією. Внаслідок міжцерковних воєн відбувається знай% омство Європи з мусульманською філософією, а через неї – з учен% ням античних філософів (Платона, Арістотеля та ін.).

УЗахідній Європі в XI–XII ст. відбувається формування се% редньовічного міста на основі відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення ремісничих цехів, розвит% ку товарно%грошових відносин.

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики [від лат. partis – отці (церкви); II–VIII ст. н. е.]. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальні приципи се% редньовічної філософії на базі християнсько%теологічного пе% реосмислення ідейної спадщини античності і старозавітної міфології. Представники апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василій Великий, Аврелій Августин) закликали правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Аполо%

гетикум» («Захист») у 197 р.: «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької»

98

!

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

філософії і звеличування сліпої віри – така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготови% ло основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Авгу/ стин Блаженний (354–430). Його го% ловними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він дово% див, що Бог – найвище буття. В ньому перебувають вічні ідеї, які зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не з необ% хідності. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має ро%

зумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є без% смертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе люд% ство і для порятунку в майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, бо без церкви немає порятунку.

Августин дає принципово нове тлумачення часу, підкрес% люючи його спрямованість у майбутнє, на відміну від цикл% ічного уявлення про час в античності. Однак розуміння ним проблеми часу було історично обмеженим. Історія, за Авгус% тином, – лише короткий відрізок між двома «вічностями»: створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі. «Людина, говорить він, – тимчасовий мандрівник на землі, «світильник на протягу», реальне життя – лише підго% товка до загробного. Чим швидше людина звільниться від пут земного життя, тим швидше досягне «блаженства». Подібний підхід містив у собі (хоч і у фантастично%ілюзорній формі) зародок ідеї історії, історичного поступу.

Віра в Бога – вихідний момент пізнання, за Августином. Творцем усіх ідей і понять він вважає Бога. Мислитель стверд%

99

" .

Є. А. Подольська «Філософія»

жував єдність віри і пізнан% ня, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натх% нення релігійних догматів є авторитетом. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь%якої істини.

Соціально%політична доктрина Августина зас%

нована на ідеї нерівності. Він софістичними аргу% ментами захищав рабство та приватну власність багатіїв. Бідня%

кам радив любити тільки те, що не можна відняти, тобто не багатство, а Господа Бога. У вченні Августина Блаженного ви% явилась одна з основних тенденцій феодального світосприйман% ня – ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протистав% ляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямом у розвитку філософії феодального суспільства була схоластика (від лат.: scholastica – шкільний, вчений), перехід до якої завершується у працях Боеція і Дамаскіна. Розквіт її припадає на XI–XII ст. (ран% ня схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. – в університе% тах. У подальшому слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спо% стережень і дослідів та базувалась на некритичному насліду% ванні переважно церковних авторитетів.

Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в богослов’ї. Головною її рисою було не відкриття чогось нового, а лише тлумачення і систематизація того, що становило зміст христи% янської віри. «Святе письмо» і «Святий переказ» – ці головні джерела християнського вчення схоласти прагнули підтверди% ти, цитуючи стародавніх філософів, головним чином Арістоте% ля. Від Арістотеля середньовічне вчення запозичило і саму

100