§ 2. Клінічна кримінологія (теорія небезпечного стану)

На зміну кримінологічно-антропологічній школі прийшли інші біологічні теорії причин злочинності. У 20-х роках виникає кримі- нально-біологічна школа, що пов'язує злочин зі спадковістю, кон­ституційним нахилом та іншими характеристиками злочинця. Серед представників цієї школи крім учених-медиків можна було зустріти видатних юристів, що стояли на позиціях Ломброзо та використо­вували його доробки у теорії кримінального права і на практиці. Серед них були учні Ломброзо — Е. Феррі (1856—1928), Р. Гарофало (1859—1934) та інші, які переглянули окремі положення Ломброзо і доповнили їх тим, що визнали роль деяких соціологічних факторів у формуванні особистості злочинця.

Так, італійський кримінолог Р. Гарофало у своїй книзі «Критерії небезпечної поведінки» (1880) уперше сформулював поняття небез­печного стану як перманентну (мінливу) та іманентну (внутрішньо властиву людині) схильність до здійснення злочинів. Сучасні при­хильники цієї теорії вважають, що небезпечний стан — явище не юридичне, а клінічне, яке розкривається головним чином клініч­ними методами. На їхню думку, всяка кримінологічна діагностика відбувається в три етапи:

1. діагностика злочинних здібностей;

2. діагностика соціальної непристосованості (без адаптації);

3. діагностика небезпечного стану.

Діагностика виявляє злочинний поріг особи, тобто «легкість» переходу її до злочину.

В якості підстав для антикримінального застосування лікарсь­ких засобів представники клінічної кримінології використали до­слідження нейрофізіологів, які встановили взаємозв'язок агресив­ності з аномаліями функціонування ряду ділянок головного мозку. Вони пропонували використовувати психохірургічні операції по ви­даленню тим чи іншим способом ділянок головного мозку, що ви­кликають агресивність.²¹

Основними недоліками теорії є те, що небезпечний стан осо­бистості ототожнюється зі злочинною особистістю. Злочинцем же може бути особа, що вже вчинила злочин, тобто є суб'єктом злочину. До цього моменту, хоч якою б агресивною вона була, злочинцем вона не є. Теорія небезпечного стану не пояснює причин злочинно­сті в суспільстві, а має за мету застосування до осіб превентивних заходів безпеки.²²

Представники цього наукового напряму, а до нього належать італійські дослідники Ф. Граматіка, Б. де Туліо, французький кри­мінолог Жан Пінталь, заперечувал и кару як превентивний стримую­чий засіб. Вони намагались перетворити кримінологію у своєрідну антикриміногенну медицину, а в'язницю — у клініку³, де клінічний вплив здійснюється згідно з такими етапами: діагноз, прогноз і пе­ревиховання. Окрім психоаналізу, в арсеналі клінічної кримінології: електрошок, медикаментозний вплив, хірургічні та інші методи.

§ 3. Психоаналітична теорія

Великого поширення в зарубіжній кримінології набула психо­аналітична школа австрійського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда (1856—1939), що розглядала злочинність як результат дефективного розвитку особистості. Суть його поглядів полягає в тому, що людина від народження біологічно приречена на постійну боротьбу із вла­стивими їй глибинними інстинктами, такими як агресивність, страх. В її основі два основних інстинкти: творення, різновидом якого є самозбереження, і руйнування. Останнє може бути спрямоване як всередину, що призведе до самогубства, так і назовні, що знаходить своє втілення в агресивності. Ця боротьба одержала у Фрейда міфо- логічні найменування: комплекс Едіпа — схильність до вбивства, комплекс Електри — спрага помсти та інші. На думку прихильників розглянутої теорії, під впливом таких комплексів (комплексів не­повноцінності) особи, іцо не зуміли стримати свої підсвідомі анти­соціальні потяги, скоюють злочини.

Положення цієї теорії спрямовані на пошук відхилень у пове­дінці та причин злочинної поведінки винятково в самій особистості, без урахування зовнішніх соціальних явищ, які цією теорією недо­оцінюються. Теорія психоаналізу обґрунтовано критикується як психологами, так і кримінологами, які вважають, що фрейдівські теорії є продовженням учення Ломброзо без його антропометрич­них вимірів.¹