30) Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

   Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.    І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко висловлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами».    У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.    Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.    Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув´язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.    II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон´юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом´якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).    У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительные пункты», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон´юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. У цей час сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичними нормами. Це дало можливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729—1730), дало змогу поповнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.    III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Характерними ознаками цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв у своєму листі Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край». І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб. (один віл тоді коштував 8 крб.).    IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з´їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Ватурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.    V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.    Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

У січні 1734 р. гетьман Апостол помер. Напередодні він заповів владу старшині. Але ще до смерті Данила Апостола царський уряд прийняв таємне рішення не обирати більше гетьмана, а владу в Гетьманщині передати «Правлінню гетьманського уряду», або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів на чолі з генералом, князем О. Шаховським і трьох козацьких старшин. Офіційно ця фактично друга колегія мала керуватися «Рішительними пунктами», але насправді продовжувала обмеження автономії і свавільну русифікацію українців. Правлінням проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикоюстаршин.

У роки урядування «Правління» (1734-1750) Гетьманщина зазнала страшенного економічного занепаду через російсько-турецьку війну 1735-1739 pp., в яку уряд імператриці Анни Іванівни втягнув Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. Протягом чотирьох виснажливих років фаворити-німці московської цариці вигрібали з України збіжжя, мобілізували до 100 тисяч козаків, з яких 35 тисяч загинуло, забрали сотні тисяч голів худоби. Окрім того, українці змушені були годувати 75 полків російської армії - величезну ненажерливу прірву, що обійшлося одній лише Гетьманщині в півтора мільйона золотих рублів (у десять разів більше її однорічного бюджету). Коли ж на півдні знову виникла загроза війни з Туреччиною, імператриця Єлизавета Петрівна, щоб задобрити українців, зрештою дозволила обрати гетьмана Лівобережної України.

Призначення останнього гетьмана Кирила Розумовського (1728-1803) на цю досить високу і відповідальну посаду стало випадковістю. Стрімкою кар'єрою він цілком завдячував старшому братові Олексію, який завдяки чарівному голосу і вродливій зовнішності зробив кар'єру при царському дворі, а згодом узяв активну участь у зведенні Єлизавети Петрівни на імператорський престол. За свідченнями сучасників, Олексій був таємно повінчаний з «кроткою Єлизаветою».

Вперше думку про відновлення гетьманату на Лівобережжі Єлизавета Петрівна висловила 1744 р. під час відвідання святих місць стародавнього Києва, даючи відповідь на прохання старшини обрати гетьмана. Довго збиралися здійснити задум. Ще довше підбирали гідну такої посади людину. Коли ж зупинилися на кандидатурі молодого Кирила Розумовського, то вирішили, що його ще потрібно ґрунтовно підготувати до управління Україною.

Народився К. Розумовський у родині заможного городового козака Григорія Розума в селі Лемешах (тепер Козелецький район Чернігівщини). Коли з'явилися чутки про його можливе обрання гетьманом, то юнак ще пас батьківську худобу, порався по господарству і був мало обізнаний укозацькій службі. Тому Кирила відвезли до Петербурга, щоб дати належну освіту. Згодом юнака на казенний кошт відправили до Європи - здобувати знання. Щедро обдарований здібностями до наук, Кирило навчався протягом кількох років в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Після повернення з закордону молодого вченого призначають президентом Петербурзької імператорської Академії наук. На президентській посаді його обдаровують високими титулами, нагороджують кількома орденами, а також одружують з небогою імператриці - Катериною Наришкіною. Відтак, настав слушний час урочисто обрати Кирила гетьманом. Вибори проходили 22 лютого 1750 р. з великими почестями у столиці Лівобережної України Глухові під наглядом царського міністра графа Гендрікова. Для участі в раді запросили старшину, козацькі полки, представників населення міст, сіл, духівництва. Церемонія супроводжувалася урочистим маршем військового почту, несенням царської грамоти з дозволом провести вибори гетьмана, гетьманської булави, корогви, інших символів влади (клейнодів).

Коли присутні зібралися біля церкви, їм оголосили царську грамоту. Тут же на запитання перед військом і народом про те, кого вони хочуть мати за гетьмана, всі одностайно тричі повторили, що обирають Кирила Розумовського. Так влада на Лівобережній Україні знову повернулася до рук гетьманського правління, що встановилося перед смертю Д. Апостола. Російські органи влади ліквідовувалися. Гетьману підкорялася також Запорозька Січ. В імператорському указі про затвердження виборів відзначалося, що Гетьманщина переводиться в управління Колегії закордонних справ, а гетьмана слід шанувати нарівні з російськими фельдмаршалами.

Heскоро Кирило Григорович з'явився у Глухові: аж надто міцно пов'язався з петербурзьким двором. Управління Гетьманщиною знаходилось у руках старшини, яка прагнула збагатитися і одержати російські дворянські звання. К. Розумовський виявився чужим для України гетьманом, зрусифікованим, купленим Петербургом чинами та нагородами. Краєм і далі правили російські урядовці, які залишилися в Україні з попередніх часів.

Усе це вело до занепаду козацького демократичного самоврядування. Військова рада не скликалася, справи вирішували рада генеральної старшини і полковників, полкові і сотенні старшинські ради. Поступово формувалася і віддалялася від рядовогокозацтва привілейована старшина, а українська адміністрація ставала щодалі більше старшинсько-шляхетською, панською. З'явився і новий стан - «шляхетство малоросійське». Воно прагнуло збагачення і здобуття юридичних прав на панування. Із «шляхетства малоросійського» швидко сформувалося українське зрусифіковане дворянство, байдуже до ідей самостійності йнезалежності України, до долі ії народу. Повторилося те, що сталось у XVIст. за польської доби: провідна верства знову покинула народ, зрадила національні інтереси.

Українське покозачене «панство» прагнуло вдосконалити норми правового регулювання громадських стосунків у Гетьманщині. Його не задовольняло успадковане від минулого українське народне. звичаєве право. Ось чому ще за Данила Апостола створено комісію українських юристів для зведення існуючих у краї узаконень-у кодекс єдиного законодавства на підставі вимог царських «Рішительних пунктів». Використавши юридичні норми Литовських Статутів, магдебурзького права і народного звичаєвого права, комісія в 1743 р. упорядкувала збірник українських законів під назвою «Права, по котрим судиться малоросійський народ». У 1750 р. правознавець Ф. Чуйкевич у подарунок новому гетьману підготував оригінальний юридичний трактат «Суд і розправа в правах малоросійських». У ньому обстоювалася думка про законне існування власного українського суду.

На підставі цих та інших правових документів у останні роки правління Розумовського в Гетьманщині здійснено досить широку судову реформу. Генеральний суд доповнювався виборними депутатами і ставав вищою судовою інстанцією. Полкові суди перетворилися на міські. Утворювалися повітові та інші суди. Частину судів для розгляду позовів землевласників утвореноуніверсалом гетьмана. Його ж універсалом 1760 р. заборонено переходи селян-кріпаків без дозволу власника. Перехід дозволявся, якщо селянин залишав господарство панові.

Гетьман користувався повагою і нової російської імператриці Катерини IIяк активний учасник двірцевого перевороту на її користь і. як розумний радник. Кирило Григорович плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину Розумовських. Але коли Катерині IIподали матеріали про те, що таке прохання висловлює старшина з намови гетьмана, то Кирилу Розумовському наказали «добровільно» піти у відставку з посади гетьмана: московським царям українська династія в Гетьманщині була зовсім ні до чого.

Тискцарицібувнастількиміцний,що10листопада1764р. К. Розумовський «попрохав» звільнити його від такого тяжкого і небезпечного уряду. Обдарувавши екс-гетьмана маєтками, надавши графський титул, звання фельдмаршала і призначивши непомірно високу пенсію, Кирила Григоровича відправили у відставку.

Катерина II, ще одна німкеня на російському троні, перейшла в рішучий наступ на українську автономію. Під час вступу на престол імператриця проголосила, що серед найважливіших завдань вона вважає необхідним добитися встановлення єдиної адміністративної системи управління по всій імперії. Вона прямо заявила, що в Україні також потрібно досягти перебудови влади так, щоб навіть саме «ім'я гетьмана зникло», а не тільки яка-небудь персона, визначена на цей пост. Активно допомагали їй жадібні до наживи за рахунок України царські сатрапи, які служили у цьому благодатному краї. Серед них особливо відзначився доносами про «непорядки» і «зловживання» у Гетьманщині колишній учитель, а пізніше радник і друг гетьмана Теплов.

Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, невдоволених московськими порядками, імператриця видала «Маніфест до малоросійського народу», в якому давала примарні обіцянки змін на краще. Цариця, як і її урядовці та донощики, єдиним хором проголошували, що захищають в Україні простий народ від «зловживань» і «утисків» старшини. Але насправді у старшині вони бачили «сепаратистів», aукраїнський народ вважали росіянами, які через недбалість князів відділилися від московітів і потрапили під згубний польський вплив. Ось чому їх нібито потрібно було «без особливих церемоній» з'єднати з великоросами, а точніше - русифікувати, знищивши всі згадки про українську державну ідею, яку цариця вважала польською інтригою.

Для управління краєм утворювалася Друга Малоросійська колегія (1764-1782), до якої входили чотири українці та чотири росіяни. Президента і прокурора колегії мали призначати лише з росіян. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії графа Петра Румянцева. Маючи інструкцію імператриці і високі повноваження президента, він спрямувавдіяльність колегії на подолання «відчуженості і ненависті» між українцями і московітами, на викорінення прагнення українців до свободи і незалежності, самої думки про те, ніби цей народ «цілком відмінний від росіян». Такими завданнями була просякнута вся 18-річна служба в Україні царського сатрапа.

Серед помітних справ колегії та діяльності її президента варто назвати «Генеральний опис Малоросії», що здійснювався за указом Катерини IIі безпосередньою участю П. Румянцева у 1765-1769 pp. Проводився опис за інструкціями і формами, опрацьованими Сенатом, що дало змогу зібрати багатий матеріал про життя міст і сіл, про майновий стан населення. Описували майно України під претекстом покращення становища народу, а насправді - щоб посилити податкову політику, закріпити привілейований стан старшини, зміцнити кріпосне гноблення селян. Матеріали «Генерального опису» згодом стали цінним джерелом для дослідниківісторії Лівобережжя.

У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П.О. Румянцевим.

У 1783 р. ліквідували і полкову та сотенну адміністрацію. Козацькі полки перетворили на російські карабінерні (стрілецькі) полки. У них заводилась жахлива муштра і нещадні побиття за найменшу провину. Полкову і сотенну старшинську владу замінили російською губернською і повітовою адміністрацією. Козацькі клейноди вивезли до Санкт-Петербургу. У 1785 р. «Жалуваною грамотою» імператриці українська шляхта і козацька старшина зрівнялися у правах і привілеях з російським дворянством. Так ціною втрати української державності, нехай і автономної, старшина одержала мізерні особисті переваги.

Йдучи назустріч бажанням «малоросійського дворянства» і прагнучи уніфікувати становище селян імперії, Катерина IIуказом 3 травня 1783 р. заборонила будь-які переселення українських селян Лівобережної і Слобідської України, остаточно прикріпивши їх до землі. Загальноросійське кріпосне право поширилося відтоді й в українських землях.

Історики називають Слобожанщину блідою, послабленою копією Гетьманщини. Як і раніше, Слобожанщина у XVIIIст. продовжувала перетинати татарам шляхи нападу на московські землі. Слобідські українські козаки несли сторожову службу на «Білгородській укріпленій лінії», за що одержували від російського уряду певні привілеї й права. їм дозволялося зберігати самобутні козацькі порядки, що теж були дуже обмеженими.

Займаючи Охтирським, Сумським, Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками значну територію, слобожани не мали єдиного автономного самоврядування. Спроби Самойловича та Мазепи підпорядкувати Слобожанщину Гетьманщині, об'єднавши хоча б ці землі України, закінчилися невдачею. Полки поділялися на сотні, що з часом почали зватися ротами і мали управління, подібне до Гетьманщини. Самі полки підлягали то московським приказам, то спеціальній колегії, то навіть одному білгородському воєводі чи згодом губернатору. У Слобожанщині московські порядки заводились раніше і швидше, ніж у Гетьманщині. Вони ніби перевірялись на слободах, щоб потім повторитися на Лівобережжі. Рано тут запровадилося московське право. Серед полкового начальства все більше з'являлося росіян. Старшина слобідських полків щодалі все більше обмосковлювалася.

Перша спроба скасувати козацькі порядки у Слобідській Україні сталася 1732 р. Навзамін українських полків із заможнішої їхньої частини вирішили створити драгунські полки. Решту козаків веліли перевести у стан простих селян. Офіцери в полки призначалися лише з росіян. Однак незадоволення виявилось настільки могутнім, що Єлизавета Петрівна скасувала цей захід. Та через 20 років, у 1763-1764 pp., уряд досяг свого. Слобідські полки реформували в кавалерійські частини гусар і пікінерів (від слова «піка»). Полковий устрій скасовувався. Для управління краєм у 1765 р. створювалася Слобідсько-Українська губернія, пізніше названа Харківською.

Ліквідація царизмом автономії України у кінці XVIIIст. є тяжким злочином, реакційною дією Москви щодо українського народу. Знищення української державності - кривда, заподіяна Україні, удар, завданий у її серце, що не може бути нічим виправданий і не буде ніколи забутий і стертий, попри всі ті гадані блага, що нібито дала імперія взамін.

Українська гетьманська держава проіснувала всього 120 років, але відіграла велику роль в історії України. Перш за все це була держава українського народу, ґрунтована на козацькому стані з прогресивними, демократично-республіканськими формами правління. Гетьманщина забезпечила остаточне становлення українського народу, розвиток його мови, культури, піднесення національної свідомості. Навіть після ліквідації Гетьманщини Лівобережна Україна залишалась центром українського життя, місцем поширення української національної ідеї, визвольної боротьби. На основі полтавсько-київського діалекту виплекалася сучасна літературна мова, більшість письменників, вчених, політичних діячів вийшли з Лівобережжя. Серцевиною українства воно залишилося аж до страшного голоду 1933 p., коли комуністичній владі вдалося шляхом мільйонних смертей зламати українськеселянство — ту наріжну вісь, на якій і трималася історична спадщина козацького державотворення в Україні.

31) Початок ХVІІІ ст. став переломним у житті Гетьманщини. Зазнали краху спроби І.Мазепи і П.Орлика зберегти козацьку автономію і відновити українську державність. За цих обставин розпочинається форсований наступ російського царату на права України. Офіційна російська політика в українському питанні щодо ліквідації української автономії та інкорпорації цих земель до складу імперії пройшла кілька етапів.

І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію.

Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...».

Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10 тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на Україні великі землеволодіння. 29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні.

ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. 1727 – 1734 рр. гетьмування Д.Апостола. 1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску. Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню  гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа».

Терор «Таємної канцелярії».

Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.

ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. 1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».

V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. Румянцевим. Взято курс на жорстку централізацію та русифікацію: 1765 р. – знищення полкової системи на Слобожанщині. 1775 р. – ліквідація Запорізької Січі. 1781 р. – ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворено намісництво. 1783 р. – юридично оформлене кріпацтво. 1785 р. – видано «Жалувану грамоту дворянству». Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

 

Соціально-економічний розвиток українських земель

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. У 30-х роках ХVІІІ ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. Збільшується земельна власність російських поміщиків: О. Меншиков (20 тис. господарств), Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин). З’являється мануфактурне виробництво. Ярмарки. Торги. Базари.

Характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель наприкінці ХVII – XVIII ст. були:

• зростання великого феодального землеволодіння;

• обезземелення селян, їх закріпачення;

• розбудова та відокремлення міст від сіл;

• поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури;

• збільшення товарності виробництва;

• зростання паростків капіталістичного укладу в економіці

• формування національного ринку.

Так Україна крок за кроком втрачала свої права, незалежність, свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє ім’я, що його офіційно заступило «Малоросія». Хоча , при цьому і збереглася ідея незалежності, суверенності України, ця ідея не згасала і в найтяжчі часи, її успадкували діячі ХІХ ст., вона лягла підвалиною відродження України ХХ ст.

Від кінця 18 ст. До 1917 року українці перебували під владою чужих імперій. Східна Україна входила до Росії, а Західна Україна – до Австрії. З ліквідацією політичної автономії Східної України наприкінці 18 ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях запровадженням державно-імперської політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

У губерніях, які поділялись на повіти, а повіти на стани, необмежену владу над усім населенням мали губернатори. Повіти очолювали царські справники, а стани – поліцейські пристави. Губернатори, як правило, були генералами. У 1837 році царський “наказ губернатора” проголосив їх повноважними “хазяями” губерній. Губернські правління перетворилися на виконавські канцелярії розпоряджень губернаторів, а самі губернатори одержали право контролю над діяльністю будь-якої установи та підприємства.

Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків, які йшли на зміцнення царського режиму. На початку 20 ст. у всіх губерніях заснували охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства.. На українських землях, що були під владою Росії, проживало 8,2 млн. чол. Населення України впродовж 19 ст. зросло втричі, до 23,4 млн. чол.; і це відбувалося не лише за рахунок природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський царизм усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, особливо найбільше заохочувалися росіяни, яким прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично-правомірної їх зверхності над людьми інших національностей – фактично в‘язнів царської тюрми народів, як називали тоді Російську імперію ті, хто боровся за її повалення.

Про колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці 19 ст. українці тут становили не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах, в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, у Києві – 22%. Загалом у промисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало тут лише трохи більше 9% українців. А серед вчених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було 0,5%.

Українська нація формувалася і розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р. 84% населення України під владою російської імперії становили селяни.

Розвиток сільського господарства в 19 ст. визначала низка тенденцій.

У першій половині 19 ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В під-російських землях воно становило майже 75% усієї землі. Поміщицькі господарства деградували і занепадали, про що свідчить посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, зниження прибутків тощо. Це підтверджує також і зростання заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині 19 ст. становила понад 83 млн. крб.

У 1847-1848 рр. царський уряд провів на Правобережжі інвентарну реформу. Вона обмежила панське свавілля і впорядкувала селянські повинності. Царський уряд хотів цим кроком привернути селянство на свій бік у боротьбі з польськими поміщиками, які брали участь у польському визвольному русі.

Перша половина 19 ст. – це час визрівання ринкових відносин в економіці України. Про це свідчать такі процеси:

• зростання товарності сільського господарства;

• поглиблення спеціалізації окремих районів в сільськогосподарському виробництві;

• розшарування поміщицьких господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру (приклад, вівчарні заводи та ін. підприємства)

Деякі поміщики намагалися запровадити у своїх маєтках поліпшені засоби обробітку земель, застосовувати удосконалені плуги, молотарки та віялки. Значні ділянки земель відводились під посіви технічних культур і буряків, коноплі, тютюну та льону. Це вимагало поліпшеного обробітку землі та застосування добрив. Застосовується вільнонаймана праця.

Перші вільнонаймані сільськогосподарські робітники з‘явилися на Півдні України.

На Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високоприбутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту.

У середині 30-х рр. 19 ст. в Україні відбувається промисловий переворот, який приводить до утворення фабрично-заводського виробництва. Мануфактури занепадають. На заводах широко запроваджується машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. У той час в Україні було 160 суконних фабрик. Розвивається військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі промисловості. У 1789 р. заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для флоту. В Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи.

Кількість промислових підприємств без винокурень в Україні зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала в заміні ручної праці машинною (паровий двигун та ін.). Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили.

Частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то у 1861 р. – вже майже 74%. Підприємства переважно будуються у містах, а їх власниками вже стають купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції.

Вироблену продукцію продавали на ярмарках і базарах.

Мережа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел.  Найбільшим портом України була Одеса. З 1817 в Одеському порту встановили вільну безмитну торгівлю. Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії у першій половині 19 ст. визначали такі тенденції:

• домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані;

• посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;

• застосовування застарілих способів і засобів ведення господарства;

• поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;

• поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначаються сумарною дією низки процесів:

• бурхливе зростання кількості промислових підприємств;

• промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології;

• поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою;

• збільшенням ролі вільнонайманої праці;

• виникненням нових галузей промисловості;

• поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста;

• формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

Отже, соціально-економічних розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в першій половині 19 ст. позначався двома суперечливими, але взаємопов'язаними суспільними явищами, кризи занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Кардинальні зрушення в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності і необхідності відстоювати свої права.

Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі. Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734—1775 рр.)- Навколо Січі розташовувалися землі («вольності») Війська Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи — паланки. У ЗО— 40-х рр. XVIII ст. їх налічувалося не більше п'яти (пізніше їхня кількість зросла до восьми). Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розміщувалися полковник і старшина. Паланкова старшина зосереджувала у своїх руках військову, фінансову, судову та адміністративну владу. Адміністративним центром Запорожжя була Січ. На Січі військовими й одночасно господарськими одиницями були 38 куренів, до яких приписували всіх козаків. Запорозька адміністрація, як і раніше, обиралася козаками на радах, перед якими вона і мала звітувати. Вища військова або кошова старшина обиралась один раз на рік на загальній військовій або січовій раді, яку за звичаєм скликали 1 січня. У другій половині XVIII ст. роль січових рад зменшилась, натомість посилилось значення старшини. Земля вважалася загальновійськовою власністю. Кожний козак, який мав певне майно і був спроможний вести власне господарство, міг отримати її від коша у власність і заснувати власний зимівник (хутір). Свій зимівник козак міг продати, віддати в заставу, подарувати тощо. Однак козацька старшина самочинно привласнювала пасовища, рибальські та мисливські угіддя. Вона встановлювала звичай збирати з шинкарів і ремісників двічі на рік «подарунок» на свою користь. Освоєння нових земель. Нова Січ значно відрізнялася від Запорозького війська по¬передніх часів. Козацька старшина перетворилася на заможних землевласників. Основою їхньої діяльності став розвиток господарства, а не військові походи. Козацька старшина перетворила Запорожжя часів Нової Січі на край квітучої ринкової економіки, що базувалася на передових господарських засадах. Однак разом із тим виникли й нові проблеми. На Запорожжя тікали, щоб не працювати на панів і жити «по-людськи». Але у XVIII ст. війни бували досить рідко і не приносили такого збагачення, як раніше. Для того щоб прожити, козакам доводилося ставати до роботи. Господарем його був представник козацької старшини, який мало чим відрізнявся від пана. Яскравим свідченням соціальних проблем на Запорожжі ставали повстання незаможних козаків і зворотні хвилі втікачів. Вони переселялися на засновані російським урядом «слободи». Це із середини руйнувало весь соціальний організм Нової Січі. Одночасно із цим козацька старшина була неспроможна власними силами швидко колонізувати всі землі Запорожжя. Небезпеку цього добре розумів останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський (1690—1803). За розпорядженням кошового всіх селян-утікачів, що прибували на Січ, перестали записувати до козацькогореєстру. їх розселяли «слободами» на вільних землях, «щоб сторонні не мали можливості влазити до тих місць». За час свого гетьманування П. Калнишевський заснував кілька сотень нових сіл на землях Запорожжя. Однак, для того щоб перешкодити намірам російського царизму, цього було недостатньо. Обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя.

Ліквідація Запорозької Січі.

Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування. У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг. У 40—60-ті рр. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. У 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов'яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського ярма — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами. У 60-х рр. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом говорили: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали». Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими: ■    Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками. ■    Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією. ■    Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. ■    Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя. ■    Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців. ■    Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницькогогосподарства імперії. Відповідний момент для розв'язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки. На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь». По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало ніякої підозри. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістку про намір П. Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двоти-сячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікі-нерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи уваги на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва й перетворення його на регулярне військо сталося інше. Задунайська Січ, яка стала продовжувачем традицій запорожців, перетворилася на вогнище небезпеки для Росії. В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 р., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це не відновило запорозької вольниці. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців. Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст. Напередодні російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців до війни, запевняла: «Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість усьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинемо». У війні 1768— 1774 рр. запорожці взяли найактивнішу участь. У 1774 р. був підписаний Кучук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч, а Кримське ханство проголошувалося незалежним. Знову про запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 рр. У бойових діях брало участь Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. У вересні 1789 р. два полки ко-заків-чорноморців оволоділи Хаджибеєм (сучасне місто Одеса). Вагомим був внесок козаків-чорноморців у взятті головної фортеці турків на Дунаї — Ізмаїл, яка вважалася неприступною. Козаки знищили турецький флот на Дунаї, що дало змогу здійснювати штурм міста з усіх боків. Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків. Згідно з договором, підписаним у Яссах, кордоном між Туреч¬чиною і Росією ставала річка Дністер. Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відро¬дити колишні козацькі вольності в межиріччі Дністра й Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, і козаків було вирішено відправити подалі з України. У 1792 р. їм дозволили оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні 1792 р. перші 3877 козаків прибули на Тамань, де постало Кубанське козацьке військо. Історичне значення Запорозької Січі. Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу впродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі була тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України. З'явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя. Для українського народу запорожці були й залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Ліквідація Кримського ханства. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 рр. За Кучук-Кайнарджийським миром 1774 р. була проголошена незалежність Кримського ханства від Османської імперії, але фактично воно опинилося під контролем Росії. Це спричинило звернення в 1776 р. татарського уряду до Росії, у якому він відмовлявся від її підтримки. Відповіддю на це стало введення на територію ханства 25-тисячного корпусу російської армії. Новим ханом було проголошено Шагін-Ґірея, який утримував владу завдяки росіянам. Ліквідації Кримського ханства передували заходи, спрямовані на визрівання соціально-економічної кризи в ньому. За наказом імператриці російський полководець О. Суворов силою виселив із Криму все християнське населення (31 тис. вірмен і греків) до Азовської губернії під приводом його захисту від засилля мусульман. Греки й вірмени становили майже все торговельно-ремісниче населення півострова й були основними платниками податків до ханської скарбниці. Уряд Російської імперії вважав, що в 1783 р. склалися всі умови для поширення його влади на півострові. Останній хан Шагін-Ґірей був змушений зректися влади та виїхати до Туреччини. Оволодівши Кримом, Катерина II стала відбирати кращі землі й дарувати їх дворянам і чиновникам. Кримських татар стали витісняти на безплідні землі. Це призвело до катастрофічних наслідків у демографічному стані населення півострова. За наступні сто років населення Криму скоротилося з 500 тис. до 200 тис. осіб, причому основна маса населення складалася з нових переселенців. Отже, кримських татар, як і українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під владою Російської імперії. Освоєння півдня України. Заснування нових міст. Унаслідок перемоги Росії у війнах із Туреччиною (1768—1774, 1787— 1791 рр.) і ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) та Кримського ханства (1783 р.) утворився масив відносно вільних земель, які Російська імперія стала активно колонізувати. Російський уряд використовував щодо цих земель назву «Новоросія». Для позначення цього регіону виникла також назва «Південна Україна», адже більшість поселенців у цьому краї були українцями. Серед земель, що були приєднані до Російської імперії впродовж XVII ст., південь був найпривабливішим. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла в майбутньому великі прибутки, до того ж цьому сприяла загальна економічна ситуація у Європі. В освоєнні цих земель на початковому етапі вагому ролі відіграв Григорій Потьомкін (1739-1791 рр.). Нові землі активно роздавалися російським дворянам, сюди на пільгових умовах залучалися переселенці. У XVIII ст. на півдні України з'явилося чимало нових міст. їх виникнення зумовлювалося потребами оборони, заселення та господарського освоєння південних степових просторів. Нові міста засновувалися переважно на місці фортець. Зокрема, такі міста, як Єлисаветград (зараз Кіровоград), Новомиргород і Новоархангельськ утворилися з фортець, що були закладені в 40—50-х рр. XVIII ст. У 70-х рр. XVIII ст. на місці козацької слободи Половиці розгорнулося будівництво Катеринослава (сучасного Дніпропетровська). На узбережжі Чорного та Азовського морів виникли значні міс-та-порти. У 1778 р. біля гирла Дніпра було засновано Херсон. У гирлі річки Інгул — Миколаїв. У 1798 р. на місці турецької фортеці Єні-Дунай у місцевості Хаджибей розпочалося будівництво Одеси. На Азовському морі було засновано великий порт — Маріуполь. До кінця XVIII ст. на півдні України налічувалося близько 30 міст. Ці нові міста з часом стали провідними економічними центрами України та всієї Російської імперії.

32) Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.

Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Проте панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина сягала 6 днів на тиждень.

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати 3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка докорінно змінила на краще становище греко-католицької церкви. її основними положеннями були: 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); 2) створення греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл, причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак уже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями. Єдиною інституцією, яка зберегла всі надбання і навіть суттєво зміцнила їх після започаткування у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що проводилася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.

Постійною та наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східно-галицьких землях. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.

Бахчисарайський мирний договір 1681 — угода про перемир'я 13 (23 січня) 1681 року у Бахчисараї між Туреччиною, Кримським ханством та Московською державою, зумовлений перемогами російського війська та частинами вірного Москві українського козацтва над турецько-татарською армією (за підтримки частини українських козаків), у боротьбі за Україну, а також несприятливою для Туреччини міжнародною обстановкою. При укладанні договору з російського боку був присутнім генеральний писар Війська Запорізького Семен Ракович.

Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х років 17 століття між цими державами за володіння землями Правобережної України.

За цим договором:

• кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру, султан і хан зобов'язались не допомагати ворогам Росії;

• Туреччина приєднувала південну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава — Лівобережну Україну, Запоріжжя і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля,Радомишль, Дідівщина. Росія погодилась на щорічне надання ханові «казни»;

• упродовж 20-ти років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти укріплення;

• козаки отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання Дніпром та його притоками до Чорного моря;

• татари отримали право на кочування і полювання в степу обабіч Дніпра.

Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні. Також договір мав велике міжнародне значення і зумовив підписання «Вічного миру» в 1686 році між Росією і Польщею.

Карловицкий мир — мирный договор, подписанный между Австрией, Речью Посполитой, и Венецианской республикой с одной стороны и Османской империей с другой стороны 26 января 1699 года.

По условиям договора к Австрии от османов отходили вся Венгрия, а также Трансильвания и Тимишоара. Венецианская республика недовольная заключением мира и поэтому присоединившаяся к договору под угрозой ведения войны с Турцией в одиночестве, подписала договор 7 февраля. Она закрепила за собой занятый ей в 1686 году полуостров Морея иДалмацию. Польша возвратила себе потерянные по условиям Бучачского мира земли, в том числи Подолье и другие части Правобережной Украины.

Одной из ключевых битв, приведших к поражению Османской империи и подписанию мирного договора, была битва при Зенте, состоявшаяся 11 сентября 1697 года. Карловицкий мир превратил Австрию в одну из европейских великих держав.

20 листопада 1710 року Туреччина, прагнучи повернути втрачений у 1696 році Азов та повністю відновити вплив у Північному Причорномор'ї, оголосила Росії війну. Навесні 1711 року російська армія вирушила через українські землі на Молдову. Вступивши на територію Правобережної України, царські підрозділи за наказом Петра І нищили українські міста й села, катували місцеве населення, десятками тисяч переганяючи його на Лівобережжя. У червні 1711 року основні сили московського війська (46 тис. осіб, 120 гармат) під командуванням Петра І та загони його союзника молдовського господаря Д. Кантемира чисельністю 5 тис. осіб підступили правим берегом р. Прут до м. Ясс. На початку липня 1711 року в район Фальчі (Фальчіце) підійшла турецька армія (близько 120 тис. осіб, 440 гармат) та 70-тис. кіннота кримського хана Девлет-Гірея. 8-9 липня біля с. Станілешти відбулася вирішальна битва, унаслідок якої російська армія була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти. Становище московських військ було критичним і капітуляція армії Петра І стала неминучою. Однак царським агентам удалося підкупити головнокомандувача турецької армії, який погодився піти на переговори з російським командуванням. Після укладення мирного договору росіяни відступили, а великого візира стратили одразу по його прибутті до Стамбула. Прутський договір. Отже, 12 липня 1711 року в результаті переговорів між представниками Росії (П. Шафіров) і Туреччини (Баталджі-паша) був укладений Прутський договір, за яким московський уряд зобов'язувався: • повернути Туреччині Азов разом з прилеглими до нього територіями; • зруйнувати частину фортець у степовій частині України — Таганрог і Кам'яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари; • не втручатися у справи Речі Посполитої; • відмовитися від претензій на Правобережну Україну й вивести з цієї території свої війська. Крім того, Московському царству заборонялося мати свого посла в Стамбулі. Щоправда, Туреччина за цим договором дозволила Петру І вільно вивести свої війська разом з артилерією та обозом з Молдови. У ході переговорів була також досягнута угода про обмін полоненими та вільну сухопутну торгівлю між обома державами. Під час підписання Прутського миру був присутній і Пилип Орлик, якого спеціально запросили до Стамбула. Ішлося про повернення не тільки Правобережжя й Запоріжжя, а й Лівобережної України під владу гетьмана. Проте російські дипломати, ведучи переговори та роздаючи хабарі, добилися від турків значних поступок. Наприклад, Петро І відмовлявся тільки від Правобережжя, а Київ він залишав під владою Московської держави. Та Пилипові Орлику не судилося повернутися й на територію Правобережної України, бо цей край був захоплений Польщею. Спроба П. Орлика надіслати туди невеликі козацькі загони не мала успіху, їх ущент розгромили польські війська. Після підписання Прутського миру сутички не припинилися. Московське царство та Османська імперія перебували в стані війни аж до підписання Андріанопольського мирного договору в 1713році (За «Довідником з історії України»). Джерела Уривок з листа Петра І до О. Меншикова ...неабияк наші провчили й те бидло — одних за Дніпро до гетьмана, а інших, гадаю, як подарунок до вашої милості в губернію на пусті місця пришлемо. Джерела Уривок з «Виводу прав України» П. Орлика ...Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні, козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоб визволитися з неволі. Князь Мазепа і стани України вжили своєї влади в 1708 p., щоб знову заволодіти тим, що їм належало, аби краще забезпечити собі свої вільності, вони злучилися з королем шведським і вмовилися з ним не трактувати не з ким окремо. Ось деякі пункти договору, що стосуються до мого предмету: 1. Його королівська величність зобов'язується обороняти Україну та прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій в Україні його величність довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме, доки Україна потребуватиме того війська, котрому його королівська величність видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі. 2. Усе, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись народові українському, передається і задержиться при українськім князівстві. 3. Князь і стани України згідно з правом, яким досі користувалися, будуть збережені й підтримані на всім просторі князівства та частин, прилучених до нього. 4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути обмежений у володінні цим князівством; до його смерті, яка, треба сподіватися, не настане ще довго. Стани України збережуть усі вільності згідно зі своїми правами та стародавніми законами. 5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Його королівська величність не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб. 6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і стани передадуть його королівській величності на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі зі своїх городів, а саме Ста-родуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч. 

33) Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під ім'ям гайдамаків почали нападати ка' панські маєтки, грабувати й палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг, навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.

Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато повстанців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх опришками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенцями, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром, у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше пов'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти. Завдяки запорожцямгайдамаччина стає постійною, зорганізованою війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович. Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх у себе.

Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка: з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого — армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні загони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очолювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5 тисяч міліції.

Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прийшла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був начальником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допомогу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки, заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких загонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.

Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою. Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати кріпацький тягар.

Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року, коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків, Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гайдамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни повернулися до мирного життя.

Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. Причини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засобами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян, щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів.

Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що перебували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинського манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Яворського, який мав завідувати також православними єпархіями Київщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський, Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали твердинями православ'я.

Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало уніятам постягати православних на унію, але православні не приймали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу, після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запротестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В таких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Коліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі вирішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заворушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.

Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запорожець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми. Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здобув ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські маєтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого служили у польської шляхти. Великим успіхом повстанців було приєднання до них Івана Гонги, сотника двірської міліції Потоцьких, який здав їм Умань, де зібралася околична шляхта, покладаючи надії на міцні укріплення та надвірну міліцію. Там вчинили гайдамаки страшний погром, описаний Шевченком, вирізали шляхту (біля 18.000), уніятських ченців, учнів василіянської школи. М. Грушевський вважав, що картина нищення поляків в Умані була перебільшена. Навпаки, Гонта намагався рятувати життя кому тільки це було можливе.

В Умані скликано раду, яка обрала Максима Залізняка гетьманом, а Гонту — Уманським полковником. Уманщину поділено на сотні, як було колись. Уніятам запропоновано покинути Україну або прийняти православ'я.

З Умані загони повстанців вирушили на Поділля, Черкащину, Київщину, околиці Радомисля тощо. Таким чином, значна частина Київщини була охоплена повстанням.

І. Франко вважав, що в Коліївщині виявилася традиційна пошана українського народу до королівської влади, як це було на початку Хмельниччини; повстанці йшли на захист авторитету короля проти сваволі панів, ішли не проти короля, а проти панів. У Коліївщині грали ролю чутки про підтримку російською царицею польського короля. Цю думку пізніше підтримав дослідник Коліївщини О. Гормайзе.

Дійсність спростувала ці легенди. Правда, в перші часи російська влада ставилася до повстанців поблажливо. Російський посол у Варшаві, Рєпнін, навіть радив комадувачеві російських військ у Польщі, генералові Кречетнікову, не стосувати проти повстанців сили. Варську конфедерацію приборкано в червні 1768 року, і поляки просили російський уряд допомогти їм придушити повстання. З другого боку, один із гайдамацьких загонів, переслідуючи поляків, загнався аж до Балти і спалив її. Турки заявили протест і загрозили Росії війною. Цариця Катерина наказала Кречетнікову негайно вжити пепресій проти гайдамаків. Ґонту і Залізняка, а з ними й біля тисячі гайдамаків підступно заарештовано. 846 гайдамаків, польських підданих, з Гонтою передано полякам для суду і кари, а 250 російських підданих перевезено на суд до Києва.

Польський суд відбувся в селі Кодні, біля Житомира, Всіх гайдамаків, після страшних тортур, покарано смертю. В Росії присуди були трохи м'якші. Всіх учасників повстання, після тяжких катувань, заслано на Сибір.

Коліївщина мала величезний вплив на Запоріжжя та на Південну Україну. Вище була вже мова про повстання пікінерів та сіроми 1768 року, на яких позначився вплив Коліївщини. Незабаром, у 1775 році, скасовано Запорізьку Січ, і селяни, позбавлені підтримки запорожців, залишилися напризволяще. Єдиною формою протесту селян проти гноблення шляхтою залишалися втечі, і тоді з неймовірною швидкістю залюднювалися запорозькі степи, головний командир яких, після скасування Сіні, добре засвоїв її принцип; «втікачів не повертати»... Про це буде мова пізніше. Але зараз треба додати, що втікачі з Правобережної України йшли на Південну Україну. Слобожанщину, далі — до Війська Донського і на Кавказі.

34) Росiйський уряд посилював свiй вплив i на iншi yкpaїнськi регiони. Щоправда, за участь союзникiв у вiйнах з Туреччиною він розплачувався українськими територiями. Катерина II не заперечувала, коли пiд час росiйсько-турецької вiйни 1768- 1774 рр. австрiйськi вiйська захопили територiю Пiвнiчноi Буковини, кpiм Хотинського району. До складу Австрiйськоi монapxiї потрапило й Закарпаття. У результатi першого подiлу Польщi в 1772 р. Пруссiєю, Австрiєю та Росiєю до Австрії вiдiйшла також Галичина. При сприяннi Росії захiдноукраїнськi землi були відірванi вiд материнського ядра й опинилися пiд владою Австрії.

Нейтралiзувавши таким чином сильного противника, росiйський уряд активiзував експансiю на Правобережну Українy. Цьому до певноi мiри сприяла й полiтика полъського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском крiпакiв польська шляхта поставила мiсцеву люднiсть на межу фiзичного виживання. Проголосивши католицьку церкву пaнiвною на всiй територiї Речi Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нepiвнe становище православну конфесiю. Почалися переслiдyвання православного духовенства, обмеження прав православних панiв, вiдмiнявся змiшаний суд. Посилилося покатоличення українських дiтей у школах. Навчання велося виключно польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до yкpaїнськoї мови, культури, побуту й звичаiв.

Виxiд з такого становища частина гpoмaдcькocтi вбачала в приеднанні Правобережної України до православної Росії. 3 таким проханням вона неодноразово зверталася до росiйського уряду. Спираючись на рiшення «Вiчного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного вiросповiдання в Речi Посполитiй, росiйський уряд у 1768 р. добився вiдкриття на Правобережжi та в Бiлорусiї православноi єпарxiї. Однак в умовах вiйни з Туреччиною Росiя не могла бiльш активно втручатись у внутрiшнi справи Речi Посполитої.

Серйозне занепокоєння царицi Катерини II викликало прийняття польським сеймом у тpaвнi 1791 р. Конституцiї Польщi, яка багато в чому перегукувалася з iдеями Французької буржуазної революцiї 1789 р. Змиритися зi змiною державного устрою Польщi росiйський уряд не збирався. Тим бiльше, що противники новoї Конституцiї з числа магнaтiв i шляхти зверталися до нього по допомогу. 3 липня 1791 р. Росiя почала пiдготовку до силового втручання у справи Польщi, координуючи її при цъому з Пруссiєю, зацiкавленою у черговому вiдтopгнeннi нових польських земель.

На початку травня 1792 р. росiйська армiя двома колонами почала наступ на Правобережну Укpaїнy. Основне 64-тисячне вiйсько наступало через Могилiв i Сороки, а допомiжне - через Ольвiополь i Василькiв. для пiдтримки cвоїx дiй царський уряд iнiцiював проголошення в Торговицi (сучасна Кiровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противникiв прогресивного реформування державного устрою Речi Посполитої. Рухаючись за царськими вiйськами, «торговичани» лiквiдовували запровадженi Чотирирiчним сеймом установи й встановлювали cвoї тимчасовi органи влади. Почалися виступи селян проти польських помiщикiв. Польськi вiйська не чинили опору й вiдxодили на зaxiд. Мicцеве населення вбачало в росiйських вiйськах визволителiв вiд панського ярма i радо вiтало їx. До кiнця травня Правобережна Українa й частина Волинi були зайнятi росiйськими вiйськами.

Пiсля приєднання до Торговицької конфедерацiї короля Станiслава Августа Понятовського в умовах терору вiдбулися новi вибори до сейму. Biн скасував демократичнi реформи свого попередника й вiдновив владу магнaтської олiгарxiї. При пiдтpимцi «торговичан» Росiя i Пруссiя 12 сiчня 1793 р. пiдписали конвенцiю про другий подiл Польщi. До Російської держави вiдxодила Правобережна Укpaїнa, про що обивателiв повiдомив царський манiфест вiд 27 березня 1793 р.

Проти розчленування Польщi й за вiдновлення прогресивних реформ виступила частина патрiотично настроєних польських офiцерiв i шляхти на чолi з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. вiн проголосив початок повстання. Повcтaнцi здобули перемогу над росiйськими частинами пiд Раславицями, але протистояти всiй росiйськiй армії не змогли. Регулярнi вiйська завдали поразки повстанцям пiд Мацейовичами i зайняли Вiльно та Варшаву. Колись могугня й величезна Рiч Посполита перестала iснувати. Росiя i Австрiя пiдписали нову угоду про третiй nодiл Польщi. В 1795 р. до нei приєдналась i Пруссiя. До Росії вiдiйшли Зaxiдна Волинь, Зaxiдна Бiлорусiя, Литва й Курляндiя. Так на кiкeць XVIП ст. yкpaїнськi землi були подiленi мiж Австрiєю i Росiєю. Почався новий етап у життi українського народу.

35) У другій половині XVIII ст. Російська імперія розгорнула активну військову та політичну діяльність щодо зміцнення своїх позицій у басейні Чорного моря. Розв'язати чорноморське питання потрібно було з кількох причин: • політичних: відвоювання Північного Причорномор'я означало приєднання земель, що перебували під владою Османської імперії. Інтереси країни вимагали безпеки її кордонів та припинення постійних нападів, які розоряли південноукраїнські землі, таким чином перешкоджаючи їхньому економічному та культурному піднесенню; • економічних: розвиток економіки та потреби торгівлі з іноземними державами вимагали заселення цього краю, створення тут нових міст, які стали б центрами промисловості й торгівлі, будівництва портів. Набіги татар перешкоджали активному переходу населення на землі Північного Причорномор'я. Загроза ворожих нападів призводила до значних економічних проблем — товари з України доводилося возити до портів на Балтійському морі. Здобуття Росією виходу до Чорного моря й, відповідно, ще одного шляху на європейські ринки мало дати величезні прибутки російській торгівлі; • міжнародних: бажання царського уряду поширити свій вплив на Балкани, країни Близького та Середнього Сходу. Перемога над Туреччиною сприяла б піднесенню визвольної боротьби поневолених народів, які стали б орієнтувалися на Росію. Закріплення в басейні Чорного, а потім і Середземного морів мало значно посилити міжнародний авторитет Росії та її вплив на європейські справи. Зі свого боку Туреччина теж активно готувалася до війни з Росією. Хоч період військової та політичної могутності Османської імперії вже минув, вона все ще залишалася дуже грізним суперником у боротьбі за вплив на Кримське ханство. Турецький уряд виношував агресивні плани щодо Росії, намагаючись відсунути її кордони від Чорного та Азовського морів. У другій половині XVIII ст. боротьба Російської й Османської імперій за північне узбережжя Чорного моря вступила в завершальну фазу. Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. Приводом для початку війни була підтримка Росією боротьби польського уряду проти повсталої шляхти — конфедератів. Розраховуючи на те, що Коліївщина — селянське повстання на правобережних землях, яке відбулося 1768 року, — значно послабила російський тил, Туреччина висунула Росії ультиматум — вивести свої війська з Правобережної України та Польщі. 14 жовтня 1768 року султан оголосив Росії війну. На момент оголошення війни турецько-татарська армія налічувала близько 500 тис. осіб, російська — трохи більше 100 тис. осіб. Незважаючи на кількісну перевагу ворога, росіяни перейшли в рішучий наступ, і турки зазнали поразки. 1770 року російські війська під командуванням П. Рум'янцева розгромили турецькі армії на Нижньому Дунаї, біля Рябої Могили, на річках Ларга й Кагул. Російський полководець Олександр Суворов здобув важливу перемогу біля Козлуджі в 1774 році. Були завойовані турецькі фортеці та міста Хотин, Ясси, Бухарест, Акер ман та ін. У складі російської армії проти турків і татар діяли запорізькі козаки, а також гусарські та пікінерські полки, які складалися з українських козаків. Після битви коло Рябої Могили П. Рум'янцев писав про українців, що вони «хоробро відкинули ворога... та кинулися гнати його». У битві коло Ларги українські пікінери розбили найкращі загони турецької кінноти. Запорізька військова флотилія провела ряд важливих операцій на Дністрі, Дунаї та Чорному морі. У 1771 і 1773-1774 pp. П. Рум'янцев вів бойові дії в Болгарії. Після багатьох поразок Туреччина нарешті погодилася на мирні переговори. За укладення цього мирного договору П. Рум'янцев отримав титул графа й додаток до прізвища — «Задунайський». У липні 1774 року в м. Кючук-Кайнарджі між Росією та Османською імперією був укладений договір, за яким: • російсько-турецький кордон на Північному Кавказі встановлювався по р. Кубань; • Російська імперія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра й Бога (Південного Бугу) до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнівале, Кінбурн і Азов. Остаточно потрапляла під царську владу Велика і Мала Кабарда;• Росія здобула вихід до Чорного моря; • Кримське ханство було проголошене незалежною від Туреччини державою; • Туреччина відновлювала автономію Молдовського князівства та Волощини, які фактично потрапляли під протекторат Російської імперії; • російським торговим судам дозволялося плавати в Чорному морі й вільно проходити через Боспор і Дарданелли. Кючук-Кайнарджійський мир значно посилив присутність Росії на півдні України й створив передумови для зруйнування в 1775 році Запорізької Січі, захоплення Кримського ханства й ліквідації Кримськотатарської держави. 8 квітня 1783 року Катерина II підписала маніфест про включення Криму до складу Російської імперії. Цей факт мав важливе історичне значення: • було ліквідоване постійне вогнище турецько-татарської агресії; • у самому Криму зникли рабовласництво й работоргівля; • Крим приєднано до загальноімперського ринку, що сприяло його економічному й культурному розвитку. Водночас російське самодержавство стало проводити в Криму відверту колонізаторську політику, виселяючи татар з рідних місць і завдаючи їм усіляких утисків. Тисячі татар змушені були тікати до Туреччини. Так, якщо 1783 року в Криму їх налічувалося близько 500 тис, то через 10 років кількість татарського населення скоротилася більш ніж удвічі. Довідка. Пікінери (від французького piqne — спис) — піхотинці, озброєні списами й рушницями. Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. Проте Туреччина не змирилася з поразкою. У серпні 1787 року Стамбул, підтриманий Англією, Францією й Пруссією, оголосив Росії війну для того, щоб скасувати Кючук-Кайнарджійський мирний договір. За 1787-1790 pp. російські війська під командуванням Олександра Суворова здобули ряд блискучих перемог над турецькою армією під Фокушанами та Ізмаїлом, а також на р. Римник. У всіх великих битвах на боці росіян воювали загони Чорноморського козацького війська. Чорноморці не тільки брали участь у військових діях, а й забезпечували розвідку в тилу ворога, захоплювали «язиків», знищували турецькі роз'їзди. За виявлену хоробрість у боях під Бендерами козаки одержали подяку від російського генерала Михайла Кутузова. У травні 1788 року козацька чорноморська флотилія розгромила загін турецьких військових кораблів у дніпровському лимані. Відзначилися козаки також у боях під Хаджибеєм та Акерманом. Крім чорноморців, у війні вславилися й інші українські формування. «Раніше сонце впаде в Дунай, ніж росіяни візьмуть Ізмаїл», — так хвалькувато заявляв турецький паша. Проте одна з наймогутніших турецьких фортець не встояла перед армію О. Суворова. І в цій події відзначилися українці. У штурмі Ізмаїлу брали участь Київський, Глухівський, Ніжинський, Новгород-Сіверський полки та інші українські військові загони. У липні 1791 року турецька армія зазнала чергової поразки під Мачином. Саме після неї в м. Галаці російський командувач Н. Рєпнін і великий візир Юсуф-паша підписали прелімінарні (попередні) умови миру. З російського боку ці переговори очолював Г. Потьомкін, якого невдовзі замінив О. Безбородько. Під час мирних переговорів у Яссах турецька делегація через відсутність підтримки з боку Англії й Пруссії погодилася на більшість вимог російської дипломатії. Так, у грудні 1791 року в Яссах між Росією та Туреччиною підписано мирний договір, за яким: • до складу Росії входили землі між Південним Бугом та Дністром, включаючи Очаків; • визнавалося приєднання Криму й Кубані до російських володінь; • Туреччина відмовлялася від будь-яких претензій на Грузію та зобов'язувалася не вдаватися до ворожих дій проти неї; • Російська імперія повертала Туреччині Молдову й Волощину, зайняті під час воєнних дій; • новий кордон між двома державами встановлювався на південному заході по р. Дністер, на Кавказі — по р. Кубань; турецький уряд зобов'язувався забезпечити інтереси російської торгівлі в Алжирі, Тунісі й Тріполі. Ясський мир посилив позиції Російської держави на Кавказі й Балка-нах та призвів до остаточного загарбання всіх південноукраїнських земель російським царизмом, а також створив сприятливі умови для акти-візації зовнішньої політики Російської імперії. Олександр Суворов (1730-1800) Видатний полководець. Командував російськими військами під час російсько-турецьких війн 1774 р. та 1787— 1791 pp. Очолював імператорські війська в Україні в 1796—1797 pp. Перебуваючи в Україні, написав працю з військової справи «Наука перемагати». Джерела Зі спогадів сучасника про воїнів-українців ... вилетіли на бастіон через вогонь і меч ворожий, хоч... і були з трьох боків затиснуті ворогом, трималися мужньо. Григорій Потьомкін (1736-1791) Генерал-фельдмаршал, граф, віце-президент Військової колегії. З 1776 р. — командир Санкт-Петербурзької дивізії, новоросійський, азовський і астраханський генерал-губернатор, головнокомандувач російських військ у війнах з Туреччиною. У 1769—1773 рр. брав участь у війні з Туреччиною, заснував м. Херсон, приєднав до Росії Кримський півострів. Наслідки російсько-турецьких війн Ясський мирний договір відіграв значну роль у розвитку політичного та економічного життя України. Остаточна ліквідація вогнища турецько-татарської агресії сприяла масовому переселенню людей на південні українські землі. Важливим явищем другої половини XVIII ст. стало заснування міст у цьому краї. Так, одна з фортець Півдня стала містом Єлисаветградом, на запорізьких землях розпочалося будівництво Катеринослава, трохи вище від гирла Дніпра був створений перший порт Росії на Чорному морі Херсон, який згодом став великим центром суднобудування. На Азовському морі з'явився Маріуполь, у гирлі р. Інгул розпочалося будівництво Миколаєва, який з часом перетворився на великий торговий порт і центр будування військових кораблів. 1783 року, після включення Криму до складу Росії, було засноване місто Севастополь — майбутня база Чорноморського флоту. Через рік виникло місто Сімферополь. 1794 року на місці старої турецької фортеці Хаджибей з'явилася Одеса, яка з часом стала не тільки великим промисловим і торговим центром, а й відіграла важливу роль у культурному житті південної частини Російської імперії. Щоправда, перше слов'янське поселення на території сучасної Одеси з'явилося ще за княжої доби. Приблизно в XIV ст. на цьому місці виникло поселення й пристань Качибей (Качибеїв). Укріплений у часи князя Вітовта Качибей був здобутий турками 1480 року й перейменований на Хаджибей (Гаджибей). Неодноразово змінювався адміністративно-територіальний устрій завойованих земель. Урешті-решт 1796 року російський імператор Павло І видав указ, згідно з яким Катеринославське й Вознесенське намісництва разом з Таврійською областю об'єднувалися в Новоросійську губернію. У південному регіоні швидко розвивалася промисловість, насамперед шкіряна, текстильна, суконна, а також винокуріння та пивоваріння. Зароджувалися металургійна, металообробна, кам'яновугільна галузі. Міста перетворювалися на ярмаркові центри. У багатьох з них ярмарки відбувалися по декілька разів на рік.  Розвиток економічного життя південної частини України відбувався значно швидше, ніж на інших територіях Російської держави, де давно вже панували феодально-кріпосницькі відносини. Економіка регіону бурхливо підносилася за рахунок українського народу: • тисячі людей важко працювали на будівництві фортець, оборонних ліній, нових міст; • швидко відбувалося заселення краю, розвивалися ремесла, торгівля, зароджувалося промислове виробництво та сільське господарство. З 1796 року згідно з царським указом поміщицьким селянам забороня-лося переходити з одного місця на інше. Таким чином, і на південних землях України було запроваджене кріпосне право. Олександр Безбородько (1747-1799) Державний діяч, дипломат, князь (з 1797 p.). Народився в м. Глухові. Закінчив Київську академію. У 1765 р. розпочав службу в канцелярії генерал-губернатора Малоросії П. Рум'янцева. Брав участь в укладенні Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Особистий секретар Катерини II (з 1775 p.). З 1780 р. став членом колегії закордонних справ. Очолив її в 1784 р. У 1791 р. підписав Ясський мирний договір з Туреччиною. Домігся відновлення в Україні Генерального військового суду та деяких установ часів Гетьманщини. Українське козацтво в другій половині XVII—XVIII ст. У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 pp.) Запорізька Січ як державна й військова організація поступово втрачала свою роль. Це було визначено декількома обставинами: • у результаті Визвольної війни козацьке військо звільнило від поляків значну територію України; • на звільнених теренах почалося формування гетьманських владних інститутів; • міста Гетьманщини перетворювалися на політичні центри Української держави; • Б. Хмельницький створив регулярну армію, що складалася з козаків та селян; • центр міжнародного політичного життя був перенесений до гетьманської столиці; • Запорізька Січ підпорядковувалася гетьманській організації. Під час розгортання Визвольної війни на Запоріжжі залишилися неве-ликі козацькі загони, очолені кошовим, якого призначив Б. Хмельницький. Представників Січі гетьман навіть не запрошував на козацькі ради. На його думку, на той час запорожці вже не відігравали такої значної ролі в житті суспільства, як на півстоліття раніше.

36) 

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі полі­тичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Ук­раїні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Цент­ральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дер­жави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поді­лу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і По­ділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреч­чиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і пів­нічно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище зали­шалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, куль­турного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріо­ритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

Да­ються також взнаки історичні та етнокультурні роз­біжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністра­тивно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) по­ділили на три губернії — Київську, Подільську і Во­линську, що об'єднувалися в Київському генерал-гу­бернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Пол­тавську і Чернігівську губернії, що входили до Мало­російського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утво­рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь­ку), Катеринославську іТаврійську губернії. Ці гу­бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а та­кож русифікації українського населення і затриму­вав прогресивний процес формування української бур­жуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту­рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорно­мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж­ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха­рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царсь­кий уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах Ук­раїни були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також ста­рообрядці з Росії, які втекли звідтіля від пересліду­вань влади. Останніх в ті часи називали розкольни­ками, тому що вони розкололи єдинуправославну церкву.

Уздовж кордонів «Вольностей Запорозьких» ро­сійська влада стала створювати систему переселенсь­ких районів. Як уже було сказано, серед' переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-і роки поселена на «Українській лінії». Нагадаємо вам, що ця лінія поча­ла будуватись у 1731 р. між Гетьманщиною — вздовж її південного кордону, від Дніпра до Сіверського Дінця по правому березі річки Орелі — і запорізькими зем­лями, які відійшли до Туреччини. Це була лінія при­кордонних укріплень.

Липовани і нєкрасовці. На російських воєнних кар­тах Бесарабії XVIII ст. в дельті Дунаю при впадінні його в Чорне море можна побачити селище Липовансь-ке. Нині це містечко Вилково Кілійського району. Заснували його старообрядці-пилипони (від укр. Пи­лип — Филип, засновник однієї з найбільш радикаль­них течій старообрядства). З часом у народній мові відбулась перестановка складів і пилипони перетво­рились в липоваиів.

На думку проф. А. Д. Бачинського, перші згадки про появу старообрядців-липованів на нижньому Дунаї відносяться до самого кінця XVII — початку XVIII ст. Поступово їх кількість зростає. У 40-х роках XVIII ст. одна з старообрядських общин оселилась в глухому, важкодоступному куті дунайської дельти.

З 1746 р. і з'явилось на картах Бесарабії селище Липованське.

Одночасно з селянами - л и пованами на обох берегах дунайської дельти починають селитися донські коза-ки-старообрядці, які називалися нєкрасовцями або ігна-товцями. Ці козаки на чолі зі своїм отаманом Ігнатієм Нєкрасовим приймали участь у повстанні під керів­ництвом Кондратія Булавіна в 1707-1708 pp. Після поразки булавшців Ігнатій Некрасов із своїми прихиль­никами пішов на Кубань, яка тоді належала Кримсько­му ханству. На початку 40-х років XVIII ст. нєкра-совці через переслідування царськими військами починають переселятись на нижній Дністер і Дунай. Вони твердо дотримувались заповіту; «Царизме не по­коряться, при царизме в Россию не возвертаться».

У кінці 70-х — на початку 80-х років XVIII ст. на Дунай з Кубані відбулося друге масове переселення нєкрасовців. Це було пов'язано з наступом царських військ на Кубань і приєднанням Криму до Росії. Нєкрасовці селились разом з липованами, близькими їм за вірою. До них приєднувались і селяни, які втіка­ли з Росії, хоча вони не дотримувались старообрядст­ва. Ці переселенці з Росії нерідко викуповували з ту­рецького полону російських солдат. Липовансько-нє-красовська община на Дунаї постійно поповнювалась новими людьми. Поступово різниця між липованами і нєкрасовцями щезла.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Мешкали старообрядці в Липо-ванському-Вилково, Ізмаїлі, Кілії, Рені, Акермані (Білго-род-Дністровський), в селах Жебріяни (Приморське), Карякчі (Мирне), Муравльовці, Старій Нєкрасовці та інших населених пунктах Південної Бесарабії.

Поява російських поселенців у пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу засе­лення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — на початку XIX ст.

Друга частина їх переселилась у Туреччину і роз­ташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мар­мурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. ро­сійський уряд, щоб покласти край татарським та за­порізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які дав­но просились переселитись з Австрії до Росії.

Отже, частину земель у верхів'ях рік Інгулець, Інгул і Синюха в 1751 р, віддали декільком тисячам право­славних сербів, які, рятуючись від переслідувань като­ликів, утікли в Україну. Тут була створена «Нова Сер­бія» з поділом на полки і роти. А південніше і, част­ково за рахунок запорозьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлиза-ветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на пра­вобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іно­земних колоністів себе не виправдали. Сербські пол­ки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направля­ли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в ко­зацьких селах і таборах, віднімаючивласність у міс­цевого українського населення. Як справедливо стверд­жує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доб­рого сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно роз­ташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільго­вих умовах перш за все російській і українській дво­рянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вязем­ський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські вій­ськові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потріб­них робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вжи­вали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати». На­каз його був міцніший за всі скарги поміщиків на втікачів-селян. Наслідком цього було те, що Півден­ну Україну заполонили втікачі: посполиті, кріпаки, скарбові селяни.

З часом степова Україна повинна була стати зо­ною великого соціального експерименту. Тут плану­валося впровадження цілком нового суспільного ладу.

Згодом окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами тощо. Проте зрос­тання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпаків з північних губерній України чи навіть частково і з Росії.

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II поло­вині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно ви­світлені в роботі Г. О. Заславського «Большой юг Укра­ины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєн­ня територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Ро­сійської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. пересе­ленцям надавались пільги і запроваджувалось Опікун­ство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 лип­ня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а за­мість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини Украї­ни, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою — Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов'яносербії і Новослобідського полку.

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр - ви­магала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Ту­реччини, а й подальшого заселення цього краю пра­цездатним населенням. Тому паралельно з депорта­цією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

За мирним договором по закінченню війни Буд-жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Ме­літополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов'ї відійшли до Росії.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за вик­люченням півдня Поділля і низки земель на північно­му сході) знову була об'єднана в Новоросійське гене­рал-губернаторство.

Генерал-губернатором став гене­рал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М. Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. генерал-аншеф І. Міхельсон.

У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 по­вітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Хер­сонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринослав­ського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чор­номорського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.

Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчас­тіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобереж­жя. У заселенні краю приймали участь і представни­ки інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, влас­ники новостворених маєтків переселяли селян з цент­ральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південно­го Бугу розвивалась молдавська колонізація.

У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечу­вав пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787-1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб.

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосві­домість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеч­чини.

У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіо­нальних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Кон­тора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внут­рішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуван­ням нових міст.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста.

Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріпленняОлександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ли­варний завод, який виливав гармати для воєнно-морсь­кого флоту. На верфах міста будували воєнні і торго­вельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

Після зруйнування Запорізької Січі на місці су­часного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах бу­дували кораблі різного призначення — воєнні, торго­вельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Де­рибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського ли­ману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в рай­оні міста Варна.

Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса засе­лялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.

«Одеса не мала дитинства», — сказав А. О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості ук­раїнські селяни, яким удавалось побувати в Одесі: Я в Одесі пробуваю; А в Одесі добре жити. Мішком хліба не носити, На панщину не ходити, Подушного не платити, Ні за плугом, ні за ралом... Називають мене паном!

3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політич­ний сепаратизм не було й мови.

Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились тем­пи господарського освоєння і розвитку Північного При­чорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську об­ласть. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків.

Переселенців при­кріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадува­ли норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міща­ни, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріп­лювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України пе­ретворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.

37) Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

-   розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство;

-   руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

-   занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

Земля ставала об’єктом купівлі-продажу, аграрних відносин. Власниками землі стали купці, заможні міщани, багаті селяни. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.

Фабрики з найманою працею сприяли розвитку галузей промисловості, пов’язаних із видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. На Лівобережжі зароджуються металургійні підприємства, будуються перші цукроварні. На підприємствах обробної промисловості працювали 700 тис. робітників.

Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Засновані міста Одеса, Херсон стали важливими портами обігу. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських землях. Купці збагачувались, нагромаджуючи капітал, пускали його в обіг.

Відсутність транспортних магістралей сприяла розвитку чумацького промислу. Чумаки щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі, перевозили й продавали інші товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.

Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні протиріччя. Протягом першої половини XIX ст. відбулось близько 2400 селянських виступів. Устим Кармелюк за 22 роки (1813-1835 рр.) на Поділлі здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки. Значний селянський рух розгорнувся на Правобережжі. Це “Київська козаччина” у 1855р., “похід у Таврію за волею” у 1856р. та ін. Виступали наймані робітники. Однак, їх рух не був ще масовим.

У 60-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на здійснення реформ, причинами цьому були:

– поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), яка розвінчала імперську роль “жандарма Європи” і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

– загроза селянської війни, яка могла призвести до небачених потрясінь існуючої системи, до її загибелі.

У 1861р. ліквідоване кріпосне право, у 1864р. було проведено земську, судову, освітянську реформи. З 1870р. у містах вводилось самоврядування. Проведено реформи в галузі збройних сил та ін.

Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. Завершення промислового перевороту у 60-70-х рр. ХІХ ст. вело до промислового будівництва на Півдні, до формування нових промислових регіонів: Південного та Донецько-Криворізького. На початку XX ст. Донбас давав 70% усього вугілля імперії.

Іде концентрація виробництва та капіталу, виникають монопольні об’єднання (“Союз рейкових фабрикантів” – 1882р., “Союз мостобудівних заводів” – 1884р. та ін.). Посилюється суспільна та політична активність нової верстви суспільства – підприємців (буржуа), найманих робітників. Напередодні Першої світової війни українські землі давали 26% загальноімперського прибутку, 50% якого осідало в центрі.

Українці залишались селянською нацією. У 1897р. в містах їх проживало 16%, а серед жителів міст українці становили 33%. Подальшому зміцненню капіталістичних відносин сприяла Столипінська аграрна реформа початку XX ст. Селянин здобував право виходу з общини, відходив на окремий відруб – хутір, ставав приватним власником. Протягом 1906-1913 рр. на Схід Росії емігрувало 1.2 млн. осіб, 25% із них повернулось.

Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів перейшли у приватну власність. На початку XX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато іншої продукції.

Ішов прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914р. уже налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не мали ні коня, ні корови. Українське село було у постійному соціальному напруженні, піднімалось на боротьбу.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914р. їх виїхало близько 1 млн.

Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848р. Скасовується кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість,особливо нафтовидобувна та будуються залізниці.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху опришківський рух у Прикарпатті (20-ті роки). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці. Не припинялася боротьба західняків-українців і у наступні роки XIX- початку XX ст.

38)    Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів метою яких було знайти вихід із скрутного становища.    Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи призвело до протидії пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.    У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі с. Шдвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.    Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам панівного режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав´язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов´язані з польським повстанням 1830—1831 pp. (Київщина) та голодом 1832—1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).    Під час Кримської війни виникла нова форма селянського руху, яка мала назву Київська козаччина. Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччина стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.    Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.    Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з панівним режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.    Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а за 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові.    У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним із показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об´єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти.    Масонство веде свій родовід з доби середньовіччя. Його перші паростки — цехова організація, корпорація каменярів-будівельників. Вони стали праобразом пізніших масонських лож («майстерень»). Особливо активним як релігійно-етична течія масонство стає після Англійської революції середини XVII ст. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Україні перша масонська організація виникла ще 1742 р. у с. Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Цьому процесу сприяли Велика французька революція, включення Правобережної України до складу Російської імперії, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 р. тощо.    Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв´язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їх складу входили насамперед елітні верстви населення. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з´являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З´єднані слов´яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об´єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін.    Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політичний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імператорському дворі (1803). Деякий час перебував на державній цивільній службі. В 1812, 1818, 1820, 1823 pp. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Любов до істини», київської — «З´єднаних слов´ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкінці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв´язках з декабристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом мешкати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.    За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла передусім у межах релігійно-етичного русла. її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар´єри. На противагу харків´янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, зокрема всі керівники змови, були масонами).    Типовою особливістю українського масонства було переважання інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, до якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визволення слов´янських народів від національних і політичних утисків та їхнє об´єднання в загальнослов´янську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.    Царський уряд, відчуваючи потенційну загрозу масонів, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» Указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій, «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам тощо. За цих обставин їм не вдалося, як і європейським масонам, виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.    Політична опозиція елітних верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, але досить абстрактно та непослідовно реалізовувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам´янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.    Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.    У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.    На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об´єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.    Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П´ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.    Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам´янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.    Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її досягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв´язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».    Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об´єднаних слов´ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об´єднаних слов´ян» та «Клятва об´єднаних слов´ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов´янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов´янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об´єднаних слов´ян» об´єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.    Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 року в день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени «Північного товариства» організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім´ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.    Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз´їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні Реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.    Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з´єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об´єднаних слов´ян». Проте вже наступного дня біля с. Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.    Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.    У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).    Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.    Намагаючись поширити полум´я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницько-го. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство, до того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти.    Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.    Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвитку польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні течії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консерватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарторийського була зосереджена переважно в дипломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних держав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). Д0 речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та положень Гадяцької угоди 1658 р.    Діяльність демократичного табору мала більш радикальний характер і концентрувалася переважно в площині практичної революційної боротьби. Одним з головних осередків демократів була таємна організація «Молода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів ПІ. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства в Польщі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польського народу», яка досить швидко почала розростатися і в 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.    Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був імовірніше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.    Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності панівному режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки, в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, ні в національному — наданні автономії Правобережній Україні.

39) Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв'язку "Енеїди" з народною пам'яттю про козацтво. Ця пам'ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика французька революція 1789—1794 pp., ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 p.). Вони стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й провідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили. Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження. У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник", "Харьковский еженедельник", "Харьковские известія", "Запорожская старина" тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відродження України. Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань. Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної ідентичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські революціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об'єднання і Товариство об'єднаних слов'ян. Хоча висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного Руху. Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження. Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися. На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтримували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому", головним автором якої був М. Костомаров. Основними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріотизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення приділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товариства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Російської імперії. Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського товариства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був "перший крик збудженої до життя української нації", яка вустами кириломефодіївців проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму. Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, з'їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів петербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву "Основа". Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу. Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка "хлопоманів" сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство "Українська громада". Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1830—1908 pp.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них "Буквар южноруський" Т. Шевченка і "Граматика" П. Куліша. Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки — історики В. Антонович, М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін. Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступали проти шовіністичної політики царизму, проводячи значну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідомості. У кінці XIX — на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманітних українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було заборонено. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. Закривалися й недільні школи, припинилося видання в Петербурзі журналу "Основа". Нищівного удару українському освітньо-культурному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуева від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою "як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як додатку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборонено їй промовляти до нього рідною мовою. Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суцільної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 pp. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу. Під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого населення. І. Могильницький став автором першої в Галичині "Граматики української мови" (1822 р.) і наукового трактату "Відомість о руськім язиці", у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов'янською мовою. Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді "Руська праця" (1833— 1837 pp.), який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", допомогти йому усвідомити "гідність свою і свою силу". Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові народні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший рукописний фольклорно-літературний збірник "Зоря" (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і національно-культурного відродження. Однак через цензурну заборону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах "Русалка Дністрова", який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких русинів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінностей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустрінутий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищила збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаючи на це, "Русалка Дністрова", поряд із "Кобзарем" Т. Шевченка, стада духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу. Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, який переважно становили представники духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено прохання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на Українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. По всій східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники демократичних верств населення. Почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала "Зоря Галицька" — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком". То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада заснувала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою. Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професором призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови. Отже, діяльність Головної руської ради відіграла неперехідну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р. Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контрреволюції. Після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конституцію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вводилися деякі обмеження щодо української мови. Проте зазначимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848—1849 pp. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешкоди на шляху їхнього розвитку, сприйняла активізації національно-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості. У II пол. XIX ст. український національний рух переходить від "дворянського" до " народницького" стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися радикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народництво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні прагнення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інтелігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала невдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х pp. більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку и серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходили до їхніх лав. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Женеві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він видавав журнал "Громада" (1878—1882 pp.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску "Русской социально-революционной библиотеки", популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відкидав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести практичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості. Під впливом революційних подій у Європі другої половини XIX ст., а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закінчився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страйки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економічних, висувалися політичні вимоги запровадження загального виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни. Виразниками боротьби за політичні та національні права українців Галичини, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія русофілів об'єднувала частину греко-католицького духовенства й консервативної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наляканих польськими впливами. У своїй діяльності вони орієнтувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: "Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни". Вище галицьке духовенство почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я. Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції виступила молода інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К. Климкович та інші. Успадкувавши національно-визвольні ідеї "Руської трійці" й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літературу, відстоювали самобутність українського народу. Засновані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідомості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка". Друкованим органом галицьких народовців була газета "Діло" (1880—1939 pp.), а буковинських — газета "Буковина" (1885— 1910 рр.). На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та буковинських письменників. У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації українських народних мас. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою "Руська бесіда" в Чернівцях. Активним членом його був відомий письменник і громадсько-політичний діяч Ю. Федькович, котрий писав свої твори для "Просвіти" та її театру. У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїнською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний український історик М. Грушевський, філологічна, якою керували І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-медична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало "Записки Наукового товариства імені Шевченка", а також перші україномовні журнали у галузі історії, філософії, права, демографії, математико-природничих наук. У них друкувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60—80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії національного відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної. Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах жорстких репресій проти українства на Наддніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революційних подій 1848 p., коли в Австрії посилилася тенденція перетворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний "П'ємонт", тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.

40) Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.