Історичні джерела

„З Повісті минулих літ”

Походження і розселення слов’ян

   ...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.     Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...    ...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”. 

Звичаї слов’ян

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон. Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і Діра в Києві (IX ст.)   Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: „Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.    Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: „Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.    І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.    А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.    І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи „Чий се город?”. А вони [тамтешні жителі] сказали: „Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хазарам”. Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

4) Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави. Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Особливості державотворчого процесу в Європі Процес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи. У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджуватися феодальний лад. У період раннього Середньовіччя тут виникають ранньофеодальні держави: князівство Само (І половина VII ст.) на території сучасних Чехії та Словаччини, частково Польщі, Югославії, ФРН; Перше Болгарське царство (681). Наприкінці раннього Середньовіччя в Західній Європі численні королівства об'єднувалися у більш-менш сталі феодальні держави, в межах яких продовжувався процес формування нових народностей. Після розпаду Каролінгської імперії англосаксонські королівства в Британії об'єднались в 829 р. в єдину державу Англію; в 843 р. із Східно-франкського королівства утворилася Німеччина, а з Захід-но-Франкського — Франція. На півночі Європи в IX—XI ст. на шлях феодального розвитку стали скандинавські країни — Данія, Норвегія, Швеція. Тут процес феодалізації та утворення ранньофеодальних держав почався значно пізніше, ніж у багатьох інших країнах Західної Європи. У Східній та Центральній Європі виникли слов'янські держави: Великоморавське князівство, Чеське та Давньо-польське королівства. Східну частину Балканського півострова займала в ті часи Візантійська імперія, а на решті території Балкан відбувався процес утворення південнослов'янських держав. Теорії походження Київської Русі. Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції. Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський. Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками. За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві. Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі періоди:  становлення (IX—X ст.);  розквіту (X — перша третина XII ст.);  феодального роздрібнення (друга половина XII—перша половина XIII ст.);  занепаду (з середини XIIIст.).  На межі XII—XIII ст. естафету національного державотворення приймає Галицько-Волинська земля, яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Романовича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі та духовні традиції Київської Русі-України. Але й Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини. Період становлення Київської Русі. Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади. Обов'язковою умовою було успадкування влади князем. Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дир. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дир «княжили в Києві й володіли полями й були ратними (воювали) з деревлянами й уличами». На користь існування першої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчать грандіозні масштаби походу Русі на Константинополь у 860 р. Князівство Аскольда і Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава. Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. П. Толочко ставить під сумнів це твердження з давнього літопису. Він висловив припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві. Важко погодитись з тим, що невеликий загін варягів зміг захопити велике місто, яке мало своє власне військо. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Київської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання — чудь і меря. Політичний та соціальний устрій Київської держави Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племенні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням. Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племінника Ігоря (912—944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців. Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—962). Ольга посіла великокнязівський стіл після трагічної загибелі свого чоловіка — князя Ігоря. Самочинно подвоївши данину, що стягувалась київським урядом з населення Деревлянської землі, Ігор був вбитий повсталими в 944 р. Зібравши достатньо війська, Ольга виступила війною на землю деревлян. Внаслідок цього походу було ліквідовано місцеву правлячу династію, після чого впроваджено більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися. За часів Ольги зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд. За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Ольги, відважного воїна і талановитого полководця, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму, де на той час вже існувало Тму-тараканське князівство. Святослав здійснив кілька походів на Дунай. Йому не вдалося реалізувати свої грандіозні плани на Балканах, оскільки Русі протистояли дві сили — Візантія і печеніги. Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава — це період найбільшої експансії Київської держави, в результаті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увійшли до сфери її впливу. Період розквіту Київської Русі (кінець X — перша половина XI ст.) Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Величезні простори лісостепу, рясно покриті містами й селами, були беззахисні перед несподіваними набігами кочівників. Тому оборона від печенігів була не тільки державною, але й всенародною проблемою. Звичайно, що князь, який очолив цю боротьбу, став народним героєм. Ним був наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980 р. після декількох років міжусобиць з братами посів великокнязівський стіл у Києві. Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі — Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені — Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі. Розвиток ремесел та культури Київської Русі Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків, чітко простежуються в житловому і фортифікаційному будівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Невід'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фольклор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди. Запровадження християнства сприяло поширенню писемності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак наприкінці X ст. про розвиток писемності почала турбуватися князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир Святославович велів представникам феодальної верхівки віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей. У поширенні писемності та освіти велику роль відігравали бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим при Софійському соборі. Ярослав зібрав багато писарів і наказав їм перекладати грецькі книги на слов'янське письмо. Пізніше в Києві виникають інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печер-ського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що писемність в давній Русі не була привілеєм духівництва та вищих феодальних верств. Знайдено чимало горщиків, прясел, ливарних форм, на яких є написи, зроблені ремісниками. В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд. Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василівська церкви в Києві (XI ст.). Найвражаючішою з них є Софійський собор (1037), величні архітектурні форми якого втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські традиції. У господарському розвитку Київської Русі набирало все більшої ваги ремісництво, найважливішими галузями якого були металургія та металообробка. Давньоруські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, зварюванням стальних лез, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство. А складна техніка виготовлення різноманітних ювелірних виробів — діадем, барм, колтів, намиста, браслетів — свідчить про те, що майстерність давньоруських ремісників не поступалась європейським зразкам. Тогочасний Київ був найзначнішим центром виробництва перегородчастої емалі. Розвивалися також гончарство, теслярство, чимбарство. Поширеними вже тоді були глиняні плитки для підлоги, оздоблювання стін. Не дивиною була різьба по дереву. Користувалися давньоруські майстри токарними верстатами, про що свідчать знайдені круглі фігурки шашок та шахів. За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Русь почала карбувати власні гроші — срібники та златники; з XI ст. в торговельних операціях вживаються гривні — срібні зливки вагою 160—197 грамів. Хрещення Русі та його історичне значення Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як Державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування. Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие» тощо, Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини. Справа Володимира Великого була продовжена його нащадками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. У 1038—1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій). Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали — були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення. Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення. Основні концепції походження українського народу Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежуються три основні підходи: 1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації. 2.Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст. 3.Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Причини роздрібненості Русі. Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол. Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив. По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру. Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави. У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія — сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Поступово переселенці просувались на північ, в лісисту частину суздальської землі. Юрій (за далекосяжні плани його прозвали Долгоруким) дав їм можливість будувати нові міста й села. Але, відчуваючи себе все ж пов'язаним з Києвом, він оволодів великокнязівським столом, який втримував з1154 по 1157 рік. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва. Справа про наслідування Новгорода спричинила відкритий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із династії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Це було ніби поверненням до давньої традиції, коли київські князі розпоряджались і Новгородом. Суздальський наступник — Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суздальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію. Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни проти південного сусіда не вів. Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом. На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі. Та все ж Київ зберігає за собою центральне місце в торгівлі, культурі, мистецтві. Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці. Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120— 1123)таін. Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст. Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва. Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього не сталося з Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави. Боротьба з монголо-татарською навалою. Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р. відбувся основний бій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад. Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості. Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий. Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму. Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу. Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва значного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. Міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир — були взяті й зруйновані. Після триденної облоги монголо-татари штурмом взяли Галич. На початку 1*241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи. У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він повернувся в Азію. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для півнїчно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель іго було коротшим. В Україні монгольське панування залишило значно менше слідів в соціально-політичній і культурній сфері. На південно-східних землях, користуючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо впливали на внутрішній розвиток та економічні відносини. Ординські хани володіли правом призначати великих князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між собою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення було обкладене даниною, яку збирали ординські представники. Все це виснажувало країну, вело до консервації феодальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суздальська земля була відірвана від інших держав, за винятком Новгородської республіки. Лише у другій половині XIV ст. на північно-східних територіях Русі почало простежуватися соціально-політичне піднесення, що призвело до Куликовської битви 1380 р., а відтак до остаточного звільнення східнослов'янських народів з-під монголо-татарського ярма. Таким чином, тривала монголо-татарська навала підірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнівно вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи. Остаточно були розірвані династичні, господарські, політичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київської Русі. На північному сході поступово піднімалось нове політичне об'єднання, яке через деякий час стало великим Московським князівством, а на південному заході росло і міцніло Галицько-Волинське князівство.

5)   До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов´янських племен у протодержавні утворення — племінні князівства, серед яких виділялися об´єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов´янського етнічного масиву.    Значною подією в процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, яке завдяки вдалому географічному розташуванню швидко перетворилося на політичний центр східних слов´ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об´єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього в VIII — середині IX ст. в Середньому Подніпров´ї сформувалося державне об´єднання — Руська земля. Масштабність її воєнних акцій та амплітуда зовнішньополітичної активності вражаючі — від участі 852—853 pp. у відбитті арабського наступу на Закавказзі до численних знаменитих походів на Візантію.    Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок державності приільменських слов´ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з´явився лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов´янських і неслов´янських земель півночі, що контролював території не тільки ільменських слов´ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на сто-двісті років випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спочатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об´єдналися й вигнали варягів. Проте неузгодженість слов´янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано норманського конунга Рюрика.    У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини, чи був регент Ігоря в родинних стосунках з Рюриком, що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов´ян чи бажання завоювати нові землі. Навіть ім´я «Олег» є дискусійним. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського «Хельга» і означає не ім´я, а прізвисько — «Віщий».    У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в місті. Легку перемогу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення влади в Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об´єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено столицею об´єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.    Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912) відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників, державне об´єднання «Руська земля» розпалось, і Олег був змушений відновлювати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В основу консолідації земель Олег поклав модель централізованої держави, а не традиційної для Руської землі федерації племен.    У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торгових центрів, де збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного життя, й інтенсивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов´янському суспільстві; по-четверте, в боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствердження слов´янської державності на міжнародній арені.    Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. (деякі історики вважають, що воєнна експедиція 907 р. — не що інше, як міф, романтична легенда). Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.    За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912) він загинув.    Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945). Його князювання почалося традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров´я, мігрували в Подунав´я.    Саме в роки правління нащадка Рюрика на південних кордонах держави з´явилися нові тюркомовні кочівники — печеніги. У 915 р. Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 p., підштовхувані Візантією, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експедиції, що просувалася на десяти тисячах суден, він з´явився під Константинополем, але армада русичів була спалена «грецьким вогнем» (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне військо. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зібравши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіозний похід на Царгород. Війська рухалися й суходолом, і морем, але цього разу до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Роману повідомили, що «ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтверджував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.    Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідомляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося оволодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.    Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.    Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона розпочала з придушення древлянського повстання, у ході якого кількох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи державного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових народних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали в регламентації повинностей залежного населення; унормуванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і встановлення місць збирання); створенні осередків центральної князівської влади на місцях — «становищ» і «погостів».    Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 та 957 pp. вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розглядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як того хотіла Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинополя, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної активності і відряджає послів до германського імператора Отона з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити попит на християнське духовенство у рахунок латинських місіонерів завершилася невдачею - місія Адальберта, що діяла на Русі в 961-962 pp., під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.    Ця невдача в релігійній сфері серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі сходу на захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000—8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.    На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на сході. Протягом 964—966 pp. він досягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в´ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кавказі. Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені походами Святослава, мали неоднозначні наслідки: з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов´янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в´ятичів та сіверян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.    Успіхи Святослава на сході не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візантійська дипломатія мала на меті зав´язати в кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встановленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не перешкоджала діям^ русичів у Подунав´ї, адже чужими руками руйнувалася Болгарська держава, яка протягом IX ст. була грізним ворогом імперії. У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське військо і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь. Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію в Північне Причорномор´я, в землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київського князя стали досить значними, він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, залишати Подунав´я. Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше, відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.    Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров´я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему державного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою ланкою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною метою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. «Не любо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславе на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь».    Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втрачені позиції у Болгарії, а й просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати численне військо і спочатку під Адрінополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписати мирну угоду (971), відповідно до якої київський князь брав на себе зобов´язання не воювати з Візантією і відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. Навесні 972 p., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.    Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися в геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних відносин.

6) Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.

Процес державотворення був законодавчо закріплений адміністративною реформою князя Володимира Красне Сонечко (980 - 1015рр.), яка перетворила князівства у невід'ємні частини єдиної великої європейської імперії, що називалася Київська Русь. Складовою частиною формування Давньоруської держави стало приєднання неслов'янських племен. Це була, в основному, мирна колонізація, в процесі якої неслов'янські землі заселялися і освоювалися слов'янами.

У перші роки формування Київська Русь була надплемінною державою. З часом вона перетворилась на державу територіальну. У цьому процесі змінювались і форми державності-спочатку це була дружина державність, за часів князювання Володимира Велико гота його адміністративної реформи - ранньофеодальна, великокнязівська, монархічна держава, в якій дружина перестала відігравати свою привілейовану попередню роль і при Ярославі Мудрому перетворилася на військову силу.

Про монархічний характер держави свідчить те, що поступово із набуттям спадковості великокнязівська влада стає одноосібною. На чолі держави стояв Великий князь київський - власник усієї землі, тобто найбільший феодал. При ньому діяла рада світлих і великих князів (вожді племінних князівств) і великих бояр - князівська верхівка, що разом з Великим князем уособлювала державну владу в Київській Русі. Адміністративне управління державою Великий князь, як і місцеві князі, здійснювали за допомогою значного чиновницького апарату - посадських, тисяцьких, соцьких, мечників та інших служилих людей.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від ранньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (958-1015рр.)

. Із фортець, які були побудовані в ті часи, можна назвати Білгород. Васильків, Переяслав, та ін. Слід зазначити й те, що Володимир першим використав для оборони так звані "змійові вали", які тяглися на сотні кілометрів понад річками, що впадали в Дніпро. Територія Київської Русі за Володимира стала найбільшою в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені - Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі.

Найголовніше досягнення Володимира - введення християнства 988 року. З точки зору внутрішньої політики християнство ставало могутньою ідеологічною силою в руках держави. Згодом і сама церква стає державним атрибутом.

Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, шо відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культурний докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували "еребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие" тощо. Християнство сприяло зміцненню політичної єдності давньоруських земель і остаточній ліквідації племінної відокремленості. Введення християнства - релігії, загальноприйнятої в Європі, зближувало Київську Русь з європейськими країнами, зміцнювало й позиції на міжнародній арені. Християнство справило значний вплив на розвиток духовного життя Київської Русі.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (1019-1054рр.)

Після смерті Володимира його нащадки розпочали боротьбу за великокняжий стіл. У ході чотирирічного братовбивчого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокнижився Ярослав. Він всі свої зусилля направив на продовження справи батька - посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Для посилення ролі Києва як політичного центру Давньоруської держави Ярослав Мудрий розгорнув широку розбудову та укріплення міста. Воно було обведено величезними валами і рубленими стінами. Межі Києва часів Ярослава окреслювались з півдня майданом Незалежності, вулицями Мала Підвальна і Ярославів вал, з заходу - Львівською площею, з північного сходу - Великою Житомирською вулицею та схилами Дніпра. В системі укріплень міста було троє воріт: Золоті, Лядські та Жидівські. Ярослав Мудрий багато уваги приділяв зміцненню християнства. За його розпорядженням Київським митрополитом було призначено відомого громадського і культурного діяча Іларіона. що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під впливу Візантії. 3 ім'ям Ярослава пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі, пам'ятки руського права - "Устава Ярослава", або "Руської правди", яка регламентувала внутрідержавні феодальні відносини.

Значну увагу Ярослав приділяв розвитку культури і освіти. Насамперед слід зазначити появу писемності, яка за останніми дослідженнями виникла ще до введення християнства. Пізніше був створений Кирилом і Мефодієм слов'янський алфавіт, який став називатися "Абетка" або "Кирилиця". Поширення писемності сприяло створенню шкіл як для знаті, так і для дітей нижніх верств населення. Київська Русь мала школи як для хлопчиків, так і дівчаток. Перша жіноча школа в Європі була організована у Києві при Андріївському монастирі 1068 року дочкою Всеволода Ярославовича. За часів Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві була заснована перша на Русі бібліотека, де писалися літописи і перекладалися книги, особливо з грецької мови. Давньоруській державі було добре відоме музичне і театральне мистецтво, знання з основних правил арифметики, геометрії, географії.