8) Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.

Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,- й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайня­тість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.

Хрещення Русі 988 р. У 988 р. на Русі склалися сприятливі умови для прийняття християн¬ства. У Візантії спалахнула громадянська війна. Проти імператорів співправителів Василія й Костянтина повстав Варда Фока. Імператори попросили допомоги у київського князя. Володимир не відмовив, але за¬жадав за це руки сестри Василія і Костянтина Анни. Але, позбувшись не¬безпеки з допомогою руського війська, візантійці стали зволікати з вико-нанням умови і, щоб якось виправдатися, стали домагатися від Володимира прийняти християнство. Але і після хрещення Володимира Візантія не збиралася виконувати свої зобов’язання. І лише після того, як Володимир Святославович пішов воєнним походом і після тривалої облоги здобув візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. Во¬лодимир повернув місто Візантії як викуп за наречену. У 988 р. Володимир, повернувшись до Києва з молодою дружиною, проголошує християнство державною релігією Київської держави і енер¬гійно запроваджує нову віру.

Історичне значення запровадження християнства у Київській державі Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у внутрішнь¬ому житті держави. Нова віра піднесла значення князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила зв’язок між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви князь знайшов потужну ідеологічну опору, яка освячувала його владу і підтримувала його в управлінні державою. Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові суспільних відносин, господарського життя. Церква справляла великий вплив на культурно-освітнє життя, його піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль. Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підня¬ла їхні стосунки на новий рівень.

Духовні аспекти хрещення Русі — Чому саме християнській релігії надав перевагу Володимир Святославович? — Що вам відомо про християнство? Прийняття християнства народом, країною, державою, так само як і окремою людиною, — це не один лише вияв бажання у суто побутовому відношенні; це й не політичне або ідеологічне рішення, продиктоване національними інтересами або шуканням особистої вигоди. Ні, процес входження у світ Господа Ісуса Христа, у віру в Нього як Спасителя — це таємничий акт, в якому логічні докази, розрахунки відходять на далекий план. Земне життя можна прожити і без віри в Бога. Але в сумлінні людини закладений нездоланний поклик до вічності, до збереження своєї особистості — навіть після фізичної смерті. Християнство, на відміну від усіх інших релігій, не є релігією агресивного наступу, експансії. Воно приваблює людей не солодкими обіцянками в земному житті. Навпаки, Господь Христос не приховував від Своїх учнів, що вони за віру в Нього будуть нести тяжкий хрест і «страждання зазнаєте у світі» (Ів. 16:33). Проте Він тут же їх підба¬дьорював: «Будьте відважні: Я світ переміг!» Отже, ті країни і ті люди, які, за незбагненною настановою Промислу Божого, зважилися прийняти цю релігію земного страждання, виходили не з суто земних розрахунків. Віра у Христа змінює систему координат у психології: усі проблеми, які турбують людину щоденно до її увірування, починають сприйматися зовсім інакше, коли людина приймає в серце і в розум Господа Ісуса Христа. Більшість європейських народів прийняла християн¬ство в першому тисячолітті нашої ери як надію на визволення. Крах Римської імперії був дуже болючим для цілого європейського континенту. Народи стогнали під ярмом варварства, війн, епідемій, катастроф. Християнство ж буквально перероджувало людей — від можновладних царів до найнещасніших рабів. Приклад внутрішнього переродження римського імператора Костянтина Великого (IV ст.) красномовно свідчить, що може зробити Христос з людиною! Чи не те саме Господь зробив з великим князем київським Володимиром Святославовичем через шість віків після Костянтина? Войовничий, нещадний, розпусник-багатоженець, він до свого хрещення був дзеркалом цілого народу, яким управляв: подібний спосіб життя був нормою майже для всіх у Київській Русі. Написано і видано чимало книжок про акт хрещення в Києві 988 р., де з різних боків аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з поганською вірою і запровадити християнство східного (православного) віровизнання. У цих працях загалом правильно і слушно вказується на політичні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі. Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце саме релігійний мотив акту хрещення, потім — естетичний (посли князя, відвідавши різні країни, найбільше уподобали у Візантії красу православного обряду). Хроніка нічого не пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах Воло¬димира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики, економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь — Візантія було б спрощенням проблеми. Християнство доби Київської Русі дало багато прикладів благочестя, подвижництва і мучеництва за Христа. Боротьба з язичництвом не була такою простою і переможною, як це може здатися на перший погляд. За віру полягло багато мучеників, серед них сини князя Ярослава Мудрого — Борис і Гліб. Здавалося, що їй покладе край навала в середині ХІІІ ст. жахливої Золотої Орди монгольського хана Батия. Цей хан знищив, розвалив нашу стародавню державу — Київську Русь. Але церква вижила і до самого сформування Запорізької Січі та постання Гетьманату замінювала українському народові державу: Церква дбала про дотримання належної моралі в народі, берегла скарбниці національної свідомості й культури, розвивала писемність і шкільництво,— одним словом, опікала своє стадо від розсіяння перед обличчям вовків-завойовників, які звідусіль намагалися шматувати беззахисне тіло Матері-України. Українська Церква має складну і драматичну історію. Якби це була не Церква Христа, Ним виплекана й збережена, то вона, за логікою земного людського мислення, вже давно мала б зникнути. Але вона живе і продовжує боротися за своє існуван¬ня — «і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18).

9) Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі й бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —"уділах" — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі — "снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із цент-ром-митрополією в тому ж Києві.

Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

10) Змагання українських князівств за політичне лідерство. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалася. В другій половині XI -- першій чверті XII ст. володіння чернігівських князів на заході доходили до лівого берега Дніпра, а вище Прип'яті -- до Рєчиці та багатьох інших правобережних міст включно, на півночі -- до верхів'їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході -- до Москви й правої притоки Оки Лопасні, на півдні -- до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів'їв Трубежу та Сулою. До другої половини XII ст. чернігівським князям належав великий міжнародний порт на березі Керченської протоки -- Тмутаракань з округою. Кордони Чернігівського князівства не були стабільними й змінювалися залежно від політичної ситуації в Східній Європі. Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовувалася на освоєні українцями східні території.

Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечніших умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на північно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села й міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у віддалених Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з'явилися принесені переселенцями назви українських міст і сіл -- Виш-город, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок -- Либідь, Почайна, Ірпінь, Київка тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князівство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наявністю фінського етносу, який, однак, не справляв помітного впливу на українське населення.

Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалася на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато чим цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба чернігівських і новгород-сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення людей викликали дії їхніх союзників -- половців, які вдавалися до масових вбивств, руйнували оселі і забирали населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород-сіверські князі почали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразок ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було новгород-сіверському князеві Ігорю Святославичу виступити проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився в полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород-Сіверський та інші уділи. Дроблення чернігово-сіверських земель робило вразливим колишній етнополітичний центр українських земель з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежами, чи військовою силою. Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Спираючися на успіхипопередників, син Володаря Володимирко (1124-- 1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найвищої могутності воно досягло за князювання сина Володимирка Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-- 1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками -- заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187--1198). Скориставшися з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII cm. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими -- слабке князівство не могло вижити.

11)   Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.    По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.    Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.    Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.    У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.    Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.    Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава.    Данило (Романович) Галицький (1201-1264) – князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.    Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати усі Волинські землі, а в 1238 р.    Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.    Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький  намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.    У  1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.    У 1264 р. Данило Романович помер.     Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.    Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.    Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.    Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.