Кревська унія 1385 року та її наслідки

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягай-лом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське.  У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.  У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.  Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному грунті штовхають православних до Москви. За Вітовта (1382—1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою. 

Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві.  Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул  «Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на  Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу  заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит  Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит  Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по  митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю  катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко  може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію,  внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя  Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації  митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один  митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва  руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри.  Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше  загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син  чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана  Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за  його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики  були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив  Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським  патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у  Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних  перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея  Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою,  Ту-ровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію  «Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман,  еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит,  висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері,  яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли  Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав  заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361  році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним  митрополитом.  Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до  Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не  пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді  «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх  поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу  Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).  Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві  митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого  митрополита.  Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за  союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав  участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував  неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати  митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був  єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові  надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке  доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав  до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита  Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало  раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ  Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого  митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека  Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія,  щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви,  забравши й собою багато цінних речей.  Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути  окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної  Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до  Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили  ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті  Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші  дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й  подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори  церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?  З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха  свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря,  Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до  патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив  його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до  патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не  одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор  єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький,  Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та  Холмський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на  митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його  обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в  Болгарії і Сербії.  Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли.  Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського  князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це  тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався  незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у  Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з  Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з  Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського  хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в  Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій  Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на  переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато  православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію  можна тільки через скликання собоРУ з участю видатних богословів і знавців з  обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на  цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені  репрезентацією Цамблака.  З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Лужницький, не  зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що  він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі.  Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.