[Ред.]Значення

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість

42) Західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. Л.Кобилиця.

Наприкінці 18 ст. після трьох поділів Польщі, відповідно до геополітичних інтересів великих держав, під владою Австро –Угорської імперії опинились Східна Галичина, Північні Буковина і Закарпаття – західноукраїнські землі, які займали територію 70 тис. км кв., де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край “Королівство Галіції і Лодомерії” (Володимирії) з центром у Львові.

Королівство ділилось на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (до 1777 р.), пізніше їх кількість зменшено до 19.

1780 – 1786 рр.. – запроваджено новий адміністративний поділ – створено 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. З 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який тримався до 1918 р., 50 (на початку 20 ст.).

Буковина з центром у Чернівцях з 1787 р. по 1849 р. на правах окремого 19 округу входили до складу Галичини, а з 1849 р. по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Округами керували австрійські чиновники – окружні старости. В містах були створені магістрати на чолі з бургомістром та радниками, їх призначав уряд. Закарпаття входило до складу Піжонського (Братиславського) намісництва, становлячи його 4 комітети (жупи).

В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. – президент крайового управління. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції виконували дідичі, або призначувані старостами мандат ори (до 1866 р.), а пізніше – громадські уряди. Органами крайового самоуправління були Становий Сейм (1775 – 1845), у Галичині, й Крайові Сейми в Галичині і Буковині (1861-1914).

Чисельність українців на західноукраїнських землях: у Східній Галичині 1773 р. – 71%, 1910 р. – 62,8%; у Північній Буковині 1857 р. – 58,5%, 1910 р. – 38,4%; в Закарпатті 1857 р. – 69,7%.

Поляки у Східній Галичині становили 1900 р. – 22,7%; румуни на Буковині 1900 р. – 31,4%; угорці наприкінці 19 ст. нараховували 26%. Відносна кількість українців невпинно зменшувалась.

Соціально – демографічна структура краю була відсталою. Абсолютна більшість населення в Галичині на початку 20 ст. - 88, 45%, у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 85% мешкали в селах, і лише незначна частина в не чисельних містах (у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 7%).

Професійна структура населення: більшість населення було зайнято в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. – понад 80%, на Буковині – 71%, у Закарпатті – 85%). Українці – понад 90% - мешкали в селах і займалися сільським господарством. Українська шляхта тут була полонізована ще у 16 – 17 ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравало греко-католицьке духовенство, середні і нижчі верстви якого були тісно пов’язані з масами і користувалися в народному середовищі великим впливом і авторитетом (2000 родин).

В Галичині переважали польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – мадярські. Всі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв’язок населення Західної України з Україною Наддніпрянською. В цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

У 20 – 30 рр.. 20 ст. в австрійській імперії починається розпад феодально-кріпосницької системи. Починають запроваджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва. В 30 – 40-х рр.. в західноукраїнських землях активно функціонувало майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.

У зв’язку з поширенням товарного виробництва починає розвиватися торгівля. Форми торгівлі: ярмарки, базари.

Місто Броди стало торгівельним центром, так як через нього пролягав торгівельний шлях. З Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянщини худобу, промислові вироби. Пожвавлення торгівлі не сприяло економічному піднесенню краю. Капітал концентрувався у руках торговців, поширювалось лихварство. За даними 1846 р. у краї було 56 міст і 130 містечок. Промисловість у них була слаборозвинута, більшість з них мали аграрний характер. Мануфактурна промисловість розвивалася повільно, тому міська буржуазія була нечисленною і економічно слабкою. Адміністративним, промисловим і торгівельним центром було місто Львів.

Сільське господарство також залишалося на низькому рівні. Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква (приклад, графам Потоцьким належало 170 населених пунктів). 61% селянських господарств користувалися земельними наділами, що за своїми розмірами були менше 10 моргів. До середини 19ст. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. В цей час на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802 – 1803рр.. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалася панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагалися за всяку ціну відібрати у селян землю. Погіршували становище селян і стихійні лиха. Кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували і гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Посилення експлуатації селян, нестримне свавілля поміщиків зумовлювали посилення селянської боротьби проти соціального гніту.

Формами антикріпосницького протесту були втечі селян, потрави панських лук та посівів, вирубування лісів, розправи над селянською старшиною, підпали панських садиб і ін. Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від рекрутчини. Продовжується рух опришків 1810 - 1825 рр.. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Ожинюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, М. Штоля, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та ін.

Найбільше повстання на Закарпатті відбулося у 1831 р. – “Холерні бунти”. У північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812 – 1851 рр..), які в 1843 – 1844 рр.. очолював селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялись від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл.

Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У 19 ст. починає пробуджуватись національне життя в західноукраїнських землях.Ідея національної свідомості стає панівною. Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книгу. Західноукраїнську інтелігенцію представляло духовенство. Центром духовного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр.. вийшло 43 книги, написані українською мовою, 40 з них написали священики. Центром зацікавлення національною проблемою стало місто Перемишль, це був і греко-католицький центр.

Найвидатнішим представником старшого покоління національної інтелігенції бувІ.Могильницький. Цей освітній і церковний діяч заснував у Перемишлі д’яковчительський інститут, написав 5 підручників. В своїх працях “Розвідка про руську мову” 1829 р. доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з М.Левицьким створюють “Клерикальне товариство”. Мета товариства: поширювати серед селян соціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Цим вони досягали й іншої мети: зберегти селян від навернення їх до римо-католицької церкви і ополячення. І.Могильницький (1822 р.), Й.Лозинський (1833 р.), Й.Левицький (1834 р.) видали перші граматики українською мовою.

М.Левицький – церковний і громадський діяч, був першим кардиналом серед українців. В 1816 році став галицьким митрополитом.

Активними учасниками українського відродження були і Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський.

Займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення. Написали граматики українською мовою. Збирали і видавали український фольклор.

У 30-х рр.. 19 ст. центр діяльності, спрямований на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. Тут створюється гурток під назвою “Руська трійця”. Засновники: М.Шашкевич (1811 – 1843 рр..), І.Вагилевич (1811 – 1866 рр..), Я.Головацький (1814 – 1888 рр..). Всі вони – вихованці львівської семінарії.Мета гуртка: перетворення народної мови на літературну.

У 1843 році гуртківці підготували історико-літературний збірник “Зоря” (матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та рух опричників). Віденська поліція заборонила друкувати збірник.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах“Русалка Дністрова”. Він започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. В 1837 році Львівська цензура заборонила збірку.

“Русалка Дністрова” написана живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. ЇЇ зміст визначали три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав; позитивне становлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів “Читанку”, написаний живою розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М. Шашкевичу).

17 березня 1848 р. в Австрійській імперії перемогла революція. Був створений новий уряд, який пообіцяв демократичні свободи і конституцію. 22 квітня в Галичині оголошено циркуляр губернського управління про те, що з 15 травня 1848 р. панщина ліквідується.

7 червня 1848 р. Австрійський парламент (рейхстаг) ухвалив скасувати феодальні повинності за викуп.

Щорічні селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі.

Після розподілу землі, в руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земної площі, на Буковині - 54%, на Закарпатті - 70%.

Реформа проводилася в інтересах поміщиків і сприяла розвиткові нових відносин у сільському господарстві. 2 травня 1848 р. У Львові була заснована Головна Руська Рада. Головою її обрали єпископа Г. Яхимовича, а згодом М. Куземського.

Організація мала свій друкований орган - газету “Зоря Галицька”. Почала виходити з 15 травня 1848 р. (редактор А. Павецький) українською мовою. Головна Руська Рада видала маніфест, в якому проголошувала основні ідеї своєї національної програми. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”.

У 1848 р. У Львові було засновано товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи під назвою “Галицько-руська матиця”. У той же час було створено у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

1848р. - у Львові було відкрито Народний Дім з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом.

Українці в ході революційних подій в Австрійській імперії здобули й перший досвід парламентаризму.

У скликаному в липні 1848 р. Австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них - селяни).

Наприкінці І пол. 19 ст.. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. Наступає період реакції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент. Невдовзі відмінено конституцію. 1851 р. - розпущено Головну Руську Раду.

Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. мали позитивний вплив на життя західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Але поразка революції і наступ реакції перекреслили більшість революційних завоювань західних українців.

3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним (збирання спадщини) (1780-1840рр.); 2-й: культурно-просвітницьким (організаційний етап) (1840-1900рр.); 3-й: політичний (з середини 1890-х рр.. - початку 1900-х років).

Перший етап почався з шукання українського історичного минулого, інтересу до проблеми автономії Гетьманщини, до питань етнографії України. Йшов процес становлення нової української літератури.

Змістом другого культурницького етапу є розвиток наукових історичних і філологічних досліджень, пошук і видання історичних документів і матеріалів, поява наукових періодичних видань (“Основа”, “Киевская старина”), культурно-просвітніх організацій (громад). Царська політика що до українства в цей період коливалася між періодами толерантності (1850 - 1863 рр.,1880-ті і 1890-ті рр..) і періодами обмежень та репресій (1863 - 1870-ті рр..).

Третій політичний етап характеризується тим, що в цей період була сформована ідея української нації, створена цілісна наукова схема історії України, в цей час зароджуються українські організації і, зокрема, політичні партії, які ставили за мету культурну й політичну автономію України у складі федеративної Російської держави.

Наприкінці 18 ст. - початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після його занепаду.

Переломним моментом у розвиткові української мови та літератури була публікація у 1798 році поеми “Енеїда” І. Котляревського написаною звичайною на той час народною мовою. Ця подія започаткувала народження нової (сучасної) класичної літератури.

Велике значення для пробудження національної самосвідомості мали наукові праці Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського, професорів Київського та Харківського університетів. Незважаючи на свої досягнення у національній літературі та науці, українська інтелігенція початку 19 ст. далі розглядала Україну та український народ з регіональної точки зору, будучи переконана, що українськими сюжетами збагачує загальноросійську культуру. Однак, відомі й винятки, наприклад, написана у 10-х рр..19 ст. “Історія Русів”, що була пройнята глибоким патріотизмом і прагненням до державної самостійності українського народу. “Історія Русів” вийшла друком у 1846 р. (Бодянський), а до цього поширювалась в рукописі.

Сприяла національному відродженню і 4-ри томна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії” (1822р. Москва). На початку 19 ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства - друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818р.) О. Павловського.

1823 р. вийшов у світ словник української мови, складений І. Войцеховичем.

У 1840 р. було видано збірку поезій Т. Шевченка “Кобзар”, яка продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

Російський царизм посилює антиукраїнську політику. Російська мова стає пануючою на Україні. Посилюється політичний нагляд за Україною з боку Третього відділу власної його Імператорської Величності Канцелярії та Корпусу жандармів. Царизм вдається до насильницьких методів щодо церковних громад інших християнських віросповідань, у 1839 р. уніатів проголосили православними.

В економіці і торгівлі України панівне місце займають росіяни. Власниками заводів і фабрик в Україні було 44,6% росіян, 28,7% - українців, 17,4% - євреїв.

Міністром народної освіти Російської імперії графом С. Уваровим в 30-х рр. була висунута ідея про те, що процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ - самодержавства, православ'я, народності. А гасло “народність” означало не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

У середині 19 ст. Київ, замість офіційно визначеної йому ролі центру русифікаторської політики царизму, став центром загальнополітичного українського національного руху.

На початку 40-х рр.. у Києві група студентів та молодих професорів створили таємний гурток. Основна мета: боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Серед членів гуртка були історик М. Костомаров (професор Київського університету), П. Куліш (талановитий етнограф, видатний письменник), М. Гулак-Артемовський (займався історією права), М. Маркевич (етнограф), В. Білозерський (вчитель). Моральним авторитетом цього гуртка став Т. Шевченко, який у 1847р.дістав посаду викладача малювання при Київському університеті.

Наприкінці 1845р. гурток київської молоді оформився в таємне товариство - братство святого Кирила та Мефодія. Його мета - об'єднання слов'янських народів в одну федеративну державу на принципах добровільності та виборності. Для цього треба скасувати кріпосне право і ввести республіку. Кількість постійних членів - 12 осіб. Керівники - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Інші члени: П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав Т. Шевченко.

Програмні документи склали М. Костомаров та В. Білозерський. Вони мали назви: “Статут Слов'янського Суспільства св. Кирила та Мефодія”, “Книга буття українського народу” (“Закон божий”), “Записки”.

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, поширення освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Україна мала мати провідну роль зі столицею у Києві.

Братчики виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, суттєво розходились у питаннях про шляхи їх реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) - до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Основна діяльність братчиків - просвітницька. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби. На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора студента О. Петрова товариство було викрите і розгромлене.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що то була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Отже, соціально-економічних розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в першій половині 19 ст. позначався двома суперечливими, але взаємопов'язаними суспільними явищами, кризи занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Кардинальні зрушення в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності і необхідності відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства поклало початок політичному етапу боротьби за національний розвиток України. Кирило-мефодіївці зуміли сформулювати основні постулати українського національного відродження, визначити форми і методи досягнення поставленої мети.

43)1.  Головні передумова виникнення "Руської трійці"   Український романтизм має багато спільногоз романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоконаціональне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, "Романтизм якетнокультурна домінанта першої половини 19 ст в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток" [Бовсунівська, ст.17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософієюСковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. "Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності"[Франко,ст.399]. Якщо поезія сприймалася як божественне откровення, то поет уявлявся пророком. Цілком закономірно, що Французька революція не справила на східноєвропейські держави такого враження, як на інші європейські країни.На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812р. На відміну від романтизму європейського, український, як і російський, виступав не стільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов'янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. До того ж на нього значною мірою, як і на західно- та південнослов'янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур "світова туга" трансформувалася тут у "національну тугу". Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов'янського об'єднання. Українці виробили власний варіант "теорії нації", розроблений Фіхте та Гердером, "заснований на загальнослов'янській спільності та етнокультурних традиціях".  Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. "Лірика і була тим жанром, якийв практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною". Романтики значно збагатили її можливості, "широко застосувавши суб'єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність"[Комаринець, ст.9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.    2. Шашкевич Маркіян – один із засновників "Руської трійці"   Шашкевич Маркіян (літ. псевд. Руслан Шашкевич; 6.11.1811 -7.6.1843)- видатний український письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях України. Н. у с.Підліссі (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.) у родині священика. Навчався у гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний ф-т Львівського ун-ту та греко-католицьку духовну семінарію (1838). Священик у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки (Галичина). У студентські роки Ш. був натхненником, організатором і лідером "Руської трійці", ініціатором її починань на засадах романтизму - збору і популяризації фольклору, створення словника і граматики живої української мови, реформування правопису (заміни етимологічного фонетичним), використання т.зв. гражданського шрифту замість кириличного, впровадження рідної мови в повсякденний вжиток інтелігенції та церковної проповіді, виступу проти спроб латинізації українського письменства тощо. У літературі визначився як поет-новатор, творам якого притаманні чітко виражеі національні мотиви, любов до рідного краю, м'які, ліричні тони, нескладна символіка ("Слово до чтетелей руського язика", "Підлисся", "Руська мати нас родила", "Побратимові"). Перлиною ліричної поезії стала його "Веснівка". Серед творів Ш. - балада "Погоня", перші в українській літературі сонети ("До...", "Сумрак вечірній"). У творах на історичну тематику поетизував героїчне минуле народу ("Згадка", "Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139", "О, Наливайку", "Хмельницького обступлення Львова", "Споминайте, браття милі"). Постать Б.Хмельницького особливо захоплювала поета. Він з пієтетом висловлювався про його звитяжні походи: "Ми святимо пам'ятку двохсотліттю побідного оружія русинів під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, пам'ять славних богатирів козацьких за віру і свободу павших під Берестечком". Ш. брав участь у розшифруванні та редагуванні Львівського літопису, в якому знаходився докладний опис подій національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У 1834 для альманаху "Зоря" (заборонений цензурою) написав життєпис гетьмана та переклав з латинської його повчальну байку, адресовану послам польського короля Яна II Казимира. Ш. вславився як співавтор і видавець альманаху "Русалка Дністрова" (1837), автор брошури "Азбука і abecadio" (1836) та "Читанки для дівчаток" (1836, вид. 1850). Ш. був одним з перших перекладачів українською мовою "Слова о полку Ігоревім" та св.Письма (1842), автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької, латинської, німецької мов. Ідеї та діяльність Ш. і його побратимів мали великий вплив на розвиток літературного і громадського життя в Україні, сприяли утвердженню національної свідомості багатьох поколінь української інтелігенції, надихали її на самовіддану працю на ниві національного відродження. Помер Ш. у злиднях. Похований у селі Новосілках Ліських. У 1893 прах Ш. перевезено до Львова і перепоховано на Личаківському кладовищі. На вшанування пам'яті поета споруджено пам'ятник на Білій Горі (1911), у с.Підлісся (1962), Вінніпезі (1944), Львові (1989) та Золочеві. У 1959 створено літературно-меморіальний музей у с.Підлісся, який у 1986 перетворено у Шашкевича Маркіяна музей-садибу. У 1962 засновано Шашкевича Маркіяна Інститут-заповідник у Вінніпезі, у 1990 відкрито музей "Русалки Дністрової" у Львові. Стали традиційними шашкевичівські читання, матеріали яких публікувалися у серійному збірнику "Шашкевичіана". Архів Ш. зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України.   3. "Руська трійця" та їхні перші збірки   М. Грушевський датує початки національного відродження Галичини першими десятиліттями 19 ст., коли серед нового уніатського духовенства з'являються "освічені і тямущі люде, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, заходяться коло піднесення народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури". На початку 30'х рр. 19 ст. у Львові підіймається нова хвиля національного руху. В цей час починає функціонувати гурток студентської молоді на чолі з "Руською трійцею", який ставить перед собою задачу "вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колахрозмовнуруськумову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині". До складу "Руської трійці" входили Маркіян Шашкевич( Руслан ), Іван Вагилевич( Далибор ), Яків Головацький( Ярослав ). На той час всі вони були студентами-семінаристами. Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811-1843), літературна діяльність якого припадає на 1833-1843 роки, належать понад тридцять віршів, незавершена поема "Перекинчик бісурманський", казка "Олена", переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької, кілька статтей та нотаток, а також перша українська "Читанка" для народних шкіл( видана у 1850 ). Іван Миколайович Вагилевич(1811-1866) у двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням бойків, гуцулів та лемків. Яків Федорович Головацький(1814-1881) також плідно займався етнографічними дослідженнями побуту народів Карпат; йому також належить ряд романтичних віршів. Перша збірка семінаристів не призначалася до друку. "Син Русі"(1833)-рукописна збірка, про яку Б.Лепкий сказав, що це "перший в Галичині збірний прояв народної думки, як доказ щирої охоти через літературу двигнути нарід з упадку". До її складу входили вірші народною мовою Шашкевича, Мінчакевича, Левицького з Бовшева і Левицького з Августівки, обробка народної легенди "Хрестец камінний край Любачева". Її авторинамагалися опанувати народною мовою поетичний жанр народного послання, вірша-алегорії, пейзажу та деякі інші жанри (всього у змісті перераховано 13 творів), але загалом поезії цієї першої збірки відзначаються ще не виробленою віршовою формою. Для неї також характерний синтез фольклорної та книжно-словесної тенденцій, що взагалі було властиво для усієї тогочасної української літератури [Нахлік]. У квітні 1834 року до львівської цензури було подано збірку "Зоря", девізом якої були слова-"Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде". Але на той час у Львові не було цензора, який би займався українськими виданнями. Тому "Зорю" було відправлено до Відня, до відомого цензора грецьких і слов'янських книг - Вартоломея Копітара [Степан Шах, ст.77 ]. Віденський цензор не став брати на себе відповідальністьза дозвіл чи заборону опублікування збірки і відправив її до Львова з таким висновком:  "1. Наша Галичина має понад 2 мільйони русняків, а Угорщина мільйон, що дуже прихильно привітають це видання у своїй мові. 2. Так само привітає його 6-7 мільйонів російських русняків тієї самої мови. 3. Отже, його круг діяння простягається на 9-10 мільйонів душ! 4. Але треба брати до уваги, що наші й російські поляки дивитимуться з заздрістю і ненавистю на цю досі не упривілейовану літературу…" Після повернення збіркидо Львова остаточною рецензією була заборона. Її рукопис не зберігся. Про зміст цієї другої збірки можна судити тільки зі спогадів Я. Головацького та заміток В.Копітара. Відомо, що розпочиналася вона портретом Б.Хмельницьког роботиІвана Вендзіловича. У ній вміщувалися фольклорні записи та оригінальні твори гуртківців, життєпис Б.Хмельницького та літературна обробка колядки "Хмельницького обступленіє Львова" Шашкевича. Гуртківці усунули з правопису збірки Ь та Ы, а замість них послідовно вживали Ь та И. До 1835р. належить перший друкований виступ Шашкевича - публікація його оди "Голос галичан", зміст якої не становить особливого літературного інтересу. Найголовніша заслуга цього твору полягає в тому, що він написаний українською мовою. А в 1836р. нарешті вдалося опублікувати альманах "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова" (хоча на титульні сторінці стоїть дата 1837). "В "Русалці Дністровій" найповніше реалізувалися прогресивно-романтичні літературні та літературно-наукові погляди М. Шашкевича та його товаришів"[М. Вальо, ст.145]. До її складу ввійшли народні пісні, власні оригінальні твори, переклади з сербського та уривки з "Каледворського рукопису", а також статті літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. На цей раз гуртківці вирішили піти в обхід львівської цензури і у вересні 1836р. Головацький переслав рукопис "Русалки" сербському громадському і культурному діячеві, з яким познайомився під час свого перебування у Пешті на початку1835р., Георгію Петровичу до Пешта, де був цензор слов'янських книг і друкарня. Там її і було надруковано. Львівський цензор В. Левицький заборонив поширення цієї збірки: 800 примірників, надісланих до Львова, були конфісковані. До читачів, переважно це були жителі Галичини, потрапило тільки 200 примірників (а інші 600 до 1848 р. зберігалися у львівському цензурному комітеті). "Русалка Дністрова" - перше видання в Галичині, надруковане "гражданкою". Її автори активно відстоювали фонетичний правопис, і, хоча в самій назві альманаху вони використали Ь, але читалася вона вже як І. Вони також відмовились від Ъ та Ы, перші застосували до "гражданки" Є, а також вперше вжили ЙО, ЬО, які вживаються й зараз.     4. "Русалка Дністрова" – провідний альманах "Руської Трійці"   "Творчість літературно-культурницького угрупування "Руська Трійця", насамперед виданий ними альманах "Русалка Дністрова", засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини 30'х років 19 ст."[В. Горинь, ст.33] Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в літературі краю переважала церковно-схоластична "високоштильна поезія" та принципи шкільного класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західно-українських землях"[М. Вальо, ст.147]. Шашкевич, Вагилевич і Головацький своєю " Русалкою" впроваджували ідеали Романтизма. Найяскравіше їхні романтичні погляди відбилися у їх ліричній поезії. У розумінні суспільних явищ "Трійця" значною мірою відштовхувалась від позицій Просвітництва, але на діалектику людини і світу суб'єкта і об'єкта, часу і вічності, індивідуума і природи вони вже мали яскраво виражений романтичний підхід. У своїх творах вони пропагували цей підхід до тих явищ, які зображували. Їхня поезія, зокрема Шашкевича, значною мірою вплинула і спонукала до подальшого розвитку усю наступну західноукраїнську поезію, збагативши її новими елементами. У поезії Вагилевича відчувається вплив на нього польського, а можливо і німецького романтизму періоду "Бурі й натиску" через свою поезію діячі "Руської Трійці" знайомили своїх земляків з кращими надбаннями романтизму західного і східного. Все, що вони пропонували, було новим і незвичним: їхня історична концепція, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності мистецтва, - але виявилось прогресивним для подальшого розвитку літератури у Західній Україні. Це була нова література на народній основі, і нерідко її героєм виступав сам народ, або його представник. Наприклад, ватажок народного повстання. "У творчості "Руської трійці"(найвиразніше у Шашкевича) втілено три основних типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, і просвітительсько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу"[Нахлік, ст.336]. Вони вболівали за долю рідного народу і піклувались його освітою, що їх самих робило схожими на романтичних героїв, беззастережно відданих своїй справі. Недаремно цю трійцю називають "будителями Галичини".Їхня діяльність була спрямована на розв'язання багатьох суспільно-політичних та культурних проблем, зокрема поширення освіти народною мовою серед народу. Проте вони не були піонерами у цій сфері діяльності. Вони могли користуватися значним теоретичним матеріалом, накопиченим їхніми попередниками, - М. Левицьким, І. Могильницьким, І. Снігурським. Романтичне розуміння народної літератури Шашкевич висвітлив у статті "Азбука і Abekado", якою він вступив у т. зв. "азбучну війну", що розгорілася в Галичині після появи у додатку до "GazetyLwowskie" "Rozmaitosciach" за 1834р. статті "Про запровадження польського абецадла у письменство руське" українського фольклориста і мовознавця Й. Лозинського. Свою позицію Шашкевич аргументував найбільшою відповідністю кирилиці до передачі фонетичних і граматичних особливостей української мови і, навпаки, - цілковитої непридатності для цього польського чи іншого латинського алфавіту. Шашкевич виступав на захист заокругленої кирилиці, яка мала поступово трансформуватися у "цивільний" шрифт. В цій статті він яскраво засвідчив своє ставлення до літератури: "Література будь-якого народу є образом його життя, його способу мислення, його душі; повинна вколоситися, вирости з власного народу і розквітнути на тій же самій ниві […], якщо будемо впроваджувати до слов'янської літературичужі звороти і чужий спосіб висловлення […], то будемо втручатись в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу". Це був перший відвертий виступ на захист народності літератури на Галичині. Виступи М. Шашкевича, Й. Левицького та деяких інших діячів припинили домагання ввести в українську мову латинський алфавіт. Я. Головацький писав: "Коли б в 30'х роках прийняли польське абецадло - пропала б руська індивідуальна народність, пропав би руський дух і з Галицької Руси зробилась би друга Холмщина".   5. Суспільно-історична діяльність "Руської трійці"  на тлі Галицького відродження   У 1836 р. М. Шашкевич уклав першу в Україні "Читанку для малих дітей, яка протягом багатьох років служила єдиним підручником для навчання дітей у сільських школах грамоті рідною мовою.  І. Вагилевич у 1845 р. написав і опублікував "GrammatykujezykamaloruskiegowGalicji". Яків Головацький склав і видав 1849 р. "Граматику руської мови". Йому також належить один з перших нарисів з історії освути в Галичині "Про перший літературно- розумовий рух русинів у Галичині" [Кирчів, ст. 29- 30]. Значний внесок був зроблений діячами "Руської трійці" в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів.  Серед них чеські збірки: "Краледворський рукопис"(1818) та "Зеленогорський рукопис"(1819) (чеські підробки під народну поезію) В.Ганки та Й.Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К.Данилова, М.Чуркова, М.Попова та ін. М.Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В.Залеського.  І.Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп - бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці. А також збірка легенд і оповідань під назвою "KronikaLuduzdemologiislowianskiej". Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученим-славістом - фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом.  Йому належать такі праці як "Поділ часу у русинів", "Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів", "Очерк старославянского баснословия, или Мифологии". Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства.    6. Зв'язки "Руської Трійці" з іншими слов'янськими діячами. Навчаючись в університеті, діячі "Трійці" активно знайомились з творами європейського відродження. Львів у той час був одним із центрів слов'янської літератури та наукового взаємообігу. До їх послуг була бібліотека Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився у 1832 р., та приватні колекції. Яків Головацький так писав про молоді роки Шашкевича: "Книгохранилища університетские і Оссолинського достарчали не мало поживи для єго все больше лакнучого духа". Там вони мали змогу ознайомитись з творами Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й П. Шафарика. Особливо на їхню творчість вплинула романтична поема останнього "Дочка Слави", з якої Вагилевич переклав українською мовою окремі сонети, та стаття того ж таки автора "Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і говірками" (1836), на яку в свою чергу сильно вплинули преромантичні погляди Гердера. Шашкевич, Вагилевич і Головацький цікавилися історичними, етнографічними, філологічними творами сербських, чеських, польських, російських та ін. дослідників. Окрім цього їх також значною мірою цікавила література: творчість "української школи" у Польщі (Шашкевич переклав українською мовою уривок з поеми С.Гощинського "Канівський замок"), творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненко, а також літературно-етнографічні збірки, які в той час видавалися на Східній Україні.  Окрім ознайомлення з творами діячів слов'янського романтизму, гуртківці налагоджували і особисті стосунки з деякими з них. Вже на початку 1835 року, перебуваючи у Пешті, Яків Головацький близько зійшовся з сербськими діячами Георгієм Петровичем (завдяки якому побачила світ "Русалка Дністрова"), Теодором Павловичем, з хорватом Ф.Курелацом, а його наставником у вивченні слов'янських мов, літератур, фольклору та етнографії став Ян Коллар. Він також підтримував зв'язки з В.Ганкою, Я.Коларом, М.Максимовичем, О.Бодянським, І.Срезневським, П.Лукашевичем та П.Шафариком. З 1836 року розпочалося листування П.Й.Шафарика й І.Вагилевича. У своїх листах Вагилевич подав багатий фактаж стосовно української мови, її особливостей, розвитку та діалектів, зокрема галицьких. Взагалі Шафарику належить визначна роль у розвитку чесько-українських взаємин. Він листувався не лише з Вагилевичем, а й з С.Головацьким, О.Бодянським та Могильницьким. А також систематично публікував у журналі "Casopisceskegomuseuma" матеріалів з української етнографії, фольклору, палеографії.Вагилевич також листувався з Максимовичем та Погодіним. Шашкевич мав особисті зв'язки з В.Залеським, чеськими письменниками і вченими, на той час львів'янами, Я.П.Коубеком і К.Ф.Запом.     Висновки Нові ідеї надходили з наддніпрянської України в Галичину і помалу запалювали окремих одиниць. Три молодих патріотичних священики — Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888) заходилися біля воскресіння живої української мови, як мови літературної, і в Галичині. Три ці особи відомі в історії, як "руська трійця", а на чолі їх стояв М. Шашкевич. Вони склали збірника "Русалка Дністровая", але й своя духовна й урядова цензури видати його не дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року 1838-го в Будимі (Будапешті). Цією "Русалкою Дністровою" Шашкевич трохи розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Цього часу Австрія рішуче змінила свою пропольську національну політику, й стала підтримувати своїх "русинів" супроти поляків. Року 1848-го в Австрії вдарила революція, і при Львівському університеті вперше засновано катедру руської мови й літератури, й на неї обрано Якова Головацького. На жаль тільки, Головацький пізніше рішуче став на москофільський бік, свої виклади читав язичієм і пізніше не визнавав за нашою новою мовою жодного права бути мовою літературною — це мова тільки для домового вжитку. Але року 1857-го у своїй праці "Розправа о язиці южноруськім" Я. Головацький писав: "Це не самохвальба, бо й сторонські письменники, знавці мов, признають нашій мові краснозвучність та інші прикмети, що ставлять її вище понад другими слов'янськими мовами. Бандтке називає її найкращою поміж усіма слов'янськими, Міцкевич — між руськими язиками, Бодянський величає її поетичність та музикальність, і велить рівняти її з грецькою та італійською, Ковбек і Мацєйовський іменують її кращою від чеської, Раковецький жалує, що вона не стала пануючою в цілій Росії, а російський письменник Даль-Луганський признає їй першенство над великоруським народнім і книжним язиком". Так писав Я. Головацький замолоду, але незабаром зовсім перейшов на російський бік. І вкінці "руська трійця" таки розлетілася: дошкульно переслідуваний своїми о. Шашкевич рано помер († 1843), Головацький пішов на службу російську, а Вагилевич — на службу польську (став редактором польського журналу)... Москвофільство й полонофільство густою темрявою покривали тоді всю Галичину, і цієї темряви не міг освітити слабенький вогник Шашкевича. І це було тоді, коли в Україні голосно співав уже Т. Шевченко, — але він був "схизматик", тому до його віщої бандури в Галичині не прислухались і він тут якогось ширшого впливу довго не мав. Язичієм, але з великою домішкою своєї місцевої мови, писали ще письменники й поети: о. Микола Устиянович (1811-1885) та о. Антон Могильницький (1811-1873). Цензура в Галичині, коли її року 1772-го забрала Австрія, також існувала, але була своя, а не чужинецька, як це було в Україні. Австрійський уряд передав цензуру українських творів Свято-Юрській митрополії у Львові, а що ця митрополія була до кореня сполонізована, тому така "своя" цензура не була кращою від чужинецької. Особливо лютував і знущався над українським словом довголітній митрополит Михайло Левицький (1815-1854), пізніш кардинал. Цензуру провадив його родич о. Венедикт Левицький (1789-1851), ректор Львівської духовної семінарії, — цей часто знущався з українського слова. Так, він не допустив до друку збірки перекладу поезій Анакреонта. Року 1835-го цензура заборонила збірника М. Шашкевича "Зоря" (і він пропав) тільки тому, що писаний українською мовою. В Угорщині цензура була легша, тому "українська трійця" постановила видрукувати свого славного збірника "Русалка Дністровая" в Будапешті і року 1836-го в грудні "Русалка" вийшла накладом 1000 примірників (на ній зазначений 1837 рік), але в Галичину о. В. Левицький її не допустив і 800 примірників її знищили, а над М. Шашкевичем урядив суворе слідство. Він же року 1844-го заборонив у Львові передрук "Марусі" Квітки-Основ'яненка, ніби за незнаний у Галичині правопис та "незрозумілі галичанам наддніпрянські слова". 

44) На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня з'явилися перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від будь-яких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було впорядковано права на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки було причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в-горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог. Зокрема, про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; реальне зрівняння в правах духівництва всіх обрядів і надання доступу українцям до всіх державних посад. Вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала "Зоря Галицька". Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками.

У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 60 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної Руської Ради натрапила ні неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. На противагу Головній Руській Раді було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька" протиставлено видання "Дневник Руський".

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою "Галицько-руська матиця". Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці року в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури.

10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю.

Яскравою сторінкою революційної доби була участь галицького робітництва, у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові. Воно назрівало протягом тривалого часу, та сили були нерівні. Повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. Він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сто-рожинецької округ.

Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано. Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду.

Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.