Бабенко - Філософія

131

"суспільно-побутових", і в "політичних", і у фантастичних чи "баладних" здобутках.

Основа і головне художнє тло всіх сюжетів Т.Г.Шевченко - світ українського села: він перевершує другу по значимості тему - світ якості. По його образу моделюється й оточення, дуже далеке від нього, - наприклад, біблійний світ, який ми бачимо в "Саулі" і особливо в "Марії".

Світ українського села Т.Г.Шевченка зовсім не зображує у всій повноті, як широку картину, селянського і народного буття. Т.Г.Шевченко дає дуже вибіркове зображення цього світу, у формах чітко визначеної моделі. З цим пов'язане і вибіркове використання ним фольклору. За винятком "Гайдамак", де кобзар виконує традиційний широкий репертуар - і веселі, і смутні пісні, а також таких здобутків, як "Марьяна-чобитниця" і "Невільник" із уставними мажорними мелодіями, поезія Т.Г.Шевченко використовує лише ті народні тексти, де є присутньою меланхолійна кінцівка. Основні фольклорні мотиви його поезії носять мінорний характер: сирітство і самітність; чужина і вороги; ностальгія і туга за рідною землею; передчуття смерті на чужині; туга за минулою молодістю; мотив долі, що превалює над усім.

Фольклор для Т.Г.Шевченко - це колективні уявлення і відчуття. Вони чи виявляються у визначених типах (мужній, але нещасливий козак, кинута дівчина, сирота), чи в стереотипах (жорстокий поміщик, фанатичний єзуїт, скупий єврей), чи в образах-картинках (ідилічна хатка, оточена садом). Ці образи містять у собі цінності, ідеали і уявлення, властиві даній культурі.

Дуже помітною рисою міфологічного мислення Т.Г.Шевченка є синхронія світу та його творчості. Перед внутрішнім поглядом поета стираються відмінності між минулим, сьогоденням і майбутнім. Безумовно, головна відмінність між минулим і сьогоденням містить у собі ідею утраченої свободи - "волі".

Міф розмикає границі простору і часу. Будь-яке місце дії - руїни сільської церкви, де похований Богдан Хмельницький, вид з дніпровської кручі, яр, де колись збиралися гайдамаки, - усе стає міфологічним сприйняттям України. Україна - це не місце, чи територія країни, вона - стан буття, екзистенціальна категорія, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення - форма ідеального існування.

Цей спосіб існування виявляється в баченні ідеальної рівності, ідеального людського суспільства і служить критерієм міфологічного сприйняття України.

6.8 Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства.

Наприкінці 1845 - початку 1846 року в Києві було організоване таємне Кирило-Мефодіївське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов'янських республік. У нього входили 12 чоловік і майже 100 чоловік підтримували з ними зв'язки і дружні відносини. У березні 1847 р. організацію

132

розкрили і всіх її учасників заарештували. Після слідства вони отримали різні терміни покарання.

Серед учасників цього товариства були: ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров; учитель, пізніше відомий письменник, історик, етнограф Пантелеймон Куліш і видатний український поет і художник Тарас Шевченко.

Микола Костомаров (1817-1885) народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Його світогляд сформувався під впливом німецького романтизму й ідей шведського філософа-містика Е.Сведенборга. Значний вплив на нього оказала українська пісенна творчість.

Н.Костомаров є автором "Книги буття українського народу", фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної у своєрідному біблейсько-творчому стилі.

У 1861 році Н.Костомаров публікує в журналі "Основа" велику статтю "Дві руські народності", у якій робить одну з найбільш фундаментальних у вітчизняній літературі спроб порівняльного аналізу української і російської ментальності.

Відмінність між росіянами й українцями, на думку Н.Костомарова, формується остаточно в XVІІ столітті. Принципові відмінності українського і російського менталітету зводяться, за вченням видатного українського дослідника, до наступних моментів:

1.У росіян панує деяка спільність (бог і цар) над особистістю - окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж спільність;

2.Росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ятних часів" чути у себе чужу мову і не відвертатися від людей з іншими обличчями й іншими звичаями;

3.Росіяни - народ "матеріальний", українці прагнуть "одухотворити увесь світ";

4.Росіянин мало любить природу, не вирощує квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому і "українська поезія невідривна від природи". "Вона оживляє її, робить учасницею і радості, і горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг - усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе волає до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду";

5.У суспільному житті росіян ціле панує над одиничним, загальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригнобленою. Для українців такий порядок немислимий, вони цінують особисту волю. У росіян панує насильство (монархія), в українців - добровільний союз, "федерація".

Народну пісенну творчість Н.Костомаров витлумачував як романтичну символіку. Навколишній світ, природа - це не "бездушна матерія", вона перебуває

133

в постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовний початок, що безпосередньо сприймається серцем людини.

Суперечливою представляється філософська позиція Пантелеймона Куліша

(1819-1897).

Основна його ідея (традиційна для української думки ще з часів Київської Русі) - спрямованість до "внутрішньої людини". "Глибиною" "внутрішньої людини", осередком її таємничого єства виступає у П.Куліша серце, яке нерозривно зв'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутрішнє", "глибина", постійно протистоять "зовнішньому", "поверхні", що втілюють, по П.Кулішу, усе вороже людині, далеке рідному краю, Україні. З постійного протиборства "внутрішнього" з "поверхневим" виникає ланцюг антитез: минуле - сучасне, народна мова - штучна мова, хутір - місто, Україна - Європа, і т.п. Звідси - строкатість і розмаїтість реальності, плюральність життєвого простору і часу, поліфонія світу.

Народну мову, "просте слово" П.Куліш вважає безпосереднім проявом екзистенціальної глибини людського єства, безпосереднім "голосом серця" (це близько до того, що через піввіку скаже про метафізичні глибини М.Хайдеггер). Простому, відвертому слову П.Куліш протиставляє штучну мову літературних салонів як чомусь чужому (навіть "іноземному"). Проста людина (близький до землі житель хутора, селянин) почитає "розумність" такого слова, що йде від розуму ("з голови"). У серці своєму він, однак, неусвідомлене, зберігає рідне слово як скарбницю свого єства. П.Куліш навіть говорить про те, що існують дві мови: дійсна "мова серця" і штучна "мова розуму".

У філософії П.Куліша виразним є також антеістичний (від грецького - Антей) мотив, орієнтація на землеробську культуру, що "очищає землю" від "непридатності" усього зайвого і непотрібного, що оточує нас у міському житті (від "нескінченної вулиці"), і робить людей схожими одну на одну істотами. Так виникає поняття "хуторянської філософії" як філософії єдиної з природою, рідною землею людини-хуторянина, що "твердо на своїй рідній землі коштує". (Антеізм –

світоглядний мотив, який ґрунтується на змісті давньогрецького міфу про Антея, сина Посейдона (бога Океану) та Геї (богині Землі). Цей велетень був непереможним, але лише до тих пір, поки торкався матері-землі. Геракл переміг Антея, коли задушив його в повітрі, відірвавши від землі. Тож, антеізм утверджував ідею нерозривного зв’язку людини та рідної землі, яка надає їй силу життя.)

Неоднозначна позиція П.Куліша стосовно історичного минулого українського народу. Козаків, наприклад, він вважав "розбійниками" і "бунтівниками" проти легітимного короля Речі Посполитої.

Учасником Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861).

134

У духовній спадщині Т.Г.Шевченко значне місце займає проблема людини, її буття, її внутрішнього світу - переживань, інтересів, устремлінь. В усьому він бачить живих конкретних людей, що "стогнуть у кайданах" неправди і неволі. Неправда і неволя для поета - не загальні естетичні поняття. Неправда тут людська (царів, попів, панів) і неволя теж людська (мужицька, українська).

Ідея людської волі і боротьби за неї знаходиться в центрі багатьох творів Т.Г.Шевченка: "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Неофіти", "Іван Гус" і ін. Здобутки Кобзаря зіграли важливу роль у формуванні демократичної думки в Україні, призивали до ліквідації кріпосництва, до боротьби проти соціального і національного гноблення. Ідея національного звільнення, утвердження незалежної України були одними з провідних у творчості Т.Г.Шевченка ("Розрита могила", "Великий Льох" та ін.). Поет був прихильником дружби народів, але розумів цю дружбу як відносини рівних, як дружбу незалежного українського народу з всіма іншими народами.

Розглядаючи творчість Т.Шевченко і його світоглядну позицію, варто звернути увагу на строкатість і суперечливість існуючих сьогодні її тлумачень і оцінок. Так, радянські автори говорили про Т.Шевченка як "войовничого матеріаліста" з елементами "діалектичного світорозуміння", як про "інтернаціоналіста", що більше всього любив і поважав російських революціонерів-демократів і російську культуру, ненавидів і викривав український націоналізм, як про "революціонера", що із класових позицій закликав народ до революції, як про вільнодумця й атеїста (правда, трохи обмеженого). (Див.: "Історія філософії на Україні": У 3т. - К.:1987. - Т.2. - С. 80-89).

Альтернативні, прямо протилежні оцінки присутні у Д.Донцова, який вважав позицію Т.Шевченка несумісною з "матеріалістичною філософією соціалізму XІХ століття". Д.Донцов говорить про протистояння "противомосковській установці Шевченка", про властиву Т.Шевченку "ідею примату нації". Протест Т.Шевченко, за Д.Донцовим, "був протестом людини вищої породи, вищої касти, людини, що думає політично, не тільки соціально; не парія, не представника одного шару, класу, а цілого народу, його командної групи". Нарешті, невичерпним джерелом натхнення Т.Шевченка Д.Донцов вважав Біблію, що "відвернула поета від «...

впливів соціалізму", а "біблійні фігури й оточення послужили Шевченку канвою в його антицарській поезії".

Таким чином можна відмітити наявність двох ліній прямо протилежних оцінок світоглядної поезії Т.Г.Шевченка. Тут варто врахувати і те, що Д.Донцов направляв свої оцінки не проти радянських авторів, а проти оцінок П.Куліша та М.Драгоманова.

Вражає, що кожну з існуючих оцінок творчості Т.Шевченка можна обґрунтувати посиланнями на відповідні місця його творчої спадщини. І кожна чи ідеологія, чи партія може, таким чином, із тріумфом проголосити Т.Шевченка "своїм".

135

Перехід від славного минулого (представленого високими моральними завітами "козацької слави") до несправедливого, навіть ганебного безславністю сьогодення став результатом не тих чи інших історичних подій (Т.Шевченко і про їх пише яскраво й образно, та вони є лише зовнішньою "поверхнею" невидимих, але глибоких "космічних" факторів), а своєрідної моральної катастрофи, що стала "розплатою", "карою" за гріховність. Майбутнє відновлення, відродження "нашої слави" повинне стати наслідком втручання вищих моральних сил "добра і справедливості".

Тому заклик "гострити сокира" може виступати символом непокори, небажання терпіти гноблення; "вража зла кров" виступає символом подолання ворога (така перемога може бути не тільки фізичної, але і моральної, духовної). Не слід робити на основі віршованих рядків Т.Шевченко висновок про його схильність до революційного насильства над ворогами України. Т.Шевченко не революціонер, він скоріше бунтар в екзистенціальному значенні цього слова. Т.Шевченко заперечує визначену соціально-політичну реальність з її порядками, законами і т.п. Але це заперечення не ставить метою твердження якогось іншого, нехай навіть і справедливого, але таки порядку, законів і т.п.

У творчості Т.Шевченка ми не знайдемо програми перетворення соціального буття, крім узагальненої мрії "про родину велику, родину вільну, нову", про світ, у якому "буде син, і буде мати, і будуть люди на землі". Ідеальне царство Шевченкової мрії - це царство творчого людського духу, а не букви, зафіксованої в системі строго визначених законів.

Т.Шевченко був більш "євангелістом", ніж благочестивим "візантійцем", оскільки в Біблії шукав головним чином "дух народолюбного творчості, проповіді суду божого над несправедливими". Варто погодитися з Д.Чижевським, відповідно до якого Т.Шевченко з християнської релігії відкидав усе, що "байдуже до живої конкретної людини... виступає проти індивідуума, перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини..."

Таким чином, Т.Шевченко з'являється як екзистенціальний і істинно україноментальний мислитель. Він вніс неоціненний вклад у розвиток соціальнокультурної і національної самосвідомості як українського, так і інших слов'янських народів.

6.9 Філософія кін. ХІХ – поч. ХХ ст. «Філософія серця» Д.П.Юркевича.

Памфіл Данилевич Юркевич (1827-1874) - відомий український філософ, автор своєрідної концепції, так називаної "філософії серця", який оказав значний вплив на розвиток української і російської філософської думки.

Основними роботами П.Юркевича є: "Ідея" (1859), "Матеріалізм і задачі філософії" (1860), "Серце і його значення в духовному житті людини" (1860), "З науки про людський дух"(1860), "Розум по навчанню Платона і досвід по

136

навчанню Канта" (1865). Його учнями були В.С.Соловйов, Г.Г.Шпет, И.С.Нечуй-Левицький, B.О.Ключевський.

Розвиток філософської думки в працях П.Юркевича розглядається як складний, багатоплановий процес. Динамічну зміну філософських систем у ХVІІІXІХ століттях він пояснює бурхливим розвитком наукового знання. Значній критиці вчений піддає механістичний матеріалізм. Але досить різко він критикував і ідеалізм. Недолік як матеріалізму, так і ідеалізму П.Юркевич вбачав

вігноруванні індивідуального, конкретного.

Усвоїй філософській концепції П.Юркевич особливе значення додавав ідеї. М.Шпет звертає увагу на те, що П.Юркевич розширив поняття ідеї, вивівши його з рамок чистої гносеології. Ідея необхідна не тільки філософському пізнанню, але і природознавству. Природничі науки так чи інакше підкоряються керівному світлу ідеї, що не існує так, як існують матеріальні об'єкти і психічні явища, але є "мислимим", тим, чим повинний бути предмет; це - ідеал, норма. Перехід від ідеального буття до дійсності здійснюється не тільки через ідею Г.Гегеля, "сутність" Платона, але і за допомогою діяльності особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. Концепція ідеї займає чільне місце в теорії пізнання П.Юркевича: "...В ідеї мислення і буття збігаються... В ідеї розум...пізнає явища, що у поняттях розуму розпадаються на різноманіття різнорідних областей знання - у цілісному образі, у гармонії і повноті, як вираження одного початку, як види і ступіні одного нескінченного життя. (Юркевич П. Філософські добутки. -

М.,1990. - С.12).

На відміну від раціоналістичного тлумачення духовної сутності людини, П.Юркевич, розвиваючи традицію української філософії, що йде від Г.С.Сковороди, обґрунтовує філософію пізнання, не обмежуючи її тільки раціональною стороною, тобто діяльністю мислення, розуму. Д.Чижевський визначив філософію П.Юркевича як "філософію серця". Із серцем П.Юркевич зв'язує не тільки пізнавальну діяльність, але і моральну чистоту людини, відношення знання і віри, етико-естетичні погляди.

Дійсність для П.Юркевича з'являється не моністично, але плюралістично, складаючись з трьох сфер:

1. "Ноуменального світу", ідеального царства "вічної правди" (подібно царству ідей Платона);

2. "Реального світу" - царства розумних істот; 3. "Феноменального світу" - ілюзорного царства тілесності.

Активна взаємодія всіх цих трьох світів і складає гармонію цілісного (у своєму різноманітті) світу. Але гармонічна взаємодія світів не означає їх повної

"прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком здатний відповісти на запитання, що є розум розумних істот, він не здатний

137

відповісти на запитання, хто вони є. Непроникна для розуму, "голови" глибина індивідуально-індивідуального є тим, що представники української класичної філософії називали серцем (ця тенденція йде з глибини століть, по суті, ще від Іларіона).

Розум виявляє загальне у діяльності людей, серце ж - основа неповторності й унікальності людської особистості. Тому в серці діються ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести з загальних законів. "У серці людини лежить джерело тих явищ, що значні особливостями, що не випливають ні з якого загального чи поняття закону" (Юркевич П. Філософські добутки. - М.,1990. -

С.92).

Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце - породжує. "Серце, - коментує це положення Д.Чижевський, - породжує лише ті явища щиросердечного життя, що не можуть бути виявлені загальними закономірностями психіки. У ту сферу, де панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері, і те не відразу і поступово. У глибині серця завжди залишається джерело нового життя, нових рухів і устремлінь, що не вміщаються в закінчені обмежені форми життя души і роблять її придатною для вічності" (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен,1988. - С. 151).

Як відомо, у 1850 р. в університетах Російської імперії було припинене читання курсу філософії. Як відзначив царський міністр освіти "користь від філософії не доведена, але шкода від її можливий". Через 10 років викладання філософії було відновлено, і з'ясувалося, що тільки П.Д.Юркевич був єдиним на всю імперію професором, досить філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження кафедру в Москві.

З 1861 р. П.Д.Юркевич працював на кафедрі філософії в Московському університеті, а в 1869-1873 р. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів П.Юркевича були такі майбутні знаменитості, як філософ В.С.Соловйов і історик В.О.Ключевський. Вони залишили захоплені спогади про його лекції.

У цей період у Росії поширилася мода на нігілізм, що являв собою суміш вульгарних-матеріалістичних і вульгарних-соціалістичних уявлень. Володарем думок молоді був Н.Г.Чернишевський, автор роботи "Антропологічний принцип у філософії", опублікованої в 1860 р. у журналі "Сучасник" (ім'я автора не вказувалося). В основі публікації лежала теза: "Філософія бачить у людині те, що бачить медицина, фізіологія, хімія".

П.Юркевич зацікавився цією публікацією як своєрідним приводом "для дослідження, чи може теорія, що вбачає в щиросердечних фактах прості видозміни явищ органічного життя, задовольнити наукові вимоги і чи пояснює вона те, що обіцяє пояснити... Стаття "Антропологічний принцип у філософії" відноситься до філософії реалізму, що зробила в наш час так багато відкриттів у

138

сфері щиросердечного життя, подарувала нам такі точні аналізи явищ людського духу, що, імовірно, цей напрямок рано чи пізно складе... інтерес і для самого богослов'я... сучасний філософський реалізм є явище, повз якого богослов не може проходити з байдужістю; він повинний вивчати цю філософію досвіду, якщо бажає успіху своїй власній справі" (Юркевич П. Філософські твори. -

М.,1990. - С. 109).

Змушений делікатно називати манеру викладу анонімним автором своїх думок "трохи вільної", П.Юркевич, виявляючи глибоке знання філософії (зокрема , матеріалістичної) і природознавства, показує, що "автор" не тільки не розбирається в темі, що узявся висвітлювати, але і не розуміє тих "передових людей, за яких має намір йти". У квітневому і травневому номерах "Російського вісника" за 1861 рік з'явилася позитивна рецензія на статтю П.Юркевича, у якій приводилися великі уривки з неї. А в VІ і VІІ книжках "Сучасника" за 1861 рік Н.Г.Чернишевський публікує відповідь П.Юркевичу - статтю "Полемічні краси". Н.Г.Чернишевський із самого початку заявив, що статті П.Юркевича він не читав і читати не збирається. "Вважайте мої слова самовихвалянням, - заявляє Н.Г.Чернишевський, - чи чим завгодно іншим, але я почуваю себе настільки вище мислителів школи пана Юркевича, що рішуче не цікаво мені знати їхню думку про мене" (Чернишевський М.Г. - Твори: У 3т. - М., 1951.-Т.3.- С. 424 - 425).

Після "одповіді", яку дав П.Юркевичу "сам" Н.Г.Чернишевський, починається масове цькування П.Юркевича в радикальній пресі. Д.И.Писарєв оголошує його філософію "схоластикою XІХ сторіччя". Склалася парадоксальна ситуація: жодного заперечення власне кажучи П.Юркевичу не було зроблено, жодна його теза не була спростована, однак П.Юркевич на багато років був викреслений з історії вітчизняної філософії, а твори його опонентів були зведені в ранг філософської класики.

Про самобутній талант П.Юркевича добре сказав В.Соловйов у день 25-річчя з дня смерті філософа: "Спокійний і... живий, - який заспокоївся не на вже зробленому кроці, а на ясній свідомості великого шляху, що лежить перед ним, йшов він поступово до вищої мети, зупиняючись іноді, щоб глянути на красу Божого творіння" (Цит. по: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. -

С. 155).

6.10 Світоглядні процеси в Україні ХХ сторіччя.

Розвиток філософської думки в Україні XX сторіччя було складним і суперечливим.

Історіософські погляди у цей час розвивалися у творчості Михайла

Грушевського, Дмитра Яворницького, Дмитра Дорошенка. М. Грушевський

(1866-1934) – видатний український історик, мислитель, громадський діяч, перший президент України. Народився в м. Холм. У 20 років став студентом

139

історико-філологічного факультету Київського університету. Залишився на кафедрі професора В.Антоновича для підготовки до професорського звання. У віці 28 років за рекомендацією свого вчителя посів кафедру історії Львівського університету. Перебуваючи в Австро-Угорщині, розгорнув активну громадськополітичну діяльність. Разом з тим плідно працював над фундаментальною багатотомною працею «Історія України-Руси». І виявив себе талановитим організатором на чолі Наукового товариства ім.. Т.Шевченка. 1908 року повернувся до Києва і став одним з керівників ТУП. Коли почалася Перша світова війна його заслали спочатку до Симбірська, потім в Казань і, нарешті, в Москву. Із заслання Грушевський повернувся 13 березня й був оголошений головою Центральної Ради. У 1918 році обраний першим президентом УНР, Після поразки Української національно-демократичної революції покинув Україну й повернувся на заклик українського радянського уряду у 1920-х роках. Знову зазнав репресій з боку радянської влади й вимушений був переселитися до Москви наприкінці 20-х

– на початку 30-х років. Помер у Мінеральних Водах після операції.

На початку XX століття (у Києві) сформувалася російськомовна екзистенціальна школа, куди входили Н.А.Бердяєв, Л.І.Шестов, В.Зеньковський.

Н.A. Бердяєв (1874-1948) переконаний, що людство перетерплює кризу, ознаки якої виявляються в поширенні науково-раціоналістичного мислення, яка розриває світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи лежить у "поверненні до буття і живого досвіду, у подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єктом. Потрібно створити нову філософію тотожності".

По Л.І. Шестову (1866-1938) наука дає лише формальне пояснення розвитку світу, адже незважаючи на "повторюваність" і "закономірність" явища природи залишаються непоясненими, загадковими, таємничими.

Таким чином, з початку XX століття в українській філософській думці переважають романтичні та екзістенціально-романтичні настрої, у рамках яких знаходиться платонізм проф. Гилярова А.М. (1856-1938) і неокантіанство проф.

Челпанова Г.И.(1862-1936).

Глибоко екзистенціальними є творчість української поетеси Лесі Українки (1871-1913) і письменника М.Коцюбинського (1864-1913). У їхніх творах присутня тема відчуження людини, утрата нею органічного зв'язку з рідною землею.

Глибокий слід в українській і світовій науці XX століття залишив В.І.Вернадський (1863-1945), перший президент Української Академії наук з часів її утворення (листопад 1918). Він, учений-натураліст, висунув ідею про те, що з виникненням людського розуму починається новий етап у розвитку Всесвіту. Під впливом людської діяльності біосфера поступово перетворюється в ноосферу

(сферу розуму). Ноосфера – сфера взаємодії природи й суспільства, у межах

якої розумна діяльність людини стає визначальним фактором розвитку. Цей термін на поч.. ХХ ст.. увели П.Тейяр де Шарден та Е.Леруа. В.Вернадський

140

вніс у трактування ноосфери матеріалістичний зміст. Він сприймає її як вищу стадію біосфери, що пов’язана з виникненням й розвитком людства, яке, у свою чергу, впливає й глибоко змінює її сутність.

Теоретичні праці В.Вернадського орієнтують на необхідність формування планетарного мислення. У цьому значна роль приділяється науці, як могутній історичній і геологічній силі. Вчення В.Вернадського належить до філософського напрямку який отримав назву «космізму».

З 20 років XX століття єдино можливою в радянській Україні стає ідеологія марксизму-ленінізму. Але в умовах підйому в цей період української культури

("українізація" і "українське Відродження") гострий інтерес до філолофсько-

світоглядної проблематики виявляє нова українська література - М.Хвильовий, М.Зеров, С.Плужник, В.Підмогильний, М.Куліш. «Українське Відродження» –

історичний період, пов’язаний з розвитком української культури у 20поч. 30-х рр. ХХ ст. Бурхливий підйом усіх сторін духовно-культурного життя українського суспільства у ці часи був ініційований задачами політики «українізації» як складової загально радянської політики «коренізації» яка проводилась комуністичною партією з 1923 по 1933 роки з метою утвердження комуністичної ідеології в національних окраїнах колишньої Російської імперії. Була припинена голодомором й масовими репресіями її активних учасників у середині 30-х років.

Їхня творчість не була опозиційною до радянської влади. Навпаки, більшість цих літераторів були членами Комуністичної партії. Вони повірили в ленінську тезу про суверенність національних республік і розвиток національних культур.

М.Хвильовий (1893-1933) висуває ідею так називаного "азіатського ренесансу". Він говорив, що західній культурі, яка вичерпала свою творчу енергію, може дати духовний імпульс культура Сходу. Передати ж цей імпульс повинна українська культура, європейська власне кажучи, але розташована між Заходом і Сходом. Необхідно рішуче змінити її орієнтацію з Росії на Європу (гасло "Геть від Москви!"). Цю позицію розділяли й інші українські письменники.

М.Хвильовий характеризував світоглядний пафос українського відродження

20-х років як "романтичний віталізм". (Віталізм – від лат. Vitalis – життєвий,

живий, вчення про якісну відмінність живої природи від неживої, про принципову неможливість звести життєві процеси до сил й законів неорганічного світу, про наявність в живих тілах особливих факторів, відсутніх у неживих. Найповніше система віталізму викладена у поглядах Дріша, який стверджував, про існування специфічного вітального фактору – ентелехії.)

Незабаром український ренесанс 20-х років змінився сталінськими репресіями. Навіть у цей трагічний період у філософському житті радянської України відбувалися визначені позитивні процеси. У 1944 році був створений