Бабенко - Філософія

191

Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. Для індивідуальної свідомості об'єктивне середовище, під впливом якого вона формується, виступає як результат взаємодії макросередовища – суспільного буття, мікросередовища (умов життя соціальної групи), умов особистого життя. Індивідуальна свідомість перебуває під впливом і таких факторів, як рівень розвитку даного індивіда, особистий характер.

У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.

Всі ці форми суспільної свідомості беруть участь у формуванні світогляду людей. Суспільна й індивідуальна свідомості постійно взаємодіють між собою, взаємно збагачують одна одну.

10.4 Джерела, спрямованість та рушійні сили історії розвитку людства.

Історія – це розгорнута в часі реальність буття людини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості людини. Водночас, історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином структурована. В її русі виявляється не лише розумність, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характерів. Історія є джерелом більшості філософських проблем і її занепад відбивається на розвитку філософії. Тому можна взяти на себе сміливість заявити, що вся філософія – це насампред філософія історії.

Якщо ми бажаємо дізнатися, що таке людина, якими є її справжні вияви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише сприяє виявленню можливостей людини, а й обмежує їх. Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб дії яких викликають захват і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо з одного боку, змінюються історичні умови, і діяти так. як попередники вже не має сенсу. З іншого боку, помилки людей історичного минулого малокорисні, тому що люди краще вчаться на власних помилках.

Кожне покоління, виходячи на історичну арену. впевнене у своїй неповторності й оригінальності, а не усвідомлює себе черговою ланкою в історичному русі. Коли ж воно нарешті усвідомлює цю свою якість, то помічає, що здійснило масу помилок і змушене поступитися місцем новому поколінню. Але якщо “історія вчить нас лише того, що вона нічого нас не вчить”, то чи є вона чимось більшим, ніж нагромадження фактів і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес?

192

Початкова орієнтація в історичному процесі потрібна кожній людині. яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людини певних зусиль, спрямованих на забезпечення умов свого життя:

–виховання та навчання дітей;

–передання естафети досвіду;

–збереження власних надбань.

Загальну орієнтацію людини в історичному процесі покликана філософія

історії.

Філософія історії – сфера філософського знання про загальність і сутність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Згадане поняття виникло лише у 2 половині ХVIII ст. До цього історія означала лише зв’язаний виклад почутого, побаченого. Системні риси філософії історії сформулював Г.Гегель:

–визнання історії людства, як специфічної даності, відмінної від природи, як процесу;

–завдання історика – не знання зробленого людьми, а розуміння того, чим вони керувалися, про що думали під час дій;

–історичні дії людей є двоаспектними; ззовні це просто події, співвіднесені у просторі й часі, а всередині – думки, поєднані одна з одною логічними зв’язками;

–визнання факту, що історія закінчується у теперішньому часі (історія не має вірогідних відомостей про майбутнє і усвідомлює невідомість достеменного перебігу подій).

Упродовж новітньої історії сформувалося коло вихідних проблем філософії історії. Найбільш цікавою серед них є проблема спрямованості історії:

–куди йде людська історія?

–чи має вона відкриту або приховану мету?

–чи повинна мати історія визначений початок і кінець?

Вісторичному розгляді цієї проблеми можна визначити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

1.Замкнений колообіг. Панував в античній філософії, яка розглядає хід історії, як нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному виді через певний період часу. При цьому подіям спочатку не надавали порівняльної оцінки, розглядаючи їх без рівня змін, що відбувалися (Геракліт), а потім розглядали через зіставлення “досконале – недосконале”, з виходом на вищі стани і поверненням на початкові (Демокріт, Лукрецій Кар)

193

2.Лінійний варіант. Прямування історії в нескінченність: почалася в невизначений час, прямує без суттєвих змін невідомо куди (Тацит). У Новий час був дещо модернізований (Б.Спіноза, А.Шопенгауер) – в ході історії змінюється лише форма її існування, а сутність лишається незмінною.

3.Відтинковий варіант (епоха Середньовіччя) вкладається у межі і має кінцевий. Завершений характер: починається з гріхопадіння і завершується Страшним судом. Упевненістю у неминучість завершення історії пронизані твори російських релігійних філософів (В.Соловйов, М.Бердяєв).

4.Спіралевидний варіант. Нібито зберігає розуміння руху історії за колом, але при тому циклізм (злет після падіння) щоразу збільшує амплітуду і виходить на якісно новий рівень (Кондорсе, Гегель, Маркс).

На тлі останнього варіанту сформувалася ідея суспільно-історичного прогресу. Але прогрес не буває абсолютним. Гегель наочно продемонстрував, що кожен конкретний крок в процесі історії можна вважати прогресом (це вихід на якісно нові рівні виявлення історії), але водночас це буде і регресом (оскільки при цьому відрізаються можливості інших здійснень).

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів

історичного процесу.

А) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби. інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.

Б) Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний. так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу – фаталізм та волюнтаризм.

Фаталізм – це філософські погляди, які стверджують. що історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток.

Волюнтаризм – це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об’єктивні закони розвитку і вважає. що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму. фашизму та культу особи.

В) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільноекономічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні

194

класи та виразники їхніх інтересів – партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об’єктивні та суб’єктивні предумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції

– мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ.

Г) Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону – закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.

Д) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.

Політична система – це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними.

Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава – це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.

Тип держави завжди відповідає типові суспільства – рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.

Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарт тощо, виконує дві функції – внутрішню і зовнішню.

Основними формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, парламентська, президентська). У країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав.

На сучасному етапі розвитку людства утвердилося розуміння всесвітньоісторичного процесу як єдності. Але єдності, що утворюється множиною великих історичних індивідів. Таке розуміння історій, враховуючи і реалізуючі можливості

узагальнювального (формаційного) та індивідуального (цивілізаційного)

підходів до вивчення історичного процесу водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки на розглядає їх у протипоставленні, виходить з їх взаємодоповнюваності.

195

Формаційний підхід ґрунтується на універсалістському розумінні історій. Він трактує всесвітню історію, як єдиний поступальний природноісторичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Автором формаційної теорії був К. Маркс.

Аналізуючи досвід суспільного розвитку ХІХ ст. Маркс довів, що матеріальні відносини, що становлять основу політичного життя суспільства, визначаються не ідеями людей, а досягнутим рівнем продуктивних сил. На підставі цього було зроблено такі висновки:

1.В житті не існує абстрактного суспільства, а є певне суспільство, відповідне певному рівню; виробництва.

2.Суспільство є сукупністю різноманітних людських відносин.

Для характеристики стану розвитку суспільства Маркс впровадив новий термін:

соціально-економічна формація – історичний тип суспільства, що перебуває на повній стадії свого розвитку і характеризується своїм способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами, а також сукупністю таких суспільних явищ як соціальні спільноти людей, побут, сім’я, культура тощо.

Суспільству пропонувалися такі типи формацій:

1)первісний лад;

2)рабовласницький лад;

3)феодалізм;

4)капіталізм;

5)комунізм.

Основними структурними елементами соціально-економічної формацій визначалися

-базис – сукупність відносин у сфері виробництва та розподілу

-надбудова – сукупність ідей та теорій, створені відповідно до цих ідей установи та ідеологічні відносини, що виникають на основі певного економічного базису.

Базис визначає якісну відмінність кожної формації, відокремлюючи їх одна від одної. Надбудова ж характеризує особливості соціального і культурного життя кожної формації.

Категорії базису й надбудови використовували з метою обґрунтування положення, що визначальним чинником суспільного життя є суспільне практика.

Яким є економічний базис суспільства, такими є і поширені в ньому системи політичних, правових, філософських поглядів, а також відповідні відносини та інститути цього суспільства.

В Радянському суспільствознавстві формаційний підхід до історії було вульгаризовано через намагання втиснути весь всесвітньо-історичний процес у горезвісну “п’ятичленну” формацій. Сьогодні дослідники опинилися в призовій ситуації – того, що мислилося як суспільно-економічна формація не існує!

196

Але щезла не сама формація, а спрощені уявлення про неї. Адже формаційний підхід є теоретичною моделлю всесвітньо-історичного процесу, тобто певною ідеалізацією знань про даний процес. Він не може претендувати на універсальність тому, що залишає поза полем зору багато елементів і зв’язків суспільства, як системи, які не знаходять в такому підході адекватного пояснення.

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу, як лінійної схеми, що складається з п’яти формацій, стала фактом. Тому нагальною стала потреба доповнити це тлумачення нелінійним підходом до розуміння історій, конкретизацією погляду на природу одиниці історичного числення.

При розробці нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває цивілізаційний підхід.

Термін “цивілізація” сягає корінням у латину (civilis (громадянський)), використовується у широкому спектрі дисциплін і є багатозначним в нашому разі скористаємося такими визначеннями.

Цивілізація – це культурно-історичний тип, що характеризує регіональнотрадиційні особливості розвитку суспільства.

Головна ідея змісту категорій “цивілізація” зводиться до багатоманітності історичного процесу, що проходить шлях від локальних, регіональних стадій до планетарного рівня.

Прихильними цивілізаційного підходу (М.Данилевський, Д.Тойнбі) відкидали загальні закономірності суспільного розвитку, виходячи з того, що складаються на паралельно кількома соціально-історичними організаціями, що складаються на основі спільної культури. На думку А.Тойнбі кожна з цивілізацій виникає, розвивається, деградує і гине, як і будь-який живий організм. Кожна цивілізація є “цеглиною”, з яких будується споруда світової історії. Головні підстави виникнення цивілізацій – релігійні традиції та географічні рамки.

Теоретична будова розвитку Тойнбі базується на двох гіпотезах:

1.єдиного процесу розвитку історії не існує, еволюціонують лише конкретні цивілізації

2.жорстких зв’язків між цивілізаціями немає: вони можуть носити замкнутий характер і навіть ворогувати між собою.

Цивілізаційний підхід найповніше відповідає поліваріантності історичного процесу. Але не повністю, оскільки історія певною мірою підпорядкована імовірнісній логіці, вона містить безліч варіантів майбутнього і сьогодення, осягнути які майже неможливо.

В своїх думках ми можемо не лише уявити минулий шлях, пройдений людством від його виникнення до сьогодення. Ми можемо бути певні наші нащадки творитимуть таку історію і житимуть в такому світі, які відповідають їх ідеалам так само, як цей світ відповідає нашим.

197

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.Філософія традиційного суспільства / В. Г. Попов, Т. О. Макушина, Т. О. Кірсанова. – Донецьк, 2002.

2.Філософія. Курс лекцій / під кер. І.В. Бичко. – К.: Либідь, 1994.

3.Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – СПб., 1998.

4.Тейар де Шарден П. Феномен человека. – М., 2002.

5.Боэций. Утешение философией. М., 1990.

6.Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: Республика, 1993г.

7.Бердяев Н.А. Вечность и время // На переломе. – М.: Политиздат, 1990.

8.Мир философии: Книга для чтения. М.: Политиздат, 1991г.

9.Гадамер Х. Истина и метод. – М.: Прогресс, 1988г. – 704с.

10.Канке В.А. Основные философские направления и концепции науки: итоги ХХ столетия. – М., 2000г.

11.Голдстейн М., Голдстейн И. Как мы познаем. – М.: Знание, 1984.

12. Швырев В.С. Научное познание как деятельность. – М.: Наука, 1984. – 267с. 13.Поппер К. Логика научного познания. – М.: Прогресс, 1983. – 632с. 14.Микешина Л.А. Философия познания. Полемические главы. – М., 2002. 15.Гроф С. За пределами мозга. – М., 1993. – 504с.

16. Мамардашвили М. Процессы анализа и синтеза // Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1990.

17.Библер В.С. Мышление как творчество. – М.: Политиздат, 1975. 18.Попов В.Г. Инженер и время. – Донецк, 2001. – 63с.

19.Ленк Х. Размышления о современной технике. – М.:Аспект-Пресс, 1996. – 183с.

20.Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

21.Попов В.Г. Философия Киевской Руси. – Макеевка. – ДонГАСА, 1995. 22.Из Повести Временных лет // Златоструй, Древняя Русь X-XIII вв. – М.:

Молодая Гвардия, 1990г. – с.41-90.

23.Поляков О.М. Образ философии в Киевской Руси // Отечественная и общественная мысль эпохи Средневековья. – К.: Наук. Думка, 1988. – с.7791.

24.Лосский Н.О. История русской философии. М., 1991. 25.Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.

26.Реале Д., Антасери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб.: «Петрополис», 1994г.

27.Антология мировой философии. В 4-х т. М., 1969-1972гг.

28.Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1981г.

29.Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. – М.: Прогресс, 1982. 30.Проблема человека в западной философии. – М., 1988г.

198

31.Ф. Бэкон, Р. Декарт, Г. Лейбниц // Мир философии. Книга для чтения. –

М.: ИПЛ, 1991.

32.Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. – М.: Мысль, 1986.

33.В. Г. Попов. Философия истории на пороге нового тысячелетия. – Донецк, изд-во ДонНАСА, 2001. – 71с.

34.Рикер П. Герменевтика и психоанализ. Религия и вера. – М., 1996.

35.Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.

36.Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

37.Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М., 1992. 38. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1990. 39.Диалектика материального мира. – М.: ИПЛ, 1985г. 40.Идеалистическая диалектика в ХХ ст. – М., 1987г.