Бабенко - Філософія

41

розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Аристотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Аристотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать усі інші сутності. Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перш за все – любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

-вона була служницею богослов'я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога.

-філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини - фактори, що складають передумови раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

-середньовічна філософія є синтезом двох традицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.

-особливістю середньовічної філософії була і боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму;

-специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи на те що важливу роль у ній відігравало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що призводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є основою всієї нової культури.

РОЗДІЛ 4: Філософія Вдродження та Нового часу як методологія наукового пошуку.

4.1 Загальна інформація.

Філософська думка Нового часу займає специфічне становище у розвитку світової культури. Це обумовлено тим, що саме у цю добу відбувається – і, треба

42

зауважити, не без активної, а у певному сенсі й вирішальної участі самої філософії, - наукова революція. Безліч нових наукових дисциплін у ході процесу становлення наукової свідомості й диференціації наукового знання стають невід’ємною частиною процесу освіти. Ряд старих галузей знання під впливом нових філософсько-світоглядних ідей трансформуються, набувають нового змісту, якісно поглиблюючи уявлення людини про світ, природу, суспільство й, в решті решт, про неї саму. Не випадковим є той факт, що видатні філософи й мислителі цього періоду історії у той же час являються й великими математиками,

фізиками, астрономами, суспільствознавцями тощо.

Доба Нового часу у всесвітній історії визнається і як період буржуазних революцій, період становлення нового суспільного ладу. Тож філософи ХVІІ – ХVІІІ століття не могли не бути й істориками, політологами, правознавцями.

Багато популярних сьогодні наукових дисциплін беруть свій початок у рамках творчості видатних мислителів даної епохи.

Особливе місце щодо питання наявності між предметних стосунків філософії Нового часу посідає доба Просвітництва. Вона відзначилась не тільки розвитком наук, але й бурхливим мистецьким життям. Живопис, музика, архітектура, драматургія та багато інших видів художньої творчості набули у той час того класичного вигляду, який сьогодні нами сприймається як взірець розвитку культури у цілому, та її окремих галузей зокрема.

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ХІV - ХVІ

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІІ - ХVІІІ

Суспільно-історичні та наукові передумови формування

ЕМПІРИЗМ (сенсуалізм) РАЦІОНАЛІЗМ

			Гносеологія
Дедуктивний метод						Індуктивний метод
Ф.Бекон							Р.Декарт
Т.Гоббс							Б.Спіноза
Дж.Локк							Г.Лейбниць

43

Вчення про субстанцію

Ф.Бекон

Т.Гоббс

Дж.Локк

Р.Декарт

Б.Спіноза

Г.Лейбниць

ПРОСВІТНИЦТВО ХVІІІ ст.

4.2 Філософські ідеї Відродження (ХІV – ХV).

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІV – ХV ст. і завершується в ХVІ-ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної культури (звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і ніщо людське мені не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІV – ХV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у XVI – XVIІ ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм (від лат. humanus - людський) у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури. Гуманізм – сукупність поглядів, що

44

стверджують необхідність поваги до гідності людини як найвищої моральної цінності.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній.

Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брехнею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра - це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н.Кузанський, Г.Галілей, Н.Копернік, Дж.Бруно, Б. Телезіо).

45

Натурфілософія (від лат. natura - природа) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність світів, що через деякий час стала основою геліоцентризму як нової моделі світу. (Геліоцентризм – астрономічна концепція, згідно з якою Земля є однією з планет, що обертаються вокруг Сонця.)

Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюються і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об'єктивного значення. Відчуття, головне джерело наших знань, – облудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дотримання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблення, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філософії – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе», – говорить Монтень. Другим пунктом його програми є культ природи. Закономірний і постійний плин природи, незалежний від людської мінливості стан речей - ось що викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П'єра Шаррона «Про мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі – наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина - частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з

46

релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шарон тлумачить як «насолоду».

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.

Ніколо Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика автономна частина людської діяльності.Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психологія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель нового типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов'язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом політики, що керується принципом "мета виправдовує засоби".

Вепоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно необхідне, бо його сутність випливає з загальної людської природи. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримувався Гуго Грацій, який визнає існування Божого права і права людського.

Улюдському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право випливає з природного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.

Вепоху Відродження, пов'язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соціальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково необгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

47

Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава - це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кампанелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» - земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.

Таким чином, у цих перших соціалістичних утопіях проголошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики, і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.

4.3 Суспільно-історичні та наукові передумови формування філософії Нового часу.

Формування філософії Нового часу відбувалось в епоху ранніх буржуазних революцій: Нідерландської (1566-1609), яка була спрямована насамперед проти Іспанії - оплоту феодального абсолютизму і католицизму та Англійської, яка тривала майже 50 років (1640-1688). Ці революції виявили незрілість буржуазії, відсутність чіткого розмежування цього нового класу з дворянством. Проте, незважаючи на вказані недоліки, капіталізм безупинне набирає силу, активно розвивається світова торгівля, мануфактурне виробництво. Зростає роль природничих наук. Інтенсивний розвиток виробництва народжує потребу в науці, яка набуває прикладного, практичного значення. Поступово наука стає одною з головних й вирішальних продуктивних сил у розвитку суспільства.

Виникають нові форми організації дослідницьких робіт - Академії наук. Перше італійське наукове суспільство (1560) у Неаполі - "Академія таємниць

природи". Знамените Лондонське Королівське товариство (яке існує дотепер) з головним девізом: "Нічого зі слів", ціль - дослідно-експериментальне дослідження, вільне від авторитетів і упереджених ідей. Тут трудилася безліч блискучих учених: Р.Бойль (1627-1691) - один з основоположників фізики і хімії (поняття хімічного елемента); Е.Торричелі установлює факт тиску повітря, винайшов ртутний барометр і повітряний насос; І.Ньютон формулює основні закони механіки, закон всесвітнього тяжіння; В.Гарвей відкрив кровообіг і емпірично досліджував його.

Значний внесок у розвиток математики, фізики, фізіології внесли Р.Декарт і Г.Лейбниць. У суспільних науках розробляється теорія природного права (Т.Гоббс - Англія, Г.Гроцій - Голландія). Розвиток астрономії, механіки, математики дало блискучу плеяду таких вчених, як Т.Брага, Галілей, Гюйгенс,

48

Копернік, Кеплер та ін. Експериментальні науки вимагали теоретичного осмислення, відходу від схоластичних догм і примітивного емпіризму. Потрібна була нова філософія - вчення про могутність розуму і безмежних можливостей наукового дослідження.

Утой же час усі зміни в філософії відбуваються разом із її розривом зі схоластикою та релігією. Починається активний процес секуляризації громадського життя (незалежного від церкви). Розгортається боротьба за віротерпимість - право людини вільно вибирати релігію, хоча сама філософія все ще не пориває з вірою, а поняття Бога, його ім'я присутні майже у всіх філософських вченнях цього часу.

Уці роки починається формування нового типу світогляду. Він був суперечливий, як суперечливе саме буття, світобудова і саме життя. Світ відкритий для пізнання, усіляких вимірів і перетворень сприймається як щось конфронтаційне до людини, а звідси і проблема не тільки про шляхи пізнання, але

іпроблема пізнавальних здібностях самої людини. Тому філософія Нового часу - це процес гострих дискусій. Отже, найгостріша полеміка - полеміка з приводу проблеми пізнання, стала найактуальнішою темою філософського аналізу.

Усі філософські концепції цієї доби можна умовно поділити на дві течії. Одна з них отримала назву філософського емпіризму. Її найвідомішими представниками були англійці Ф.Бекон, Т.Гоббс та Дж.Локк. Треба відмітити, що в межах філософії емпіризму, виходячи з ставлення до рішення основного питання філософії, можна виділити концепції матеріалістичного характеру (до них як раз й належать погляди вищеназваних мислителів), та теорії емпіриків-

ідеалістів.

Емпіризм – від грецького empeiria – досвід; напрямок розвитку філософської думки у рамках якого досвід, особливо у його чуттєвій формі, вважається єдиним джерелом знання про світ. При цьому часто за самі знання сприймаються результати описування досліду або самий дослід у чистому вигляді. Найбільш видатними представниками філософського емпіризму вважаються Бекон, Гоббс, Локк, Берклі, Юм, Мах, Авенаріус.

Друга течія філософської думки Нового часу характеризується розробкою раціоналістичних поглядів на процес пізнання. Найвідомішими авторами й адептами цього напрямку були Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.Лейбниць.

Раціоналізм – від лат. rationatis – розумний; напрямок філософської думки, у рамках теорії пізнання, відповідно до якого розум, логічне мислення вважається основою пізнання й поведінки людини. Найбільш видатними представниками філософського раціоналізму вважаються Декарт, Спіноза, Лейбниць (ХVІІ ст.), Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель (ХVІІІ ст.).

4.4 Емпіризм та Раціоналізм. Індуктивний та Дедуктивний методи пізнання.

49

Теорія пізнання Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка.

Одним з перших засновників філософії Нового часу був англійський філософ і політичний діяч Френсіс Бекон (1561-1626). Він ввійшов в історію філософії як автор трактату "Про достоїнство і збільшення наук" (1623). Найбільш відомий методологічний добуток "Новий Органон наук" (органон - інструмент пізнання). Тут він викладає ідеї про метод пізнання і теорію індукції, що була спрямована на експериментальне вивчення природи. Вона допомагає людині аналізувати, розкладати і розділяти природу, відкривати загальні властивості і закони.

Бекон не згодний із Сократом, що звів філософію до морального, і вважає, що у філософії три предмети: Бог - теологія, природа і людина. Головна увага потрібно віддати проблемі природа-людина, а саме, можливості пізнання і вироблення наукового методу. Треба критично переосмислити все знання й удатися до досвіду. Бекон приходить до теорії двох істин: пізнання об'єктивної істини можливо; виступає проти догматиків, що проголошують щирими тільки свого навчання. Їм протистоять філософи-скептики. Хоча в щирому знанні частка скептицизму завжди є. Не усі можуть пізнати почуття, не усі може розум (друга істина). Крайній скептик валить вірогідність розуму і почуттів, ми ж відшукуємо і доставляємо їм засобу допомоги. І таким засобом став метод дослідно- індуктивного дослідження природи.

Індуктивний метод – метод наукового дослідження який сприймає рух думки від окремого факту до загальних принципів буття, від конкретного до загального. На основі індуктивного методу виник й розвинувся експериментальний метод дослідження.

Дедукція не може служити універсальним методом пізнання, вона намагається виводити окремішні положення з загальних суджень. Вихідні загальні судження не можна приймати на віру без досвідченої перевірки, інакше можливі помилки. Але він не відкидає дедукцію і вважає, що вона може бути незамінним знаряддям при викладі відкритих істин, тому що загальні поняття є фундамент знання. Але їх треба правильно утворювати. Якщо поняття витягнуті випадково, то і все побудоване знання на такому фундаменті буде не міцно.

Дослідно-індуктивний метод складається саме в поступовості утворення понять, головне - правильне їхнє тлумачення. Тільки такий метод здатний до відкриття нових істин. Стрижень його - поступове узагальнення фактів, що спостерігаються в досвіді. І тут потрібно спиратися на розум (єдність почуттів і розуму). Емпірики не мурахи, що бездумно збирають усе (це алхіміки). Вони не догматики, які подібно павукам прагнуть із себе ткати істину знання (схоластики). Емпіричне і теоретичне знання потрібно діалектично поєднувати і знайти зважене рішення. Справжня філософія як і справжня наука повинна поєднувати обидва способи пізнання. Цей середній шлях Ф. Бекон називав "шлях бджоли", яка збирає данину на полях і садах, переробляючи її в мед власним умінням. Бекон Френсіс

50

(1561 – 1626) – видатний англійський мислитель, філософ, основоположник експериментуючої науки Нового часу. Автор знаменитого трактату «Новий Органон» (1620) у якому на відміну від «Органону» Аристотеля розвинув нове розуміння задач науки й основи наукової індукції. Проголосив метою знання здібність науки збільшувати владу людини над природою. Бекон вважав, що досягнення цієї мети можливе тільки для науки, яка намагається відкрити істинні причини явищ. Саме тому Бекон завзято виступав проти схоластики. Політичні позиції Бекона були відображені у його праці «Нова Атлантида» - утопії, яка зображувала ідеальне суспільство, що процвітало економічно. Життя у такому було організоване на раціональних основах науки та високої техніки, але із збереженням протилежностей між пануючими та пригніченими класами та верствами населення. Він створює свою систему наукового знання:

Пізнавальні здібності

Пам’ять

Розум

Уява

Історія як

Філософія

Поезія, література

описування фактів

Перша філософія

Теологія

Філософія

природи

Антропологія

Філософія людини:		Громадянська філософія:
психологія, вчення про тіло		логіка, риторика, етика, педагогіка,
– медицина, косметика,		філософія управління державою, право.
атлетика, наука про		Майбуття – царство людини, суспільство
насолоду та ін.		технократів.

Таким чином, не заперечуючи роль розуму в пізнанні, Бекон вважає, що в силу ряду об'єктивних і суб'єктивних причин, розум не позбавлений недоліків. Розум - не гладка дошка, він захоплений ідолами (уродженими чи придбаними в суспільстві), властивостями спотворювати реальне положення речі. Їх він виділяє чотири:

1) Ідоли роду - розум людини, подібно кривому дзеркалу, відбиває речі в перекрученому виді, розум і почуття обмежені.