Бабенко - Філософія

61

технічних винаходів. З позиції об’єктивного ідеалізму розвивав вчення про субстанцію (праця «Монадологія», 1714). Вважав, що матерія не може бути субстанцію оскільки вона подільна, а субстанція має бути абсолютно простою. За неподільні духовні субстанції сприймав монади, з яких й складається увесь Всесвіт. Число монад нескінченне й вони володіють сприйняттям та устремлінням, що забезпечує рухомість, активність й діяльний характер субстанції. У цьому проявилась діалектика вчення Лейбниця. Монади, за його думкою, не взаємодіють одна з одною, але разом з тим утворюють єдиний та рухомий світ, що постійно розвивається. Буття цього світу регулюється попередньо встановленою гармонією, яка залежить від вищої монади – абсолюту, бога. В суспільно-політичній діяльності Лейб ниць виражав настрої компромісу між феодальними та буржуазними верствами населення. Головна філософська праця: "Нові досліди про людський розум" - відповідь на роботу Локка "Дослід про людський розум". Тут він викладає своє вчення про монади - ядро його філософської системи.

Світ складається з дрібних монад - духовних елементів буття. Вони активні. Бог піднімається над тілесним світом, він - його творець і пан. Він не визнає єдиної субстанції. Субстанція - безліч монад, вони знаходяться в єдності і погодженості. Ця гармонія створена Богом.

Монада – від грецького одиниця, єдине; поняття, яке використовувалося у ряді філософських систем для позначення конструктивних елементів буття. Це поняття набуло ключової ролі у філософії Г.Лейбниця, який розробив ціле вчення про монади – монадологію. Після Лейб ниця у ХІХ – ХХ століттях ідеї монадології зайняли своє певне місце у поглядах Гербарна, Гуссерля, Уайтхеда, Ренув’є.

Субстанцій багато, вони носять духовний характер. Це носії творчої сили. Кожна монада є субстанція, самостійна одиниця буття, здатна до діяльності. Монади прості, неподільні. Це деякий світ сам по собі. Вони мають свої якості, які відрізняє одну монаду від іншої. Їх 3 види: 1) нижча форма характеризується "перцепцією" - пасивність сприйнятті, не ясні представлення (природа); 2) монади душі - ясніші уявлення (тваринний світ); 3) монади духу - здатні до "апперцепції" - пізнавальні здібності, наділені свідомістю. Монади не просторові, чуттєво не сприймані, збагненні тільки розумом. Вони здатні до саморозвитку. Але немає ні виникнення, ні загибелі монад. Є лише якісні зміни. Кожна монада містить у собі своє майбутнє і минуле.

Гносеологічний підхід до аналізу субстанції можна знайти в англійського філософа Д.Локка. Він виходить з того, що ідеї, поняття мають джерелом зовнішній світ. Але матеріальним тілам властиві лише кількісні особливості, якісного різноманіття немає. Один предмет відрізняється від іншого або величиною, фігурою, або рухом чи спокоєм. Це первинні якості самих матеріальних тел. Вторинні якості, по Локку, - колір, смак, запах, звук і т.п. - вони

62

суб'єктивні й не властиві самим речам. Головне в його матеріалізмі - джерело знання, яким є зовнішній світ. Але ідеї Локка про "первинні" й "вторинні" якості були підхоплені англійським єпископом та філософом - Джорджем Берклі (1685-

1753 рр).

У своїй праці "Трактат про початки людського знання" Берклі відкрито виступає проти матеріалізму. У нього первинне - свідомість суб'єкта. Існують лише ті речі, що сприймаються людиною - вони комбінації розумних відчуттів. Тут він абсолютизує роль відчуттів. Матерія, як об'єктивна реальність не існує бо вона не сприймається почуттями і говорити про її існування немає ніяких підстав. Усі відомі людині якості суб'єктивні, тут він солідарний з Локком - "вторинні" якості існують не в речах, а у свідомості людини. Але він йде далі - у нього і "первинні" якості так само суб'єктивні - "існувати" - значить бути сприйнятливим. Але всерйоз доводити, що немає світу не залежно від нас, є, за І.Кантом, "скандал" у філософії. Берклі відкрито виступив як метафізик, який відокремлював окреме від загального, та як суб'єктивний ідеаліст стверджував, що реальним буттям володіють лише наші відчуття.

Англійський філософ Давид Юм (1711-1776 р.) слідом за Берклі виступив з вченням про те, що метою науки і філософії є не пояснення, а описування наших відчуттів як єдиної реальності. Є чи зовнішній світ? - "не знаю". Людина не може вийти за межі своїх відчуттів, зрозуміти що-небудь поза собою.

Достовірне знання тільки логічне, а предмети дослідження, що стосуються фактів, довести логічно не можна, вони виводяться з досвіду. А досвід - це "потік вражень" причини яких не збагненні. Виходить, якщо досвідчені знання не можна обґрунтувати логічно - вони не істинні. Ідеї суб'єктивного ідеалізму Юм розвиває в напрямку агностицизму (заперечення достовірного знання). Джерелом нашої практичної впевненості є не теоретичне знання, а віра, звичка. Нам не вийти за межі власної свідомості, усі науки зводяться до однієї – науку про душу (психологію). Але варто помітити - у життєвій практиці він не сумнівався в об'єктивному існуванні речей. Його скептицизм уплинув на І.Канта.

4.6 Філософія Просвітництва (ХVІІІ ст.).

Метафізика Лейбниця завершує філософію XVІІІ в. й настає епоха Просвітництва та французького матеріалізму XVІІІ в. Це - час кризи феодалізму у Франції, яка завершилась буржуазною революцією (1789-1794 р.). Велику роль в ідеологічній підготовці цієї революції зіграли французькі матеріалісти - виразники інтересів буржуазії: Ламетрі (1709-1751), Гельвецій (1715-1771), Дідро (1713-1784) і Гольбах (1723-1789). Їх філософія продовжує розвивати ідеї XVІІ в., тепер вони пропагуються більш широко, тому що філософські трактати друкувалися не латинською мовою, а мовою країни, де жив і говорив філософ. Філософія XVІІІ в. розвивалася як філософія Просвітництва: видавалися енциклопедії, словники,

63

памфлети, де коментувалися наукові погляди і філософські ідеї - дохідливо, гостро, розумно - логіка й емоції, розум і почуття - злилися воєдино.

Просвітництво було підготовлене роботами французького матеріаліста, астролога, пропагандиста атомістики й етики Епікура ("Звід філософії") П’єра Гассенді; роботами Р.Декарта і критикою релігійного догматизму П’єра Бейля - публіциста, раннього представника Просвітництва. З позицій скептицизму відкидались можливості раціонального обґрунтування релігійних догм, відстоювалась незалежність моралі від релігії ("Історичний і критичний словник"

у2-х томах).

Уцілому Просвітництво - це філософія вищої ступіні механістичного матеріалізму, де розвиваються і глибоко осмислюються всі проблеми поставлені матеріалізмом XVІІ в. Вони очистили матеріалістичну філософію від теології, схоластики, за словами К. Маркса, наділили її дотепністю і красномовством, додали їй необхідний темперамент, цивілізували її.

Тут складаються як би два напрямки: один йде від матеріалістичної фізики Р. Декарта, інший - від матеріалістичного сенсуалізму Локка.

Перший репрезентований Ламетрі і Дідро, другий - Гельвецієм і Гольбахом. Одні розробляють матеріалістичну філософію стосовно до природознавства (перші), інші - ідеї сенсуалізму, де чуттєвий досвід є джерелом знання і критерієм істини, ведуть боротьбу з раціоналізмом Декарта і Спінози, умоглядно намагаючись вирішувати філософські проблеми. Ця філософія неоднорідна: матеріалізм і ідеалізм, атеїзм і деїзм часто йдуть поруч.

Деїзм – (від лат deus – бог), релігійне філософське вчення яке було особливо поширене у добу Просвітництва. Відповідно цьому вченню бог створивши світ, надалі не приймав жодної участі у його розвитку й не втручався у закономірну ходу подій його буття.

Прийнято вважати, що епоха Просвітництва починається з 1718р., коли в Парижі вперше була поставлена трагедія А.Вольтера "Едип" в якій розкривається криза християнської свідомості, відроджуються ідеї сумніву, скептицизму і критичного розуму. Мари (Аруе) Вольтер (1694-1778) був одним з яскравих фігур французького Просвітництва: пропагандист - поширює ідеї фізики і механіки Ньютона, пропагує ідеї англійської конституції, пише численні статті у філософські словники і "енциклопедії".

Жан-Жак Руссо (1713-1778) виступає з теорією цивільного суспільства, заснованого на волі і рівності юридичних прав, що надихало якобінців у часи Великої Французької революції.

Шарль Луи Монтеск'є (1689-1755) - один з основоположників географічного детермінізму (природні умови визначають дух народу і характер розвитку суспільства). Виступає з ідеєю поділу влади (законодавча, виконавча, судова), релігія потрібна для підтримки порядку і моральності в суспільстві.

64

Вдругій половині XVІІІ в. просвітительський рух набув демократичного характеур, з'являється "партія філософів" навколо видання "Енциклопедії" Дідро. Провідна роль тут належить таким матеріалістам, як Клод Адрион Гельвеций

(1715-1771), Жольен Офре Ламетри (1709-1751), Дени Дідро (1713-1784) і Поль Гольбах (1723-1789).

Вонтології ці мислителі формулюють філософське поняття "матерія" - "матерія, природа, є причина усього, вона існує сама по собі і буде існувати, і діяти вічно" (Гольбах). Рух є необхідний наслідок її існування, це атрибут природи. Простір і час - вічні форми існування матерії. Матерія складається з чи атомів чи молекул (Дідро), основні її властивості: довжина, вага, фігура, непроникність, рух. (Матерія - лише речовина). " Це все те, що діє якимсь образом на наші почуття" (Гольбах). Рух - абсолютний, спокій - відносний. Але рух - це лише переміщення в просторі, немає поступального руху як розвитку, він круговий, як відтворення колишніх якостей.

У гносеології просвітники стоять на позиціях матеріалістичного сенсуалізму. Людина усіма своїми ідеями, думками зобов'язаний відчуттям - це основа і зміст розумового процесу. Функція логічного мислення - зіставляти і комбінувати дані відчуття. Уроджених ідей немає - "людина не приносить із собою від народження, що 2*2=4, але дуже швидко переконується в цьому (Гольбах). Практика не розглядається як джерело пізнання і критерій істини, досвід - це лише спостереження чи експеримент.

Пізнання - діалектичний процес: "Наші нащадки підуть далі і відкриють такі істини, які сховані від наших очей. Людству удасться відкрити таємниці природи, які вона дотепер від нас ховала (Гольбах).

Усе у світі причинно обумовлено, але причинність і необхідність у них тотожні. Є зовнішні причини - це ланцюг причин і наслідків, але в наслідку немає нічого такого, чого не було в причині.

У соціальній філософії просвітників панує світогляд ідеалізму. Людина - природна істота, вона незмінна, їй данні потреби і задовольняючи їх, люди поєднуються в суспільство. Задача держави - забезпечити самозбереження і щастя своїх громадян, сприяючи максимальному задоволенню потреб. Розробляються ідеї ролі матеріальних потреб і інтересів людей, саме ці інтереси лежать в основі усіх великих і малих історичних подій. Егоїзм, себелюбність - рушійний початок суспільного розвитку. "Знищити егоїстичні пристрасті людини, виходить, знищити саму людини. Ріки не течуть назад, а люди не йдуть проти швидкого плину своїх інтересів... Хто намагався б зробити це, був би безумцем" (Гельвеций). Оспівується царство людського розуму, справедливості і рівності всіх перед законом. Головне право - право приватної власності.

Активно розробляється ідея ролі особистості в історії. Тип особистості визначається суспільним середовищем: яке середовище, така і думка. Але чим визначається характер самого середовища - відповіді немає. Замкнуте коло – «яке

65

середовище - така й особистість, з іншого боку «яка думка людей, таке і створюване ними середовище життєдіяльності» ставлять на порядок денний питання «що первинно?». Відповідь просвітників - "ідеї правлять світом" – їх остаточний висновок. Вони думають, що люди мають уроджену схильність до добра і рівності. Ця думка була узята на озброєння соціалістами-утопістами. Що стосується ролі видатних особистостей, то, на їхню думку, вони визначають характер і вдачі народів, роблять їх щасливими чи нещасливими, войовничими чи марновірними, прагнучих грошей і слави, безрозсудними чи шляхетними.

Німецькі просвітителі І.Гердер (1744-1803) і Г. Лессинг (1729-1781)

розглядають проблеми суспільного й історичного прогресу. Гердер у роботі "Ідеї до філософії людства", вважає прогрес природним розвитком поступального характеру, де сьогодення зв'язане з минулим і майбутнім. Мета - досягнення гуманізму. Величезна роль приділяється культурі, яка є і стимулом, і результатом розвитку. Прогрес – від лат progressus – рух уперед, успіх; тип, спрямованість

розвитку, яка характеризується переходом від нижчого до вищого, від недосконалого до досконалішого. Про прогрес можна говорити відносно системи у цілому, до окремих її елементів, до структури, параметрів об’єкту, що розвивається. Поняття прогрес співвідносне поняттю регрес. Просвітницькі теорії прогресу обґрунтовували руйнування феодальних стосунків та побудову на їх основі численних систем утопічного соціалізму.

Історичний прогрес - поступальний розвиток усього людства з минулого, через сьогодення в майбутнє. У суспільний прогрес включається не тільки розвиток культури, але і науки, ремесла, мистецтва, суспільних відносин, систем держави і мови. Ідеї Гердера вплинули на Ґете, Гегеля, Фейєрбаха.

М.Лессінг у тезах "Виховання людського роду" зв'язує прогрес суспільства з розвитком знання, досвіду, культури, демократичною волею. У майбутнім суспільстві зникне всякий примус і буде правити тільки розум. Віротерпимість, вільнодумство і рівність народів - є умова дружби народів, як основи буття світу і прогресу.

Заслуговують на увагу ідеї французького філософа-просвітителя і політичного діяча Жана Антуана Кондорсе (1743-1794). У роботі "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" висуває ідею поступального розвитку суспільства, що зв'язувалося з безмежними можливостями людського розуму. Обґрунтовував гіпотезу про прогрес в історії, що зв'язував з подоланням забобонів і марновірств завдяки розвитку людського розуму (знання, науки, освіти). Суспільство необхідно будувати на принципах розуму і справедливості, мирних реформ зверху від "освічених монархів".

Нерівність - законна, вона наслідок права власності, звідси природні права людини: право особистої власності для задоволення природних потреб; право приватної власності, створеної своєю працею; право на землю, якщо ти її зробив придатною для землеробства.

66

У цілому соціальній концепції просвітників, й особливо Кондорсе, був властивий просвітительський пацифізм - осуд агресії, загарбницьких воєн (їх причини він бачить у пристрасті до слави і честолюбстві політичних діячів). Він упевнений, що суспільне зло у світі можна перемогти шляхом поширення ідей Французької революції, у той же час вважає, що революція лише крайній випадок, коли влада стає "просто розбоєм" і робить суспільство нещасливим.

Підсумовуючи, можна сказати, що французькі просвітителі вселяли оптимізм, віру в прогрес і пристрій справедливого і гуманного суспільства.

РОЗДІЛ 5: Німецька класична та європейська філософія ХІХ-ХХ ст.

5.1 Загальні основи німецької класичної філософії.

Класична німецька філософія кінця XVIII – початку XIX ст.. відіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії XVII-XVIII ст. історичне досягнення німецьких філософів полягає у тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вкладав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля, у методі якого під містичноідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно – ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом із матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.

67

Принципи, що були введені німецькою класичною філософією

В основі всіх знань, понять та ідей лежить людська активність: ми Активні або знаємо тільки те і настільки, що і наскільки ввійшло у контекст нашої

діяльні

Систематичні знання

Зв’язку

Розвиток

Будь-яке знання отримує обґрунтування, достовірність і виправдання тільки в системі знань

У світі все пов’язано з усім; цей загальний зв’язок резюмується єдиним результатом - розвитком

Розвиток знань, а також розвиток взагалі можливі, тому що кожний крок у процесах буття входить до єдиного цілого. Тому розум представ як поглиблення та збагачення змісту процесів, що розвиваються. Розвиток знань відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково до

повністю усвідомленого

Філософськи пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції, що можна позначити як класична модель. Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, з середини XVII до середини XIX ст.. Для цієї філософії традиції характерними стали наступні риси:

уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної діяльності та духу;

принципова установка на раціональну пізнаванність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситуації такого планування розуму людина

єконструктивним мислячим першопочатком, без урахування її особливих характеристик;

установка на систематичність як представленість таких все об’ємних філософських систем, які включають у себе все, що на даному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;

сприйняття світу в цілому як проникненого ідеєю гармонії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропозиція, структура і міра;

інтенція суб’єкта пізнання та рефлексивне осягнення власних прийомів та методів пізнання, на перетворення мислення, що пізнає, у центральний об’єкт метафізичних досліджень;

нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, що полягає у доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над ціннісними орієнтирами людської діяльності;

68

просвітницький пафос класичної філософії, що обумовлювався націленістю мислителів на повчання людей, котрі сприймались як своєрідно забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань;

відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філософській системі, підмінюючи аналіз нереальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;

цілеспрямований пошук такого буття, який створює засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціоналістичного пізнання з єдиних позицій – ось справжня мета існування спекулятивної метафізики;

відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській та спекулятивній) двох базових гносеологічних установок – раціоналістичної та емпіричної, хоча вісі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву.

5.2Теорія пізнання і етика Канта.

Узв’язку з розвитком наук та визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактному раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, що важко піддаються перевірці. Онтологія або взагалі зникає з проблемного поля філософії, або вже не претендує на вироблення вихідних принципів та засад філософствування, посідаючи місце обмеженої дисципліни. Критиці підлягають спекулятивні положення попередніх філософських побудов, що знайшло своє відображення у німецькій класичній філософії, у якій у своєрідній формі відбилися визначені соціальні перетворення, що відбувалися в ХІХ столітті.

Іммануїл Кант стає на позиції апріоризму й агностицизму, намагається обмежити розум, щоб дати місце вірі, безсмертя душі, без яких, на його думку, неможлива мораль з її основним законом – категоричним імператором.

І. Кант у праці „Загальна природна історія і теорія неба” висунув геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газових туманностей, що була грандіозним завоюванням астрономії з часів Коперніка, незважаючи на те що Кант зберігав божественну першопричину.

Вчення, що склалось в цей період, сам Кант назвав „критикою розуму”. Кант розумів, що його вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому в здатності пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки підстави для всілякого роду „доказів” буття Бога, потойбічного світу. Кант усе ж таки вважав, що вірити у Бога не тільки можна, але й необхідно,

69

тому що без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла.

Критична філософія Канта викладена у працях „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, ”Критика здатності судження”. У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику.

Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості людини, Кант стає на позиції матеріалізму. Первинним для нього є не наша свідомість, а речі матеріального світу. Але ж, як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання, його форми й межі, він залишає матеріалістичну точку зору і розвиває ідеалістичне вчення про пізнання.

Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „речі в собі” і „явища”. Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ані дані наших органів чуття, ані поняття і судження розуму не дають і не можуть дати теоретично знання про „речі в собі”. Людина пізнає тільки явища , тобто непізнанність „речей в собі” згідно з Кантом принципова.

Основна риса „критичної філософії” Канта – спроба примирити матеріалізм та ідеалізм – агностицизм. Учення Канта про непізнанність „речей у собі” має ідеалістичний характер, тому що „речі в собі” зрештою виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними, що існують поза часом і простором. Час і простір, кількість, якість, причинність та всі інші зв’язки й стосунки, що існують об’єктивно, розглядаються Кантом як суб’єктивні, які існують завдяки пізнанню.

Головним для Канта є питання про джерело знання, види знання і його межі. Оскільки Канта цікавить головним чином три види знання – математика, теоретичне природознавство і метафізика (умоглядне пізнання всього сущого), питання про апріорні синтетичні судження Кант ставить у потрібній формі:

1)чи можливі ці судження в математиці;

2)чи можливі вони в теоретичному природознавстві;

3)чи можливі вони в метафізиці.

Рішення цих трьох питань Кант пов’язує із дослідженнями трьох основних властивостей пізнання: 1) чуттєвість; 2) глузд; 3) розум.

Чуттєвість – властивість відчуттів, глузд – властивість понять і суджень, розум – властивість умовиводів, що доходять до „ідеї” – поняття про безумовне з’єднання всіх обумовлених явищ.

Поняття про можливості апріорних синтетичних суджень у математиці Кант розглядає у вченні про форми чуттєвого пізнання. Згідно з Кантом елементи математичного знання є не поняття, а наочні уявлення або чуттєві споглядання. У

судженнях математики синтез суб’єкта з предикатом базується або на відчуттєвому спогляданні простору (у геометрії), або на відчуттєвому спогляданні часу. Простір – апріорна форма зовнішнього світу, апріорність надає

70

спогляданням, згідно з Кантом, їх безумовну загальність та необхідність. Також і час, згідно з Кантом, - апріорна форма внутрішнього відчуттевого споглядання. Вчення про простір і час як про апріорні форми відчуттевого споглядання є суб’єктивним ідеалізмом. У Канта простір і час перестають бути формами існування самих речей. Вони стають апріорними формами чуттєвості. Умовою існування апріорних синтетичних суджень в теоретичному природознавстві, згідно з Кантом, є категорії, які не є формами буття, а поняття нашого глузду.

Як загальні й необхідні закони теж стосуються не самої природи, а лише нашого розуму. Для розуму вони вищі апріорні закони зв’язку всього того, що розум може мислити. Наша свідомість само будує предмет не в тому розумінні, що народжує його або дає йому буття, а в тому розумінні, що надає предмету, який пізнається, ту форму, під якою він тільки може пізнаватися, - форму загального і необхідного знання. Речі самі по собі є непізнанними. А ні форми почуттєвості – простір і час, а ні категорії розуму, а ні навіть найвищі підвалини знання (закон збереження субстанції, закон причинності і закон взаємодії субстанції) не становлять означень самих „речей у собі”. Природа як предмет загального і необхідного знання будується – з боку форм знання – власне свідомістю. Оскільки Кант дійшов висновку ніби свідомість сама будує предмет наук, цей висновок є суб’єктивним ідеалізмом. А дійшовши висновку, що пізнання речей самих по собі не можливе, Кант став на позиції агностицизму.

Згідно з Кантом розум утворює три ідеї:

1)ідею про душу як про безумовну сукупність усіх психічних явищ;

2)ідею про світ як безумовну цілісність низки причинно обумовлених явищ;

3)ідею про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ.

Кант вважав, що людський розум неминуче впадає в антиномії, у суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле.

Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаково логічно довідне у даній системі.

Кант налічує чотири антиномії:

1)світ має початок у часі і просторі – світ нескінченний;

2)усяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого;

3)у світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи;

4)існує необхідна істота „Бог” як частина або першооснова світу – жодної абсолютно необхідної істоти не має.

У вченні про антиномії Кант констатував об’єктивність суперечностей у пізнавальній діяльності, що сприяло подальшому розвиткові діалектики. Про світ як безумовне ціле не можна стверджувати ані того, що він безмежний, ані того що він обмежений; ані того, що частини в ньому подільні, ані того, що вони