Бабенко - Філософія

171

навпаки, у той же час існувала думка, що техніка є втіленням божественних установлень, реалізацією трансцендентних ідей.

Техніка – найважливіший спосіб виявлення глибинних властивостей буття. Техніка трактувалася як сукупність методів, раціонально оброблених і таких, що мають абсолютну ефективність у всіх областях людської діяльності. В останні роки у філософії техніки виявляється тенденція до відокремлення накопиченого досвіду інформатизації, виявленню соціальних наслідків комп'ютеризації. Разом з тим у середині філософії техніки зароджується соціально-культурний напрямок, де фіксуються негативні і зовсім несподівані наслідки інформатизації. Техніка розглядається в зв'язку з характером соціальних умов, які визначають напрямок її використання. Велика увага приділяється питанням гуманізації, тобто виявлення потенціалу особистості в оволодінні феноменом техніки. Термін «техніка» можна перевести як мистецтво, навичка, уміння. Поняття техніка подвійне за своїм змістом. Перший варіант розуміння його змісту – це сукупність різних пристроїв, зроблених людиною для створення з метою розвитку виробництва і задоволення власних потреб, всього того нового, що є у навколишньому середовищі та її власному оточенні. Техніка в цьому змісті – засіб виробництва. Техніка в другому змісті – сукупність різних навичок, стійких зразків дійсності, особливого ряду умінь. Значення техніки не зводиться лише до того, що вона складає ядро продуктивних сил суспільства і виступає як механізм предметного середовища. Опосередковано техніка впливає на весь спосіб життя і світогляд людини.

Техніка - сукупність засобів і знарядь праці, що застосовуються в

суспільному виробництві та призначені для створення матеріальних цінностей; галузь людської діяльності, що пов'язана з вивченням, застосуванням і вдосконаленням засобів і знарядь праці; галузь застосування засобів і знарядь праці того чи іншого виду.

Розвиток техніки у сукупності з обумовленими ним чинниками впливу на суспільне життя веде до технічного перевороту. Виділяють 3 технічних перевороти в історії людства. Перший: перехід наших предків у своїй діяльності до знарядь праці, що викликало грандіозні соціально-історичні наслідки для суспільного розвитку. Ця діяльність включає оволодівання силами вогню, освоєння технологій переміщення по суші і по воді, горизонталі і вертикалі, створення луку і стріл, перших примітивних автоматів (мисливських пасток - перевертнів), удосконалювання методів полювання, будівництво укриттів і жител. У цей же час почалось формування соціального способу життя.

Другий переворот: неолітична революція. У цей час відбувається перехід від збиральницького типу господарства до виробничого, розвиток ремесел, поява інструментів, поява перших міст. Революція йшла з 13 до 2 тисячоліття до н.е. Наслідком неолітичної революції є ріст продуктивності, поява надлишків, поява грошей і обліку, писемність. Відбувається стимулювання процесу виникнення

172

держав, розвиток права, релігії й етики. Остаточно ж, саме в цей час завершується перехід до цивілізованого способу життя.

Третій переворот: індустріальна (промислова) революція. У ході промислової революції було здійснено перехід від ручної праці до механічного виробництва. Ця революція почалась в Англії в другій половині XVІІІ в. впровадженням у виробництво машинних технологій (машини з паровим двигуном, двигуном внутрішнього згоряння). У цей час було знайдено технологію масового виробництва однотипної продукції. Це призвело до карколомного падіння вартості людської праці та виникнення у результаті цього безробіття. Та найголовнішим наслідком індустріальної революції стала докорінна модифікація підвалин суспільства, падіння моралі, нівелювання звичаїв різних суспільних груп, формування єдиного урбаністичного способу життя. Сьогодні найвідомішим результатом індустріальної революції є виникнення екологічних проблем. Нові технології виробництва і транспорту змінили інфраструктуру суспільства її місце у виробничих стосунках. До того ж, різка зміна характеру розвитку науки підготувала четвертий, найбільший технологічний переворот – сучасну науковотехнічну революцію (НТР).

9.2.2 Сучасна науково-технічна революція (НТР).

Науково-технічна революція (НТР) – корінна якісна зміна, що відбувається в сучасній системі науки і техніки й захоплює усі компоненти цієї системи, усі сторони технічних відносин. Вона характеризується насамперед тим, що техніка вступає в новий етап свого розвитку – етап автоматизації. Автоматизація являє собою генеральний напрямок виробничого застосування результатів НТР. Як відомо, перша революція в продуктивних силах була пов'язана з виникненням продуктивної економіки, друга – з переходом від ручної праці до машинного виробництва, третя (НТР) – перехід від машинного виробництва до автоматизованого, де предмет праці обробляється цілком самою технікою, що діє без прямої участі людини. Електронно-обчислювальна апаратура здійснює лічильно-вирішувальні, контролюючі і керуючі функції. Інформаційна техніка впроваджується не тільки в матеріальне виробництво, але й в управлінську діяльність, у сферу обслуговування, науку, освіту. З розвитком науки змінюється технологія і підхід до предмета праці. У сучасних умовах цей процес йде всебічно, наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу. На виробництво впливають уже не тільки авангардні науки, а усе більш загальний широкий фронт досліджень. Сюди включаються не тільки природні, але й суспільні науки: економіка, соціологія, естетика, керування тощо. Сутність НТР складається в зміні ролі й місця людини у виробництві. Автоматизація звільняє людину від виконання механічних функцій, людина може присвятити себе змістовній, творчій праці. При розподілі функцій між людиною і технікою змінюється й сам зміст праці,

173

професійна структура кадрів, культурно-технічний рівень людини. З ростом продуктивності праці скорочується відсоток людей, зайнятих у матеріальній сфері, розвивається невиробнича сфера, наукова діяльність, освіта і медичне обслуговування. Соціальна природа НТР виражається в певних протиріччях – неоднозначності впливу на природу і громадське життя, багато чого залежить від соціальних умов і контролю над використанням її досягнень. Комп'ютерна революція пов'язується з формуванням інформаційного суспільства, виявленням тенденції до узагальнення накопиченої інформації, спрощення доступу до накопиченого досвіду, прискорення процесів нових наукових досліджень, ущільнювання зв'язків між ученими із загальним напрямком робіт.

Головна сутність НТР полягає в перебудові технічного базису суспільства і зміні характеру праці в ході технічного переозброєння виробництва – якісного перетворення виробничих сил суспільства на основі випереджального розвитку науки і перетворення її у провідний фактор сучасного виробництва.

Зміст НТР розкривається в розвитку ряду її напрямків, таких як:

-автоматизація виробництва;

-комп'ютеризація;

-розробка нових енергетичних технологій;

-одержання і застосування у виробництві матеріалів із заздалегідь заданими властивостями;

-впровадження у виробництво механічних технологій;

-розвиток біотехнологій і хімії;

-космотизація;

-океанізація людства (освоєння).

9.2.3 Комп'ютерна революція і її особливості.

Комп'ютерна революція – це насамперед комп'ютеризація, або широке впровадження комп'ютерної техніки в життя промислово розвитих країн. Її вважають основою постіндустріального суспільства, що тільки формується, тобто суспільства, у якому відносини між людьми залежать від інформації, за допомогою якої кодується теоретичне знання і складаються нові інтелектуальні технології. Інформація володіє поруч переваг, невідомим іншим формам суспільного багатства:

-інформація не зникає при споживанні, вона придатна для подальшого використання;

-інформація не передається цілком при обміні нею;

-як правило, якість інформації підвищується при додаванні до неї нової інформації;

-інформація стає найважливішим ресурсом виробництва.

174

Циркуляція і використання інформації породжує в суспільстві відповідні їй техніко-організаційні структурні процеси, зокрема – інтелектуальні технології (лінійне програмування, аналіз систем, теорія інформації, теорія рішень, теорія гри і моделювання), застосування яких припускає використання комп'ютерної техніки.

9.2.4 Інженерно-технічна діяльність.

Інженер - фахівець, як правило, з вищою технічною освітою. Його роль полягає в здійсненні й організації виробництва, у проектуванні необхідних конструктивних форм технічних об'єктів і процесів, розробці і контролі технології виготовлення продукції.

У виробничому процесі інженер переосмислює технологічний розум суспільства, який організовує виробництво. Тому інженер поєднує у своїй діяльності дві ролі:

-технічного фахівця (конструктора, механіка);

-керівника.

Інженерна діяльність народилась на зорі людської цивілізації з необхідності створювати й обслуговувати знаряддя трудової діяльності, споруджувати мости, прокладати канали, зміцнювати фортеці, зводити храми. Спочатку це були самородки-умільці традиційного суспільства, жерці-храмобудівники епохи Відродження і Нового часу. Інженер (враховуючи такі його риси, як винахідливість, уміння, ремесло, мистецтво) – це фахівець в області будівництва, гідротехніки, прокладки й експлуатації доріг. Інженер уже тоді розбирався в математиці та механіки, міг виконати креслення, обчислити швидкість, потрібні зусилля. Посада (кваліфікація, звання, професія) інженера зробила можливим масовий промисловий переворот другої половини XVІІІ - початку XІХ в., коли відбулося насичення виробництва машинами, технологіями й механізмами. У XІХ столітті стали розрізняти інженерів-практиків – професійних інженерів (фахівців, що мають кваліфікацію техніка) і дипломованих, тих що мали вищу технічну освіту (вони займалися науковими розробками). Наш час акцентує в особистості інженера новий аспект терміна «інженер» – геній – людина вищого ступеня обдарованості і таланта. Високі вимоги до особистості інженера продиктовані зростаючою наукомісткістю й організованістю виробництва. Інженер – це творчий потенціал, високий культурний рівень, широкий кругозір, здатність до самоосвіти. Контекстом професійних зусиль інженера є:

-урахування змісту, проблем і методів одержання знання;

-уміння науково організувати свою працю, володіння основами економіки й організації з урахуванням усіх (технічних, фінансових, людських) факторів;

-володіння культурою мислення, знання законодавства, уміння оцінювати і використовувати досягнення світової і вітчизняної культури;

-здатність вести професійну діяльність в іншомовному оточенні;

175

-розуміння ролі фізичної культури, знання основ здорового способу життя, уміння поліпшити своє здоров'я, душевна рівновага.

Сцієнтизм та технократизм. Сцієнтизм – (знання, наука) – світоглядна концепція, яка полягає в абсолютизації ролі науки в системі культурного й ідейного життя суспільства. Зразком наук для сцієнтизму є природничі і точні науки. Сцієнтизм не є строгою системою поглядів, скоріше ідейною орієнтацією. Сцієнтизм може виявлятися по різному – від зовнішнього наслідування точним наукам, до абсолютизації природничих наук як єдиного наукового знання й заперечення філософсько-світоглядної проблематики, як такої, що позбавлена пізнавального змісту і значення. Сцієнтизм знаходить свій вираз в недооцінці своєрідності філософсько-світоглядних ідей в порівнянні з іншими науками, у запереченні філософії, як суспільної форми свідомості, що має свою специфіку, в порівнянні зі спеціальним науковим знанням. Сцієнтизм у соціології пов'язаний із запереченням особливостей об'єкта соціального аналізу в порівнянні з об'єктами, досліджуваними природничими науками, з ігноруванням необхідності врахування ціннісних моментів, з емпіризмом і описовістю, ворожим відношенням до всяких теоретичних побудов, які мають вихід у соціально-філософську проблематику, з абсолютизацією значень кількісних методів соціальних досліджень. Можна стверджувати, що наука виступає як необхідний продукт розвитку людської культури та як джерело стимулювання історичного процесу розвитку самої культури.

Отже, Сцієнтизм - 1) тенденція до витлумачення філософського й соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам; 2) абсолютизація ролі науки, наукових знань як головного чинника прогресу в історії і засобу вирішення суспільних, соціальних програм.

Сцієнтистське бачення історії розвитку людської цивілізації нараховує декілька етапів. Перший етап – період індустріального суспільства. Його поява пов'язується з індустріальним переворотом у техніці, переходом від ручної праці до машинного виробництва. Вважається, що почалась індустріальна революція в Англії в другій половині XVІІІ в., введенням у виробництво машинних технологій. Саме у цей час було знайдено технологію виробництва (масового) однотипної продукції. Як вже відмічалось, у результаті падіння вартості людської праці виникло нове явище у розвитку суспільства - безробіття. Докорінна модифікація підвалин суспільства призвела до падіння моралі, формування єдиного урбаністичного способу життя. Виникнення екологічних проблем глобального характеру та різка зміна природничих засад науки, яка перетворилась у вирішальний чинник розвитку виробництва, заложили основи формування суспільства нового типу – постіндустріального суспільства.

Другий етап розвитку людської цивілізації – етап постіндустріального суспільства. Таким суспільством в ідеалі мають керувати організатори науки і

176

техніки. Визначальним же фактором його розвитку, відповідно до поглядів його ідеологів, мають стати наукові центри. Формування такого суспільства можна зв'язати не тільки з розвитком НТР, але й з появою автоматизації та комп'ютеризації рутинної людської праці, з утвердженням керованої технології, усвідомленням глобальних екологічних проблем, різким загостренням соціальної політики.

У той же час сьогодні теорія постіндустріального етапу розвитку суспільства знаходить свою деталізацію у рамках ідеї інформаційного суспільства. Формування інформаційного суспільства пов'язується з карколомними наслідками телекомунікативної революції, а саме: переходом від суспільства індустріального характеру до сервісного суспільства. У такому суспільстві вирішальне значення набувають модифіковані теоретичні знання для технологічних інновацій; перетворення інтелектуальної технології на головний інструмент прийняття рішень.

На відміну від технократизму, який пропагує необхідність встановлення політичної влади технічних фахівців, абсолютизує роль техніки в соціальному житті і підкреслює залежність людини від сучасної технології. Технократизм –

напрямок у розвитку сучасної філософсько-світоглядної культури, що пропагує необхідність установлення політичної влади технічних фахівців, абсолютизує роль техніки в соціальному житті і підкреслює залежність людини від сучасної технології.

Антитехнократизм припускає утвердження пріоритету гуманістичних цінностей в соціальному й економічному житті, широкий розвиток демократії і самоврядування. Технократія є теорією наукового утопізму, насправді ж рішення складних політичних проблем не під силу технократам, які займаються вузькими науковими проблемами. Неприпустимим є безконтрольний розвиток і застосування наукових розробок, який в своєму підсумку може привести до утворення глобальних екологічних і політичних проблем.

Прихильники антитехнократичного й екологічного романтизму говорять про втрати, що несе людство, незворотне змінюючи середовище існування людства в гіршу сторону в ім'я досягнення і втілення нових технічних і наукових розробок. Антисцієнтизм наполягає на обмеженості можливостей науки в рішенні конкретних проблем людського існування, а в крайніх випадках оцінює науку як силу, ворожу справжній сутності людини. Вже зараз запобігання небажаних результатів і негативних наслідків науково-технічної революції стало настійною потребою для людства в цілому. Воно припускає своєчасне передбачення цих небезпек поєднане зі здатністю суспільства протидіяти їм, спираючись на вбудовані в науково-технічний прогрес екологічні, соціальні, політичні мотиви. Але НТП - це не тільки оборотний процес, який постійно й невпинно прискорюється. У рамках цього процесу повернення в минуле з одночасним запереченням усіх досягнень науки і техніки принципово неможливе. Людина

177

тому й стала людиною, що почала діяти активно, докорінним чином змінюючи навколишнє середовище. Єдине, що у даному випадку можна зробити – це якомого точніше та співголосне регулювання розвитку науки і техніки. При цьому необхідно постійно виправляти помилки минулого і намагатися не творити нових помилок. Окрім того доступ до рішення глобальних проблем повинен бути відкритим у всіх країнах світу.

Антитехнократизм – напрямок у розвитку сучасної філософсько-

світоглядній культури який припускає твердження пріоритету гуманістичних цінностей у соціальному й економічному житті, широкий розвиток демократії і самоврядування.

Методи роботи науковця та інженера. Останньою важливою проблемою філософсько-світоглядних основ розвитку науки й техніки є питання самих методів дослідження світу. Існує багато систем їх класифікації та визначення місця в розвої науки й техніки. До найголовніші з них, по-перше, відносяться, методи емпіричного дослідження, а серед них: спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної реальності, у ході якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості і відносини досліджуваних об'єктів. Опис – фіксація засобами природної чи штучної мови інформації про об'єкти. Опис поділяється на два види: якісний і кількісний. Кількісний опис – проведення вимірювальних процедур. В основі виміру лежить порівняння об'єктів по подібних властивостях (порівняльні методи). Експериментальний метод.

По-друге, це наукові методи теоретичного дослідження. Серед них - аксіоматичний метод – спочатку задається набір вихідних положень не потребуючі докази, потім з них будується система вивідних пропозицій. Гіпотетико-дедуктивний – створення дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричні факти. У цьому сходженні від абстрактного до конкретного спочатку знаходиться головний зв'язок досліджуваного об'єкта, а потім, просліджуючи видозміну в різних умовах, відкриваються нові зв'язки, установлюється їхня взаємодія і таким чином цілком відображається сутність об'єкта.

Історичний і логічний методи дослідження займають особливе місце в науковій методології. Історичний – вивчення реальної історії в її конкретному різноманітті, виявлення історичних фактів і на цій основі таке розумове відтворення історичного процесу, при якому розкривається логіка, закономірність розвитку. Логічний – не вимагає безпосереднього розгляду реальної методики, а розкриває її об'єктивну логіку шляхом вивчення історичного процесу на вищих стадіях його розвитку. Разом же вони не просто обумовлюють розвиток один одного, але й формують один з найпродуктивніших способів мислення – епістемний.

До вельми популярного на сьогодні методу прогнозування відносяться такі специфічні форми його прояву, як: екстраполяція, історична аналогія,

178

комп'ютерне моделювання, сценарії майбутнього, експертні оцінки (самий надійний) (вірні теоретичні представлення + правильна інтерпретація).

Важливе місце в процесі навчання методології науки молодих науковців та практиків відноситься метод проектування (інформація-аналіз-синтез-оцінка). Маючи на увазі прибічників вчених-практиків особливо важливо згадати про експериментально-лабораторний метод дослідження - (науковий аналіз + лабораторні дослідження). Експериментальний підхід є цілим комплексом прийомів та навичок дій. Тож, в його рамках припускається чотири фази діяльності: 1) спостереження, дозволяє знайти важливі факти і дізнаватися їх, містить сприйняття й аналітичний добір; 2) формулювання гіпотези – розробка попередніх ідей і концепцій; 3) експеримент – перевірка гіпотези; 4) обробка результатів, їхнє пояснення й узагальнення.

Метод оптимального проектування (як особливий різновид методу загального проектування), є додатком математичних наук і сучасної обчислювальної техніки. Його характеризують два підходи: систематичний (використання в моделюванні прикладної математики) і евристичний (виконавчий алгоритм і арсенал евристичних прийомів для вибору рішення. Тут вельми важливим є врахування специфіка творчості архітектора.

РОЗДІЛ 10: Соціальна філософія та філософія історії.

10.1 Суспільство як процес та об’єкт дослідження.

Як специфічне утворення суспільство виникло, розвивається і функціонує на засадах багатогранних і різноманітних взаємозв'язків між людьми та соціальними спільнотами - суспільних відносин, що складаються в процесі їх діяльності.

Суспільство – це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається,певний етап людської історії (наприклад, докапіталістичне суспільство, ранньофеодальне суспільство) або окреме, індивідуальне суспільство (соціальний організм).

Суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення.від усіх інших систем матеріального світу. Але це не значить, що суспільство - це тільки суспільні відносини. Суспільство - це взагалі «продукт взаємодії людей» (К.Маркс), до нього включаються і продуктивні сили, і виробничі відносини, і суспільний устрій. Суспільні відносини складаються в процесі багатогранної життєдіяльності людей як її суб'єктів. Ці відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності - економічну, соціальнополітичну, духовну, культурно-побутову.

Суспільні відносини є відносинами індивідів як особистостей,

індивідуальностей і одночасно як представників класових, національних,

179

етнічних, політичних, релігійних соціальних груп, до яких індивіди належать внаслідок історичного розмежування і об'єднання інтересів, потреб, діяльності та праці.

Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти. У соціальній філософії здійснювалась як індивідуалізація суспільних відносин, так і їх соціалізація. Так, спираючись на роботи Вебера, Дюркгейма, Паретто, представник структурно-функціонального напрямку у соціології Парсонс спробував представити суспільство як системусоціальної взаємодії індивідів. Певна індивідуалізація суспільних відносин спостерігається також у теоретиків філософії життя та екзистенціалістів. Марксизм же навпаки подавав суспільні відносини виключно як відносини між соціальними спільнотами, надаючи перевагу суспільному. Долаючи зазначені абсолютизації, сучасна соціальна філософія наголошує на індивідуально-соціальному характері й природі суспільних відносин.

Серед різноманітних суспільних відносин соціальна філософія виділяє насамперед відносини з приводу власності (відносини власності); влади (владні відносини); соціальних і культурних цінностей, морально-правових норм тощо. Відповідно до умов розподілу праці, форм власності й типів влади суспільні відносини можуть розглядатися в контексті атьтернативи: антагоністичні (конфлікт між соціальними групами, їх протистояння) - неантагоністичні (гармонійне поєднання соціальних інтересів, соціальна злагода).

У сучасній систематизації суспільних відносин за провідний критерій беруться різноманітні сфери суспільного життя: матеріальна (виробничі, технологічні відносини, обмін, розподіл); соціальна-політична (класові, національні, етнічні, соціально-групові відносини); духовна (наукові, моральні, релігійні, художньо-естетичні відносини); культурно-побутова (родинно-сімейні, приятельські, подружні, побутові тощо).

Всі вони взаємопов'язані, і в різних життєвих ситуаціях визначальну роль відіграють різні групи суспільних відносин. Спроба ж наголосити на визначальності певних відносин – економічних (Маркс), духовних (Гегель, Вебер), релігійних (Дюркгейм, Кассірер), сексуальних (Фрейд) – об'єктивно створювала теоретично-абсолютизовану систему соціуму.

Аналіз суспільних відносин дозволяє дійти висновку про їх процесуальний характер. Суспільні відносини – це динаміка соціуму, його рух, процес постійної зміни одного соціального стану іншим.

Історія цивілізації поставила до порядку денного питання про людство як соціальну спільноту.

Людство - це спільність всіх людей, що об'єднуються бажанням зберегти

і подовжити людське життя на Землі та пов'язаних сукупною діяльністю щодо розвитку культури та прогресу, поєднаних інтимно-особистістними рисами людського буття у суспільстві.

180

Важливою підсистемою суспільства як цілого, котра співпадає з соціальною сферою соціального життя, виступає громадянське суспільство. Поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних, культурнодуховних, релігійних, національних.

Громадянське суспільство - це сфера спонтанного виявлення, свободних

індивідів, асоціацій та організацій громадян, котрідобровільно сформувались і захищені законом від прямого втручання та свавільної регламентації з боку органів державної влади.

Інститутами громадянського суспільства є:

1)добровільні громадські організації та соціальні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, доки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

2)незалежні засоби масової інформації;

3)громадська думка як соціальний інститут;

4)вибори та референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку та захищати групові інтереси;

5)залежні від громадян елементи судової та правоохоронної системи (суд присяжних, народні міліцейські загони тощо).

Громадянське суспільство - це не тільки сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

- суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні та рівні індивіди, що вірять в свою здатність вирішувати проблеми;

- для них не є чужими суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи:

- індивідуалізм і конкурентність у іх діяльності суміщаються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю до компромісів, зваженістю та толерантністю.

Громадянське суспільство - це постійно функціонуюча організація людей, які об'єдналися навколо самостійно обраних цілей. Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині свободний вибір свого економічного буття, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське суспільство повинно засновуватись на свободі, рівних правах, самоорганізації та саморегулюванні.

Надзвичайно важливою є необхідність звернути увагу на те, як сприймалося

суспільство в історії розвитку людства. На перший погляд є очевидним, що суспільство починається з людини, існування численності людей. На ранніх стадіях розвитку філософії суспільство й розумілося як сукупність людей. Але відразу перед філософами постало питання: що об’єднує людей, що перетворює