Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Нарешті, ПІСЛЯ інтенсивних дебатів 9 квітня 1919 р. було затверджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, а 12 квітня він оприлюднив свою Декларацію. У ній підкреслювався соціалістичний характер уряду і те, що у внутрішній політиці він «буде прагнути до зміцнення демократичного ладу, і в першу чергу будуть вжиті самі енергійні заходи, щоб скрізь організовувалися робітничо-селянські трудові Ради для контролю за діяльністю місцевих властей»1.

За тих умов більшість положень Декларації мала пропагандистський характер. Втім, є й інша, досить авторитетна думка І. Мазепи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії та уряду 27 квітня у Здолбунові, де практично вперше після проголошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів.

Однак можна тількіи гадати, чи вдалося б тоді досягти певної стабілізації: 29 квітня командувач Південно-Західного фронту В.Оскилко зробив спробу «правого» заколоту. У наказі «Військам Української Республіки» він проголосив, що «усунув зрадницький уряд і вступив у командування усіма збройними силами придніпровської України».

За переворотом Оскилка стояли політичні сили, що утворювали «правий табір», зокрема українська партія соціалістів-самостій-ників. На відміну від діячів «лівого табору» у Кам'янці, Оскилко жодним словом не згадав про трудові ради, а навпаки — на противагу <радянському принципу» видав спеціальне звернення «До губернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до місцевого самоврядування», яке містило вимогу «обрати негайно голову Директорії з правами тимчасового президента республіки» і обіцянку «при першій можливості скликати народне представництво з правами установчих зборів». Отже, впродовж одного місяця сталися дві події, що вочевидь продемонстрували наявність глибокого розколу у підходах українських політичних сил до вибору моделі державного устрою.

Спроба заколоту, яку здійснив Оскилко, завершилася повним провалом. Він зумів заарештувати у Рівному майже усіх міністрів, але не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник мусив шукати притулку у Польщі. Однак, незважаючи на те, що виступ Оскилка тривав тільки два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

1 Життя Поділля — 1919. — 21 берез

•н,

1 Громада (Кам'янець-ІІодільський). — 1919. — 19 черв.

97

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

3. 'Друга» Українсько Народна Республіка (період Директори)

Уперші дні травня Петлюра видав наказ про евакуацію з Рівного до Галичини. Отож, Директорія втратила всю територію Наддніпрянської України. Заколот Оскилка, який у своїх зверненнях прямо заявив про підтримку Андрієвського і Иетрушевича, певною мірою розв'язав руки Петлюрі. У травні з'явився закон «Про зміни у персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набували чинності «тільки тоді, коли у засіданні брав участь Головний Отаман С. Петлюра», а двома днями пізніше — 9 травня

— Петлюра був обраний Головою Директорії.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту евакуації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. Насамперед це стосується стратегії державного будівництва — парламентаризм або «трудовий принцип». Залишилося нерозв'язаним питання розподілу компетенції між Директорією і Радою народних Міністрів. Єдине, у чому остаточно окреслилася чітка тенденція, — затвердження не тільки фактичного лідерства Петлюри, а й на законодавчому рівні. Травневі постанови Директорії стали початком режиму його особистої влади.

Ситуація, що склалася, в Україні на початку 1919 р., була дуже важкою і суперечливою, а головне — змінювалася майже калейдоскопічно. Окрім військ УНР і «червоного» Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсіснка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіним. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закарпаття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська захопили Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усе Придніпров'я, Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки дуже швидко опинився у такому самому становищі, як і Директорія.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, взагалі все те, що, за влучним висловом Христюка, становило систему «коміса-родержавства», викликали різке незадоволення населення, яке вилилося у широке повстання проти радянського уряду Раковського.

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а у квітні українські соціалісти-ре-волюціонери і соціал-демократи створили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду (пізніше — Головний повстанський штаб).

Утаких умовах сам перебіг подій цілком природно поставив питання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями і Директорією,

98

війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Ка-м'янець-Нодільським, було підписано угоду про спільні дії.

Один з пунктів угоди спеціально наголошував на необхідності «організації місцевої влади на трудовому принципі», оскільки цей принцип був одним з фундаментальних у політичній платформі партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широких верств українського селянства.

Отже, Директорія, прагнучи злагоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме цим шляхом. 2 липня 1919 р. у Кам'янці, що став тимчасовою столицею УНР, відбулася ще одна нарада, на цей раз напівофіційна за участі центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також галицьких соціал-демократів і деяких міністрів. У постановах, прийнятих цією нарадою, передбачалося чотири пункти: найшвидше розробити закон «Про нормування компетенції і взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершити реорганізацію Директорії; утворити «Військову Раду», передусім для контролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; вжити заходів «для найскорішого внесення... закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі».

Однак впливали на політику Директорії не тільки «радянсь-кофільські» тенденції і спроби прийти до згоди з повстанцями. Не менш важливим чинником були відносини з лідерами ЗУНР, які уособлювали зовсім інший напрямок — тоді він вважався «правим». Принагідно слід звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червнялипня 1919 р. Під ударами поляків виснажена Українська Галицька армія опинилася на шматку території південно-східної Галичини, причому 25 червня Рада держав Антанти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні вказувалося на «необхідність захистити безпеку і власність населення від звірства більшовицьких банд» і в майбутньому його право вільно визначити свою державну належність, але фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. Отже, не маючи сил чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня 1919 р. опинилися перед вибором: або відступати на територію Румунії, або, природніше, — йти на угоду з військами УНР. Га-личанське командування прийняло єдино можливе рішення — направити керівництву УНР телеграму такого змісту: «Галицька Армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками і визволити від них Наддніпрянську Україну. Питан-

ТІ

-утг