Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

річку Збруч перейшли від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їх кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної боротьби навіть об'єднаними зусиллями цього було мало.

Серед заходів, спрямованих на зміцнення українських збройних сил, слід відзначити реалізацію ідеї, запозиченої у Червоної армії, організатори якої, втім, також не були оригінальними. Йдеться про інститут комісарів, народжений ще Французькою революцією, змінилася тільки назва. 13 травня 1919 р. було прийнято закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очима вищої центральної влади», повинні були в основному інформувати про ситуацію у військах (вони не мали права втручатися в «оперативну й адміністративну» діяльність командирів), але «у крайніх випадках» мали право негайно звільнити з армії «ворожих і ненадійних елементів», невідкладно «повідомляючи про це відповідне начальство, уряд і головного отамана». Однак, якщо дії інспектора визнавалися безпідставними, він «підпадав під відповідальність за законом «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він сприяв зміцненню дисципліни і порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала і власні статути: у 1919 р. був затверджений статут внутрішньої служби, а у 1920 р. статут гарнізонної і польової служби. Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небезпеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилювалися ще й наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями, а затим і конфронтацією між командуванням обох армій.

Зовніишя політика. Відразу після приходу до влади Директорія зіткнулася з проблемою, розв'язати яку прагнули і її попередники. Нагадаємо, що Центральна Рада починала з контактів з Антантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоропадський, розпочавши розвивати відносини з Німеччиною, після п поразки знову намагається поновити контакти з Антантою. Директорія ж опинилася перед вибором — або Антанта, або радянська Росія.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Декларація, ще не визначили пріоритетів і містили заклик розвивати дружні иідносини з усією світовою спільнотою. Але цей заклик не був підтриманий. Антанта, до якої він передусім був звернений, займала вже зовсім протилежну позицію і не згадувала про свої ко-

110

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

лишні «аванси». Остаточно розвіялися і перспективи знайти порозуміння з Москвою. Отже, як «промосковський», так і європейський орієнтири зовнішньої політики УНР виявилися примарними, а у квітні 1919 р. Директорія проголосила політику «опори на власні сили». Однак вже у другій половині цього року система орієнтирів Директорії знову змінюється, і УНР входить у сферу зовнішньополітичного впливу Польщі, яка з недавнього противника перетворилася у головного союзника. Результатом цього став українсько-польський договір від 21 квітня 1920 р., який і сьогодні викликає неоднозначні оцінки, адже за воєнну й іншу підтримку Україна йшла на значні територіальні поступки. М. Грушевський вважав, що цей договір означав «польську окупацію правобережної України». На думку ж С. Петлюри, «розуміння з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв'язків з Європою».

Крім «польської орієнтації», українські лідери шукали й інших союзників. Саме тому натиск робився на відносини з країнами Чорноморського басейну. Крім того, 1920 р. характеризується й спробами домовитися з бароном Врангелем. А все це разом зумовило зовнішньополітичні невдачі УНР, зокрема те, що «великі держави Європи», за визнанням Петлюри, «не хотіли розуміти української боротьби».

їй

Розділ 2. Українсько національна Осржавнхсть (листопад 1917-1920

4. Західно-Украінська Народна Республіка

§ 4. Західно-Україиська Народна Республіка творення ЗУНР. Вслід за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися

й Австро-Угорська монархія. Політичні кола поневолених нею народів готувалися до захоплення влади у свої руки. Здійснюючи відчайдушні спроби врятувати монархію, 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини у федеральну державу. Союзні «коронні землі» дістали право створити свої представницькі органи — «національні ради». У зв'язку з цим, а також передбачаючи можливий крах монархії, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою так званої Української

парламентарної репрезентації (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Галичини і Буковини обох палат австрійського парламенту, галицького і буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національнодемократичної, християнсько-соціальної, радикальної і соціал-демократичної), а також від духовенства і студентства1.

З'їзд зі свого складу заснував Українську Національну Раду — як вищий представник нацюнально-ігалітичних інтересів українського народу в Австро-Угорщині. її главою (президентом) був обраний голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич. Згідно із затвердженим на з'їзді статутом Української Національної Ради (УНР) вона була наділена правом і обов'язком «реалізувати у відповідний момент право українського народу Австро-Угорщини на самовизначення і вирішити державну долю усіх населених ним областей» імперії2.

На з'їзді було піднято і гостро дебетувалося питання про майбутню державну належність західноукраїнських земель. Думка була одна — у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Україною. Однак у даний момент це возз'єднання, як вважала більшість делегатів, було неможливим. По-перше, західноукраїнські землі поки ще перебували у складі Австро-Угорщини, і тут були австро-угорські війська. По-друге, враховувався той важливий політичний чинник, що у проголошених на Паризькій мирній конференції про-

1Історія України / Кер. авт. кал. Ю. Зайцев — Л . 1996. — С. 240.

2Діло. — 1918 — 20 жовт.

грамних «14 пунктах» післявоєнного мирного переустрою Європи президента США В. Вільсона народам, які населяють Австро-Угорщину, гарантувалося право на самовизначення аж до утворення самостійних держав. Росія ж розглядалася як єдина держава, єдиний народ. Оскільки гетьман України П. Скоропадський не виключав приєднання України на федеративних засадах до складу Росії, то й західноукраїнські землі увійшли б до її складу, що вважалося, враховуючи імперіалістичну політику російських властей, небажаним, таким, що суперечить українським національним інтересам1.

Навіть Український національний союз у Києві, який готував у цей час повстання проти гетьмана, надіслав до Львова повідомлення про небажаність негайного приєднання Галичини до гетьманської України, бо це зміцнило б становище гетьмана2. Тому обережність учасників з'їзду була виправданою Українська Національна Рада негайно приступила до активної діяльності. 19 жовтня

вона видала Маніфест, у якому було записано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закарпаття утворюють єдину українську територію; 2) ця територія конститусться як Українська держава; 3) усім національним меншинам пропонується обрати своїх представників до складу Української Національної Ради; 4) Українська Національна Рада найближчим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на ократичних засадах установленням загального, рівного, таємного, прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійські власті не мають права говорити від його імені3.

Отже, 19 жовтня 1918 р. є днем початку процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Авст- ро-Угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву держави, її точні межі.

:Історія держали і права України / За ред акад АПрН України А Й. Рогожина. —

К. 1996. — Ч 2 — С 86.

'■ Ярославин С Визвольна боротьба на Західно-украінських землях у 1918—1923.

— Філадельфія. 1956. — С 29.

:Литвин М. ?., Наумечко К. Е. Історія ЗУНР. — Л . 1995. — С. 28—29.

113

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Західно-Украінська Народна Республіка