5. Події 1654—1657 рр. Смерть б. Хмельницького.

У відповідь на Переяславсько-Московський договір поляки і татари об'єднали свої сили почали новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, яке підтримали 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши значну частину території у поляків. Згодом бої перемістилися у Південно-Західну Україну. Б. Хмельни­цький із своїм військом та московськими загонами в 1655 р. вирушив у Галичину, де недалеко від Львова, під Городком, розбив польське військо.

Визрівала можливість приєднання західних земель під гетьманську булаву. В політичних зв'язках з Україною прагнула бути Білорусія. Під владу гетьмана просилася шляхта Волині, Поділля, Полісся. Однак на цих землях впро­ваджували російські закони й порядки, сюди вводили мос­ковські загони. Все це обурювало Б. Хмельницького, вносило напругу в українсько-російські відносини.

У свою чергу, московський цар виявляв невдоволення політикою Б. Хмельницького особливо через його зближення зі Швецією, що перебувала в стані війни з Москвою. Ще більше ускладнились українсько-московські відносини після переговорів Москви з Польщею у Вільнюсі (жовтень 1656 р.) без представників від України та підписанням сепаратного перемир’я. Після Вільнюського миру військовий союз Украї­ни з Москвою проти Польщі фактично втратив силу: гетьман був на шляху розриву Переяславсько-Московської угоди. У Чигирині відбулася Рада, де козацька старшина і гетьман присягали разом боронити Україну, присягали собі, а не чужим монархам.

Б. Хмельницький почав укладати угоди з рядом країн: Швецією, Семигородом, Молдавією, Волощиною, Литвою. Ці угоди були спрямовані як проти Москви, так і проти Польщі й Криму.

Однак Б. Хмельницького чекали нові невдачі. Пораз­кою закінчився українсько-семигородський похід у Польщу, який почався в січні 1657 р. Війська семигородського кня­зя Юрія Ракочія та корпус козаків на чолі з полковником А. Ждановичем після того, як їх оточили на Волині поля­ки й татари, капітулювали. Почався бунт серед козаків, чи­мало з них не хотіли більше воювати і втікали додому.

Усе це було великим ударом для старого гетьмана. Він важко захворів і через кілька днів його не стало: Б. Хмель­ницький помер 27 липня 1657 р. о 5­й годині ранку в Чигирині. А поховали гетьмана 23 серпня 1657 р. в Іллінській церкві у Суботові.

З Богданом Хмельницьким Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів.

Лекція 9 Україна в обороні національної автономії (кін. XVII—XVIII ст.) План.

1. Доба І. Мазепи.

2. Занепад української автономії.

3. Ліквідація Гетьманщини. Зруйнування Запорізької Січі.

1. Доба І. Мазепи.

25 липня 1687 р. на Козацькій раді у військовому таборі над річкою Коломаком старшина обрала гетьманом генерального осавула Івана Степановича Мазепа (1687—1709). Вибори супроводжувались затвердженням нових. Коломацьких статей, які ще більше урізували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали додаткові пільги за старшиною.

І. Мазепа походив з української православної шляхти Білоцерківського повіту на Київщині. Здобув добру освіту в Києво-Могилянській академії, Єзуїтському колегіумі у Варшаві. Знав кілька мов, протягом тривалого часу жив у країнах Західної Європи. Був на службі у польського короля. Добре знав літературу, мис­тецтво, військову справу.

Залишивши службу в короля, у 1669 р. І. Мазепа прибув у Чигирин до гетьмана П. Дорошенка. Тут він отримав чин генерального осавула і присвятив себе українській справі. Виконуючи дипломатичну місію від П. Дорошенка, потрапив у полон до запорожців, які видали його гетьма­нові Лівобережжя І. Самойловичу. Завдяки своїй досвідченості І. Мазепа швидко домігся впливу на гетьмана і брав діяльну участь у реалізації його планів. У 1680-х рр. І.Мазепа став одним із найвпливовіших діячів, згодом — гетьманом Лівобережжя.

Політичний та дипломатичний хист, висока культура допомогли І. Мазепі швидко піднести авторитет гетьман­ської влади. У соціальній політиці він опирався на козацьку старшину, роздавав їй великі земельні володіння. І. Мазепа був і великим покровителем української церкви та меце­натом національної культури. На його кошти збудовані великі церкви і монастирі у Києві, Чернігові, Переяславі, будинок Києво-Могилянської академії, школи, бурси, лікарні тощо. Гетьману Мазепі присвячено поеми, драми, його по­рівнюють з Володимиром Великим, просвітителем Русі-України. Уже на початках свого гетьманування І. Мазепа, підписуючи „Коломацькі статті” в 22 пунктах про взаємини між Україною та Москвою, відчув, як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю „их царского величества самодержавной дер­жави”. Але, пам’ятаючи трагічний кінець гетьманування Д. Многогрішного та І. Самойловича, І. Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, умудрений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого російського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися добрі стосунки, що тривали майже 20 років. І. Мазепа був радником царя v польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграє вирішальну роль.

Військова кампанія тривала ще чотири роки. Одним із значних її епізодів була оборона Таванська й Кизикермена, де кілька тисяч козаків три місяці відбивалися від турець­ко-татарської армії, але через нерівність сил завдати їй рішу­чого удару не змогли.

Втягуючись у Кримські походи, І. Мазепа планував здо­бути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне — Україна втрачала незалежність і втя­гувалась у здійснення політики Москви. Все це викликало невдоволення діями гетьмана, люди називали І. Мазепу „вітчимом” України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запро­дався цареві і хоче зруйнувати цю козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Військової канцелярії П. Іваненко подався на Запорожжя і повів агітацію проти Моск­ви й гетьмана І. Мазепи. У 1692 р. він з підтримкою татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опози­цію розгромили. Після невдачі П. Іваненка Січ розірвала зв'язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.

Серйозну увагу І. Мазепа звертав на Правобережжя. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П. Дорошенка.

У 1702 р. на Правобережжі вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і доходив до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втра­чених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом. Саме тоді в Польщу вторгся шведський король Карл ХІІ. Скориставшись ситуацією, І. Мазепа переконав царя Петра І дозволити йому зайняти Правобережжя, щоб врешті реалізу­вати свою мрію про з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У 1704 р. І .Мазепа вступив на Київщину, усунув від влади С. Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. На Правобережжі І. Мазепа впровадив той самий суспільно-політичний лад, що був на Гетьман­щині: збільшив число полків з чотирьох до семи, призначив нових полковників, переважно з правобережної стар­шини, надав їм землі. Так під булавою гетьмана на корот­кий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна. Проте діяльність І. Мазепи обірвали події 1707—1709 рр., пов'язані з довголітньою Північною війною.

Під час війни московського війська зі шведами Петро І висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки повинні були воювати за інтереси царя. Козацьке військо використовували на будівництві царських фортець, особливо на Неві. Це був час активного нищення російським цариз­мом автономії України. Петро І виношував різні плани щодо України: зробити окреме князівство, ліквідувати козацьке військо, впровадити рекрутчину тощо. У 1705 р., на порушення козацьких вольностей, два полки були пере­формовані у драгунські й відправлені до Прусії. Козацькі полки брали участь у боях в Прибалтиці, Польщі, Саксонії. Цивільне українське населення повинно було утримувати московські війська та працювати на спорудженні військових укріплень. Ширилися чутки, що російський цар хоче повністю усунути українську адміністрацію, завести губернаторства чи воєводства. У 1707 р. Петро І у примусовому порядку наказав І. Мазепі віддати Польщі Правобережжя.

Ці обставини й викликали в українського громадянства почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гос­трішими ставали протимосковські настрої. Старшина тис­нула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Сам І. Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Москвою, почав сумніватись у їх дальшій доцільності.

Гетьман шукав інший політичний шлях. Налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, але не хотів входити у, союз із Польщею, оскільки вона була безсила і розбита. Через посередництво короля І. Мазепа мав намір вступити в союз із шведським монархом Кар-лом ХІІ. Робив він це таємно, але вміло. Цар ні в чому не запідозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви прихо­дили на нього доноси. До речі, за донос на гетьмана запла­тили смертю генеральний суддя В. Кочубей і полковник І. Іскра. Невеликому гуртові людей із старшини І. Мазепа відкрив свої плани про розрив відносин з Москвою і про початок переговорів із шведським королем.

На переговорах з Карлом II І. Мазепа висунув головну ідею — незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала становити всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли в Украї­ну, І. Мазепа приєднався до Карла XII тільки з 3-тисячним загоном. Головні козацькі сили перебували тоді в Росії та Білорусії, допомагаючи Петрові І в боротьбі проти шведів. Частина населення не була заздалегідь підготовлена до ви­ступу, залишалася пасивною, а то й без опору переходила на московський бік. На допомогу гетьману прийшли запорожці під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали І. Мазепу меншим злом порівняно з царем. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. війська Петра І зруйнували Січ, і цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного спійманого запо­рожця. 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4000 запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці „мазепинці” стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш як через два місяці, 21 вересня 1709 р. 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Є дані, що його поховано в монастирі румунського міста Галаца.

Петро І проголосив І. Мазепу зрадником, наказав право­славному духовенству проклинати його як єретика, всіляко ганьбити його ім'я. Було зруйновано гетьманську столицю Батурин, де з винятковою жорстокістю замордовано 6 тис. чоловік. Почалися слідства, страшно карали всіх, кого запідо­зрювали у прихильності до гетьмана.

Старшині, яка залишалася на московському боці, цар наказав обрати нового гетьмана. Ним став старий і без­вольний стародубський полковник Іван Скоропадський (1708—1722).