9.1. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку

З метою об'єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву зло­чину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного пося­гання і умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології нази­вають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, — віктимологією.

Буквально слово "віктимологія" означає "вчення про жерт­ву" (від лат. Vісііта — жертва і грецьк. Іодоз — вчення). Пред­метом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, на відміну від інших її напрямків, є жертви злочинів, відносини, що пов'язують злочинця і жертву, а також ситуації, що пере­дують злочину.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч­них і соціальних характеристик, що впливають на її уразли­вість, і ситуації, що передують злочину, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання, як у цих ситуаціях, у взаємодії з по­ведінкою злочинця криміногенно-провокуюче виявляється поведінка жертви.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", де звернув увагу на потерпілого як фактор виникнення злочину, а також висунув ідею про розуміння під злочинністю відносин між особами, що завдають шкоду, і потерпілими.

Г. Гетіг вважав віктимологію галуззю кримінології. Проти­лежної точки зору дотримувався румунський вчений Б. Мен-дельсон, який вважав віктимологію окремою наукою. На його думку, об'єктом віктимології повинна бути не тільки жертва злочину, а й потерпілий від нещасного випадку, стихійного лиха тощо. Отже, можна вважати, що у віктимології існують два напрями: у широкому розумінні віктимологія є окремою дисципліною, що вивчає всі види жертв; у вузькому розумінні кримінальна віктимологія — це наука, що вивчає тільки жертв злочинів.

Більшість зарубіжних вчених (Г. Гетіг, Б. Мендельсон та ін.) вважають віктимологію галуззю кримінології і термін "вік­тимологія" використовують для характеристики саме цього кримінального аспекту, тобто вивчення тільки жертв злочи­нів. Такого самого погляду на віктимологію і термінологію дотримується російський кримінолог Д. Рівман. Японський вчений Міядзава, поєднавши концепції різних вчених, розрі­зняє віктимність особистісну, що залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу тощо, і спеціальну, що залежить від нестійкості щодо психіки і психології відста­вання у розвитку інтелекту, алкогольної інтоксикації, без­вілля, емоційної нестійкості тощо. На думку Міядзяви, при накладанні цих двох різновидів ступінь віктимності особи підвищується.

Поглиблено до розробки проблем віктимології вчені-кримі-нологи звернулися наприкінці 60-х років XX ст. Засновником розробки проблеми і розвитку віктимології на теренах колиш­нього СРСР був Л. Франк, який у 1972 р. написав працю "Ві­ктимологія і віктимність". Значний внесок у розвиток вік­тимології зробили Д. Рівман, В. Рибальська, В. Мінська, В. Полубінський та ін.

Отже, віктимологія — це особливий напрямок криміноло­гічної науки, який вивчає роль жертви у виникненні криміно­генної ситуації і розроблює так званий віктимологічний аспект попередження злочинів, основним завданням якого є макси­мальне зменшення криміногенних ситуацій, що створюються безпосередньо потерпілими. Сутність віктимологічного аспекту попередження злочинів полягає в тому, що необхідно здійс­нювати профілактичну роботу не тільки серед потенційних правопорушників, а й серед потенційних потерпілих — людей, чия поведінка, образ життя, зв'язків, сімейний стан і вид ді­яльності створюють для них підвищений ризик опинитися в ролі жертви злочинного посягання.

Віктимологічні дослідження значно поширені в багатьох країнах світу. Створене в Мюнстері (Німеччина) Міжнародне віктимологічне наукове товариство починаючи з 1973 р. про­вело багато міжнародних симпозіумів з питань віктимології. Однією з найактуальніших проблем віктимології є захист за­конних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинних посягань. У багатьох розвинених країнах світу прийнято ін­ститут компенсації шкоди, що була завдана жертвам злочину. Ця проблема привертає до себе увагу всього світового співто­вариства. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя із за­хисту жертв злочинів та зловживання владою, згідно з якою визначено такі основні напрями підтримки й допомоги потер­пілим:

• введення в національне законодавство міжнародних стан­дартів із забезпечення потерпілим доступу до системи пра­восуддя та державної підтримки;

• кримінально-правова реституція;

• компенсація потерпілим з державних фондів;

• подання потерпілим матеріальної, медичної, психологіч­ної та соціальної допомоги державними, громадськими і місцевими установами.

Як зазначалося, більшість розвинених країн вже мають таке законодавство. В Україні, на жаль, робляться лише окремі спроби й окремі заяви щодо намірів відшкодування шкоди, за­вданої злочинними посяганнями. Реально більш-менш послі­довно виконуються тільки правові акти про відшкодування шкоди, завданої зловживанням владою при здійсненні право­суддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Усі інші потерпілі від злочинів залишаються без будь-якої під­тримки держави та правового захисту. Основною причиною та­кого стану є кризове становище економіки держави і недоско­налість чинного законодавства.

А. Зелінський слушно зауважив, що для вирішення цієї проб­леми хоча б частково необхідно прискорити розробку і прийнят­тя законів про захист прав потерпілих від злочинів. Зокрема, він пропонує враховувати досвід інших країн:

• значно розширити процесуальні права потерпілого як учас­ника процесу: висловлювати свою позицію щодо розмірів і способів відшкодування збитків, вимагати від суду рі­шення про забезпечення особистої безпеки і безпеки чле­нів його сім'ї;

• під час відбування злочинцем покарання враховувати по­зицію потерпілого при застосуванні до засудженого умов­но-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'я­ким;

• з метою забезпечення особистої безпеки потерпілого по­відомляти йому, де саме засуджений відбуває покарання, коли і на якій підставі його звільнено;

• покласти на адміністрацію виправно-трудових установ обов'язок повідомляти потерпілому про втечу засудженого з установи, де він відбував покарання.

Необхідно зазначити, що вже зроблено певні позитивні кро­ки у вирішенні питання забезпечення особистої безпеки потер­пілого і членів його сім'ї. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 13 січня 2000 р. з метою реалізації вимог Закону України "Про забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" вне­сено відповідні зміни в КПК і КК України. Зокрема, у ст. 52-1 КПК України ("Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві") передбачається, що право на забезпечення безпеки поряд з іншими суб'єктами кримінально­го процесу мають потерпілий і члени його сім'ї. Цією ж стат­тею передбачається процесуальний механізм прийняття рішен­ня про застосування заходів безпеки. У ст. 52-3 КПК України ("Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійсню­ються заходи безпеки") закріплюються основні шляхи і спосо­би забезпечення нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких здійснюється захист. Кримінальний кодекс України до­повнений ст. 181-1 і 181-2, які передбачають кримінальну відповідальність за невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, і розголошення відомостей про заходи безпеки щодо таких осіб.

Разом з цим власне механізм застосування заходів безпеки та їх реалізація в обсязі, передбаченому законом, як щодо по­терпілого та членів його сім'ї, так і щодо інших суб'єктів кри­мінального процесу, залишаються ще нечітко відпрацьованими як через відсутність практики, так і через скрутне економічне становище держави.