поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам’ятаю, як літа свої розвіяв десь». Написані вони у традиційній формі із завжди властивою поетові високою музикою вірша, ра­фінованою культурою образу. Цими останніми поезіями, із оксамитовою зажурою над плином життя, зрілістю, М. Те- рещенко близький М. Рильському пори його «третього цві­тіння».

І все ж не буде помилкою сказати, що над усіма здобут­ками поета в оригінальній поезії переважає історико-куль- турна значущість його творчої діяльності. Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник» — своєрідне ен­циклопедично-довідкове видання про письменників, перекла­дачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. На окрему увагу заслуговує й літературознавча розвідка «Трибун і майстер» про Еміля Верхарна (передмова до вибраних тво­рів). Він був першим лауреатом премії імені М. Т. Риль­ського за послідовно здійнювану протягом життя перекла­дацьку працю, вершиною якої стали «Сузір’я французької поезії» та «Вибране» Е. Верхарна.

Помер М. І. Терещенко 1966 р., похований у Києві.

Дмитро Фальківський (1898—1934)

Д. Фальківський (справжнє прізвище — Левчук) наро­дився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Липеси (тепер Брест­ська область) в бідній селянській родині. 1920 р. добровіль­но вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років слу­жив в органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати, а якщо вже заходилося про це, то розпо­відав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо ж інших автобіографічних свідчень та ма­теріалів (документів, листів) не збереглося.

Перші віршовані публікації молодого автора з’явилися на сторінках київської газети «Більшовик», а невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924. № 25) була надрукована його перша поема «Чекіст». Романтизація «червоного теро­ру» губилася в масовому віршованому потоці, де на всі лади оспівувалася класова ненависть як єдина і незмінна цін­ність «історично закономірної» диктатури пролетаріату.

Однак дебют Д. Фальківського було помічено. Про нього

374

схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідей­но чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спо­чатку до складу київської філії «Плугу», очолюваної С. Щу­паком, а потім —до «Гарту», серед керівників якого пере­бував Б. Коваленко. Однак дуже швидко порвав з ними, заперечуючи жорстку обмеженість вульгарно тлумаченої «пролетарської літератури». Водночас він не приймав пла­катно-риторичних штампів, відчутних у його віршах «Колек­тив», «Інтернаціонал молоді», «Комуна» та ін., лейтмотивом яких звучало однозначне: «Хто не з нами, той проти нас». Д. Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епіч­них жанрів («Краском», «Селькор», «Іоган», «Тов. Гнат», «Чабан»). Але ці твори не задовольняли автора.

Свою стихію як поет Д. Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 р.— МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАГІЛІТЕ — і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» — Б. Антоненка- Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших — Д. Фальківський написав свої кра­щі поезії. Особливо, по-чоловічому міцною була його друж­ба з Є. Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло літо... Одспівало жито».

Творчі інтереси й зв’язки Д. Фальківського не обмежу­вались лише колом ідей і людей, «заданим» організацією «Ланки», вони — ширші. Працюючи секретарем у журналі «Кіно», він підтримував стосунки з М. Бажаном, О. Довжен­ком, ІО. Яновським, М. Семенком, В. Поліщуком та іншими митцями — нерідко прихильниками відмінних естетичних смаків та стильових уподобань, пробував своє перо на тере- ні кінодраматургії.

За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг видати поему «Чабан» (1925) та три поетичні збірки: «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), росій­ської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов.

За типом світовідчування Д. Фальківський — реаліст, проте його поезії не були чужі елементи романтики, і це давало підстави деяким критикам відносити його до неоро­мантичного крила української літератури, представленого Л. Черновим, М. Йогансеном, О. Влизьком та ін. Справді, поет час од часу вдавався до укрупненого зображення, гі­перболізації певного настрою, розмивання берегів між мож­

375

ливим і дійсним. їак, у баладі «Одна ноґа в стременах» на тлі зимового пейзажу, з’являється вершник без голови, який поступово заповнює собою скрижанілий простір... Дарма шукати в дій, майже сюрреалістичній, картині містику. Ба­лада сприймається як сугестивне узагальнення громадян­ської війни, де безліч безіменних жертв, і їхній знак — верш­ник без голови... Це символ протиприродних явищ, тривож­них абсурдів суспільного життя:

Одна нога в стременах...

Сніги. Вітри. Зима.

Розрубані рамена.

І голови нема.

(«Одна нога в стременах...»)

Вульгарна критика була шокована цими й іншими ряд­ками («Сьгодні ж — леле! Мрець...»), трактуючи їх букваль­но, ототожнила автора з ліричним героєм, устами А. Клоччя оголосила його... «мерцем», закликала, як ослушника, повер­нутися до ортодоксії «пролетлітератури» '. А втім, поету вже було не по дорозі з київською філією «Гарту».

Д. Фальківський формувався як письменник гостропроб­лемний, не задовольнявся самою інтерпретацією явища Відтепер у його художньому мисленні сильніше проступа­ють і філософські мотиви. Поет порушує вічні питання, во­ни, як правило, мають конкретні джерела. З особливою дра­матичною гостротою розкривається Д. Фальківським проти­борство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня...», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благо­родною метою революції і що іншого шляху до світлого майбутнього немає.

Вірші та поеми Д. Фальківського не вражають особли­вими відкриттями на терені поетики. Тут він здебільшого традиційний, але його версифікаційний арсенал мав виразно індивідуальне стильове забарвлення. В його ліриці, що від­значається мелодійністю, часто спостерігаємо замкнену композицію вірша, недомовленість (три крапки), усічені рядки, які загострюють сюжетний фінал, тощо. Слід також згадати схильність Д. Фальківського до сюжетної градації, яка завершувалася б катарсисом. Суворі, лаконічні рядки вірша «Зійшлись обоє на багнетах» — яскравий приклад того, як поетичні засоби цілком підкорені думці, коли кож­не слово — ніби міцно вбитий цвях. У кривавому вихорі

¹ Днв.: Молодняк. 1927. № 4. С. 108,

громадянської війни зненацька опиняються віч-на-віч бать­ко і син, розведені фатальними подіями по ворожих таборах. Вони приголомшені такою зустріччю, а ще більше усвідом­ленням, що зараз вони мусять убити один одного. Жахлива мить, неприродні для людини боріння із почуттям кревності завершуються трагічно:

І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив),

Та хтось із-заду з кулемета Обох скосив...

(еЗійшлись обоє на багнетах»)

Такою була правда національної трагедії, тривалий час замовчувана істориками. Революція, покликавши на бороть­бу за давно очікувану свободу, пробудила приспаний твор­чий потенціал народу, але не була позбавлена лівацьких авантюр, фанатичної жорстокості, відверто проголошува­ного етичного нігілізму. Надзвичайно гостро виявлялись ці суперечності в Україні, де багато родин розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хви­льовий у новелі «Я (романтика)» чи Ю. Яновський у романі «Вершники».

Українська поезія 20-х років ще встигла й змогла (по­рівняно з наступними роками) відтворити не тільки героїку революції, а й її трагедію (П. Тичина, В. Сосюра, М. Йоган- сен, Є. Плужник та ін.). Для Д. Фальківського такий підхід став визначальним. Він осмислював бачене як безпосеред­ній учасник класових битв і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису, сповитого романтичним серпанком. Поверховий пафос, ультрареволю- ційні фрази здавалися йому, слід гадати, святотатством, на­ругою над історичною правдою.

Д. Фальківський намагався розв’язати поставлену суво­рою і невблаганною дійсністю проблему взаємозв’язку ре­волюційного обов’язку та етичної традиції народу, подолати їхню непримиренність. Оскільки в житті, сповненому кон­фронтаційних настроїв, це зробити було неможливо, зали­шалося одне — мистецтво. Поета огортали сумніви, він на­пружено шукав відповіді. Роздуми про моральні критерії революції, які на практиці часто нехтувалися, приводили його до утвердження гуманістичної позиції, що виривалося з класових рамок. Саме етичне прозріння Д. Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загаль­нолюдськими ідеалами, від яких відмежовувалася рево­люція.

Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала

377