і морального бідування людини праці» *. Більшості його героїв судилася доля тих, хто «ніколи не знав спочинку: запряжений до старості в тяжкий віз життя — тягнув його всіма жилами і ніколи не міг заснути з радісною думкою, що завтра буде інакше, як сьогодні». В аналізі почуттів персонажів М. Ірчан уважний до мінливих душевних по­рухів, нюансів настрою, свідомості й підсвідомості.

Однією з найцікавіших тут видається повість «Карпат­ська ніч» (1923). Історія життя Матвія Шавали, котрий стратив сили в далекій Америці, а вдома застав зруйновану родину і змушений покірно чекати смерті в окопах імпе­ріалістичної війни, подана як сповідь героя. Письменник наголошує на безглуздості цього потворного світу, де оту­пілі від страждань і принижень люди, що різняться лише кольором шинелей, вбивають один одного. Виснажені до краю солдати втрачають навіть відчуття часу. День бою «був у календарях цілого світу, його свідомо прожили лю­ди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали», він «став туманною згадкою».

Втраченим часом, ланцюгом розбитих і розтоптаних на­дій уявляється Матвію Шавалі все його буття. Намагаю­чись підвести підсумок життю в передчутті неминучої за­гибелі, він шукає хоч якоїсь духовної опори. Вражаюче виписаний епізод пристрасної молитви героя у запльова­ній, перетвореній на брудний військовий шпиталь бойків­ській церкві: «Він бив головою в заболочений поріг, як би домагався відповіді. Був безрадний, хотів знати, хотів по­чути дужий голос Бога. Віра його кипіла в хаосі думок, як кипів він самий на бескидських полонинах серед метелиці снігу й смерті. Не вмів найти ліку на пекучий біль, що зги­нав його удвоє, що душив його в запалих грудях. Він вірив ще в Христа. Того доброго Христа, що проганяв з святині мошенників-купців, що не цурався бідних, що проповіду­вав мир на землі». Змученому селянинові здається вже, що «нема Бога. Вмер Бог, застрелили його, вбили». Руй­нується остання надія, і герой божеволіє. У хворих марен­нях знову бачиться йому Христос, який розсудить зневіре­них людей і покарає несправедливість. Уривчастими ім­пресіоністичними мазками письменник передає стан збу­реної, доведеної до розпачу душі.

У подібній ситуації бачимо героя оповідання «Він не поміг» (1920). Бідний єврейський хлопець, який живе під

1 Новиченко л. В сумі тому міць і завзяття... І і Ірчан м. Твори: в 2 т. Т. 1. С. 33.

565

страхом пержитого в дитинстві погрому, смерті рідних, щиро, навіть екзальтовано вірить у заступництво Всевиш­нього. Він кидається з терміновим повідомленням під ку­лі, на неминучу смерть, щоб переконатися в опіці вищих сил. Герой гине, переживши мить тяжкої зневіри й роз­пачу.

Оповідання «Він не поміг» увійшло до другої збірки М. Ірчана .«Фільми революції» (1923), схвально зустріну­тої тогочасною критикою. її склали короткі новели, лірич­ні етюди (як пафосний реквієм «Напівдорозі» з дещо на­ївною вірою у «вашингтонську робітничу раду в Білому домі»), ряд сюжетних оповідань. Автор поспішав втілити окремі фрагментарні кадри здибленої революцією дійс­ності. У ряді творів проповідувалася ідея революційної самопожертви. З-поміж кращих тут варто назвати «Пер­ший розподіл» (1922). Твір написано, очевидно, не без впли­ву повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського. Якраз про ці речі у радянській критиці писалося чи не найбільше. Але в таких оповіданнях, як «Шпіон», «Лі Юнк-шан і Лі Юнк-по», «Княжна», прозаїк на боці класової ненависті, червоного терору. Цим оповіданням шкодить і надмір дек­ларативності. М. Ірчану часом зраджувало чуття міри у зображенні натуралістичних епізодів жорстоких розправ і сутичок. У пізніших творах кінця 20-х «Проти смерті», «Надії», «Протокол» ця декларативність посилюється.

Впродовж чи не всієї' творчості М. Ірчан звертався до типу шукаючого, бунтівливого, спраглого правди героя. Непокірним правдошукачем зображено старого українсь­кого селянина в оповіданні «Апостоли» (1927). Вмираю­чий Іван не хоче каятися в гріхах, його мучить тяжка кривда, що все життя переслідувала, але й просвітлює ві­ра в дорогі ще з літ молодості ідеали розумної перебудови несправедливого суспільства. Ці ідеали молодий галиць­кий хлопець сприйняв від Івана Франка і віру в них збе­ріг продовж двадцятилітніх поневірянь до еміграції.

У доробку письменника слід виділити оповідання «Смерть Асуара» (1927), «Біла мавпа» (1926), «Забута матір» (1925) та ін.

Письменник багатогранного обдаровання, М. Ірчан звертався й до публіцистики, журналістики, літературної критики. Він співробітничав у газетах «Більшовик», «Га­лицький комуніст», у прогресивній канадській пресі (зо­крема, в «Українських робітничих вістях»). Разом з І. Ку­ликом М. Ірчан став одним з організаторів філії «Гарту» у Вінніпегу, куди увійшли українські поети Канади.

В Україну М. Ірчан повернувся 1929 р. у Харкові сус­

566