Активне творче життя М. Івченка тривало понад десять років (1919—1929). Та за пей час він опублікував збірки оповідань і повістей «ІПуми весняні» (1919), «Імлистою рі­кою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Землі дзвонять» (1928), а також п’єсу «Повідь» (1924) і роман «Робітні си­ли» (1929). Усі ці твори так чи інакше ставали об’єктом критичних студій різних дослідників. Професійна критика звернула увагу на письменника фактично після виходу збір­ки «Шуми весняні», яка в час гучних закликів до творення нового мистецтва стала продовжувачем традицій україн­ської класичної прози. Без особливих зусиль дослідники відшукували тут впливи М. Коцюбинського, А. Чехова, Л. Андрєєва, В. Винниченка. Герої творів — переважно ро­мантичні натури, виписані в стилістиці передреволюційної літератури — реально і в мріях вони пориваються до одвіч­ного шукання краси, прагнуть позбутися «сірого» безбарв­ного життя. Але не були сприйняті ні такий романтизм, ні «безнадійний сум і чехівське скигління» ¹ окремих персона­жів збірки, ні імпресіоністичні та символістські стильові засоби, до яких виявляв схильність молодий прозаїк.

Та якшо ілейно-тематичне спрямування творів першої збірки М. Івченка викликало в критики сумніви, то її емо­ційність всі дослідники сприйняли прихильно. Один із пер­ших рецензентів М. Могилянський підкреслював: «Загаль­ний ліричний тон Івченка зачіпляє в душі якісь відповідні струни, звучить справжньою поезією»². Тут проступали ще не чітко сформовані індивідуальні риси творчої манери письменника. Вочевидь пробивалось намагання автора з’я­сувати головну наскрізну проблему всієї творчості — лю­дина й навколишній світ, пошуки гармонії у взаєминах осо­би й суспільства, пізнання її як частки загальної спільно­сті. М. Івченко шукав підходів до розв’язання цієї проблеми на кожному етапі своєї творчості.

У перших оповіданнях («Навесні», «Марійка», «Мужича пісня») переважали етнографічно-побутовий план, безпо­середнє сприйняття природи персонажами, загострена зо­рова та слухова образність. Але від цих ідилічних картин письменник швидко переходить до соціального осмислення порушених проблем. Зокрема, він переймається драмами людського життя, що минає марно («Легкий хліб»), най­більш панорамно відтворивши це у повісті «В рідній оселі» (1918). Тут особливості його стильової манери, зокрема лі­

1 Дорошкевич о. Підручник історії української літератури. X.; к.,

1924. С. 346.

* ЛНВ, 1919. Кн. XII—X, IX. С. 175.

606

ризму, проступали дедалі виразніше, що дозволяло гово­рити не про залежність молодого письменника від своїх сильних попередникіз (як то зазначали рецензенти збірки «ІПуми весняні»), а про творче прагнення обрати свій шлях.

Проблему єдності людини й суспільства М. Івченко на­магався осмислити, пов’язуючи її з революційними змінами. Варто підкреслити також, що хоча згодом його часто зви­нувачували в апологетизації села та упередженому став­ленні до міста, вже рання творчість письменника спросто­вувала ці закиди. У першій спробі змалювати революційну ситуацію — в оповіданні «Місто вмерло» (1919) М. Івченко очима міського інтелігента передає в імпресіоністичній, із вкрапленнями символізму, тональності драматичну бороть­бу, руйнування старого світу й очікування прийдешнього. Не позбавлене елементів деякої ірреальності, оповідання гостро передавало сум’яття, розчахненість душі героя, коли він мусив залишати місто, втікаючи до далекого села, щоб вижити в складній веремії.

У наступних оповіданнях, де розвивалася соціальна тема­тика («Із днів польових», 1922; «Наступ», 1923), прозаїк реалістичніше підійшов до проблеми, глибше сприймав жи­ву дійсність. Хоча, дбаючи передусім про сюжетність, втра­чав на ліризмі оповіді. Гармонія людського життя неможли­ва без герцю за неї —до такого висновку приходять герої його творів. А сам письменник прагне простежити її в най­складніших суспільних ситуаціях. Це спостерігаємо в пові­сті «Горіли степи» (1923) та п’єсі «Повідь» (1924).

Повість «Горіли степи» була досить популярною на по­чатку 20-х рр., виходила окремим виданням у «Бібліотеці селянина». Прикметна її ознака — знову ж таки внутрішній драматизм, самовизначення особи в революційному вирі, який М. Івченко художньо відтворив одним із перших з-по­між українських прозаїків. (Будуть потім і емоційніші, масштабніші в цьому плані твори: від новел «Я (Романти­ка)» та «Мати» М. Хвильового до роману «Вершники» Ю. Яновського. Але це згодом). За гостротою суспільних по­дій письменник не випускав з уваги й гуманістичний та на­віть соціально-економічний, сказати б, аспекти. Досить про­мовистими видаються, зокрема, роздуми дбайливого госпо­даря, німецького колоніста Вільгельма Кравзе: «Нащо землю одбирати... Все одно прийдуть і скажуть: бери, Вільгельме, свою землю! Дай нам краще хліба. Земля мусить мати сво­го майстра!»

Через напружені роздуми над феноменом людського бут­тя, його зв’язку з вічністю та «душею» рідної землі (повість про Г. Сковороду «В тенетах далечини», 1924) М. Івченко

приходить до розкриття драматизму, як стану душі особи­стості, яка відчула дисгармонію своїх стосунків із середо­вищем і від цього страждає й шукає розв’язання навислого над нею морального конфлікту. Характерним є оповідання «Смертний спів» (1924) —одне з найталановитіших у до­робку письменника, близьке в окремих рисах до твору «Зло­дій» В. Стефаника: тут відображена досить поширена ситуація в молодій пожовтневій літературі («Десять», «Тем­на ніч» Г. Косинки, «Повстанці» В. Підмогильного, «Солон- ський Яр» М. Хвильового), але помічаємо тут і власне ори­гінальне вирішення. За напруженими епізодами з життя села періоду продрозкладки (напад селян-повстанців на продовольчий загін, розстріл комісара-латиша, принизливе порятування від смерті колишнього актора-співака, що ви­ступає у ролі оповідача, мобілізованого на допомогу прод- загонові) поставав морально-психологічний драматизм, мас­штаб якого — від окремої особистості до цілого народу. Своєрідно цей драматизм відображено й в інших оповідан­нях на теми перехідного періоду: «Пан Коломбицький», «Векша», «Земля в цвіту».

Майже всі згадувані вище твори увійшли до другої збір­ки оповідань «Імлистою рікою» (1926), котра одразу по­ставила ім’я М. Івченка в коло відомих українських про­заїків середини 20-х рр. Критика, нарешті визнавши його лірико-філософський стиль, все ж зауважувала то схиль­ність письменника до пантеїзму (О. Білецький — Ю. Межен- ко), то розмиту сюжетність (О. Білецький — Ф. Якубовсь- кий). Чимало мовилося й про естетизм, абсолютизацію кра­си, «інтелігентщину».

Зрозуміло, стильовою домінантою М. Івченка й надалі лишався ліризм драматичного характеру. Що ж до панте­їстичного забарвлення, то воно притаманне переважно по­чатковій стадії його творчості. Що більше письменник вхо­див у атмосферу складних суспільних подій, то драматичні­шим ставав ліризм, виявляючи суперечності між природним покликанням людини та можливостями реального здійснен­ня того покликання. Вдумливий митець не міг не прагнути заглибитись у ті суперечності, зрозуміти їхню діалектику, художніми засобами допомогти людині в складному само­пізнанні. Насамперед в цьому і вбачав М. Івченко завдання літератури, її актуальність. І, як лірик, відразу і дуже гост­ро відчув загрозу спрямування художньої творчості в річи­ще соціального ілюстрування, її параліч однозначними іде­ологічними приписами.

Застереження письменника сприймалося як необ’єктивне та час згодом підтвердив, що він мав рацію: був правий і

507