Взагалі для більшості українських літераторів, хоч би до яких груп вони належали і якої естетичної програми дотримувалися, був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з істо­ричного реальністю, в якій тоді домінуючою й переможною видавалася тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістич­ного перетворення світу. Тому в більшості з численних мані­фестів та декларацій різних літературно-мистецьких угру­повань висувалися наріжно дві проблеми: якою має бути нова революційна література і яке її ставлення до минулих періодів та надбань світового й національного мистецтва; як поєднати пролетарський інтернаціоналізм, комуністичний дух нової літератури з її національного сутністю. Тут було багато плутанини, поспішних і наївних Нророцтв. Попереду відкривався «радісний шлях помилок», якщо вжити вираз, що став популярним через кілька років. На жаль, через деякий час виявилося, що він не осяйний, а трагічний.

У згаданому вже харківському альманасі «Жовтень» М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Иогансен проголошували: «Ми тут, на Україні, почуваємо себе тільки часткою всесвіт­ньої душі робітничої поза межами держав і націй». Однак зразу ж: «Мову українську беремо, яко певний і багатий матеріал, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського. Перетворимо, пе­реплавимо, перекуємо ті скарби селянські на нашій фабри­ці, в огні нашої творчості, під молотами наших зусиль од­ностайних»

Ще виразніше окреслюється ця суперечність у Деклара­ції Всеукраїнської Федерації пролетарських письменників і митців (1922). Спочатку в ній категорично заявлено: «Ми розуміємо Федерацію... як заперечення національного ми­стецтва». Але далі — істотне уточнення: «Пора стати проле­тарському мистецтву на нові рейки». І: «Розвиток індустрі­ального пролетаріату йде на Україні на кошти раз у раз підходячих селянських резервів. Отже, виховувати цей про­летаріат виключно на російській мові це значить затриму­вати його культурний розвій, це значить робити з нього так званих «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світог­лядом. В умовах робітничо-селянської державності, в умо­вах диктатури пролетаріату ми позбавляємось примусової' русифікації, що дає можливість пролетаризованому селя­нинові зробитись свідомим членом, творцем комуністичного суспільства» ².

1 Хвильовий м., Сосюра в., Йогансен м. Наш універсал (До робіт­ництва і пролетарських митців українських) // Жовтень. 1922. С. 1—2.

2 Арена. 1922. № 1. С. 3—4.

85

Характерне для багатьох літературних маніфестів від- хрещування од національної культури пояснюється тим, що офіційна ідеологія ототожнювала її з культурою буржуаз­ною. Отже, доводилося вдаватися до «діалектичної» логіки (як це робив, приміром, В. Блакитний у передсмертному листі до гартованців, протиставляючи гаслу «національної культури», яке, мовляв, використовує буржуазія проти про­летаріату, гасло «практичного революційного культуробу- дівництва у національних формах»¹). Приймаючи і гаряче стверджуючи постулат інтернаціоналізму (який тоді озня чав і заперечення російського колоніалізму та великодер­жавного шовінізму), українські революційні письменники водночас здебільше обстоювали національний характер творчості, рідну мову як її основу: об’єктом своєї тупботи проголошували історичне буття українського народу. В цьо­му неважко помітити певне полемічне спрямування, а в «різнопрочитанні» інтернаціоналізму — зародок того полі­тичного конфлікту між «суверенницьким» і великодержав­ницьким розумінням інтернаціоналізму, що склався в ході відомої літературної дискусії 1925—1927 рр. та пізніше, в ідеологічних баталіях навколо О. Шумського, М. Хвильо­вого. а згодом і М. Скрипника.

Певно, ця позиція революційного укпаїнського письмен­ства, відбиваючи відповідні суспільні настрої та об’єктивні обставини, якоюсь мірою вплинула і на формувяння політи­ки українізації. її початок можня бачити в змінях тяктики більшовиків, які наштовхнулися на опір значної чястини українського селянства як під час обох походів Чепвоної Армії в Україну (1918 і 1919 рр.). так і під час здійснення продрозкладки, а також були ступбовані настроями недо­віри серед національної інтелігенції.

Українізація зумовлена багатьма об’єктивними чинника­ми. По-перше, глибокий слід у свідомості українського сус­пільства залишили роки національної революції 1917—

1918. рр: та утворення УНР, і з цим не можна було не раху­ватися. По-друге, треба було завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, а цього можна було досягти, подолавши мовнокультурну дистанцію між селом і містом, селянством та робітничим класом. Важливе значення мали міжнародні обставини: загроза з боку сусідніх європейських держав, ладних розіграти «українську карту», використати невдоволення українського населення; ще більше — необ­хідність для РКП(б), а потім ВКП(б) спиратися на спілку із національно-визвольними рухами у капіталістичному сві-

1 Блакитний в. (Еллан). Твори: Повн. Зібр. X., 1929. С. 375.

86

1-і, насамперед в Азії, і відповідно зберігати престиж борцй за соціальну і національну справедливість. Нарешті, це був крок назустріч нечисленним, але впливовим українським партіям — боротьбистів та укапістів, соціалістична програ­ма яких була орієнтована на захист національного буття українського народу; і вони могли скласти конкуренцію більшовикам.

Першими офіційними документами української влади у справі українізації були декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» (27.УІІ. 1923) та декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи рівноправності мов і про допомогу роз­виткові української мови» (1 .VIII. 1923). Далі протягом кількох років одна за одною з’являлися постанови ЦК КП(б)У, ВУЦВК., Раднаркому УРСР щодо тих чи інших аспектів українізації, її проведення тримали під пильною увагою. Були розроблені й, незважаючи на опір шовіністич­ного апарату й російського та зрусифікованого міщанства, почасти здійснені заходи щодо переведення урядових та ад­міністративних органів на українську мову спілкування, розвитку українського шкільництва, української культури — звісно, «соціалістичної формою, національної змістом», щодо підготовки національних кадрів, насамперед партій­них. У найзагальнішому політика українізації зводилася до того, щоб історнчно неминуче задоволення елементарних національних потреб українського народу відбувалося під контролем партії і в бажаних їй межах та формах.

Головну роль у обгрунтуванні й практичному переведен­ні українізації відігравали В. Блакитний, нарком освіти, також колишній боротьбіст О. Шумський, а після його усу­нення — М. Скрипник. Хоча переважно її пов’язують з іме­нем саме Миколи Скрипника. І не випадково. Адже йому належить обгрунтована теоретична концепція українізації і практичне її здійснення.

Слабкою ланкою у концепції українізації був її класово- прагматичний характер, суто інструменталістський підхід до питань духовного порядку. Лінія на підтримку україн­ської мови та розвиток української культури аргументувала­ся необхідністю пролетарського впливу на селянство, змич­ки міста й села. Абсолютна духовна цінність рідної мови та національної культури не бралася до уваги, принаймні в офіційній аргументації (хоча не виключено, що наголос на класово-утилітарних моментах для декого був тактичним ходом, даниною панівним ідеологічним уподобанням). Це послаблювало моральний авторитет українізації (даючи підстави сприймати її як тимчасову політичну акцію) і яко-

87

кісь мірою полегшувало Її ліквідацію, коли партія від «змйЧ-

ки» із селянством перейшла до тотальної війни проти нього. І сама українізація проводилася непослідовно, зі зволікан­нями й застереженнями, супроводжувалася гострими незго­дами в керівництві КП(б)У та постійним балансуванням між боротьбою з «великоруським шовінізмом» і «українсь­ким буржуазним націоналізмом» (М. Скрипник називав це «подвійною бухгалтерією», хоч і сам змушений був віддавати їй данину, як почасти й В. Блакитний).

І все-таки десять років українізації (з яких лише кілька були періодом повного її розгортання у взаємодії з соціаль­но-економічними процесами) дуже багато дали для націо­нально-культурного розвитку. Змінилася національна струк­тура міського населення (внаслідок допливу з села та осві- домлення частини русифікованих), робітництва, партійних і адміністративних кадрів, зростала мережа наукових інсти­туцій та їхня переорієнтація на комплексне дослідження проблем України; до 1933 р. початкове й семирічне шкіль­ництво було українізоване на 88,5 відсотка (вища освіта до 1929 — на 69), преса — на 89, книгодрукування — на 83. Незважаючи на суворий ідеологічний нагляд, зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літера­тури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дало підстави називати цей час добою культурного від­родження України. У цей час розвивалося багато тенденцій та явищ, що^/окреслилися на початку 20-х років. Існував соціально-культурний простір для активної художньої ді­яльності, мистецьких ініціатив, самоврядувальних структур.

Увесь характер суспільно-політичного життя з його ре­волюційними збуреннями, масовістю публічних акцій, ек­зальтованістю цілих соціальних груп, пропагандистською галасливістю, шумовинням скороминущих гасел накладав свій карб і на культурну атмосферу та способи функціону­вання мистецьких сил. Природне бажання літераторів і митців об’єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилю­валося жагою самоутвердження серед напруженої мінливо­сті життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути пер­спективи історії і місце творця, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемоги в ідеологічній і естетичній конкуренції.

В роки революції та перші пореволюційні літератори групувалися й перегруповувалися переважно навколо «сво­їх» (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім по­чали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі

88

об’єднання. Цей процес розширювався в міру нормалізації побуту й стабілізації радянського режиму.

Одним із перших осередків була символістська «Біла сту­дія», створена 1918 р. в Києві за участю поетів Я. Савченка, П. Савченка, К Поліщука, П. Тичини, О. Слісаренка, В Ко- билянського, М. Семенка, театральних митців Л. Курбаса й М. Терещенка, художника А. Петрицького. Невдовзі, на початку 1919 p., група реформувалася в нову—«Музагет».

Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно, його лідер М. Семенко, вже видавши збірки «Prélude» (1913) і «Дерзання», «Кве- рофутуризм» (1914), ще пов’язував себе із символістами. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. У 1919 М. Семенко в Києві створює осередок «Фламінго», потім — «Ударну групу поетів-футуристів»

1918. р. заявляє про себе київська науково-мистецька група «Комкос» («Комуністичний космос»),; на початку 1922 вона під впливом М. Семенка перетворюється в «Аспанфут» («Асоціацію панфутуристів»). У Харкові діяв «Ком-Космос»

1920. , в Одесі — «Юголіф» (за участю російських футури­стів). Футуристи войовничо нападали на прихильників тра­диційних мистецьких форм, пропагували урбанізацію куль­тури й експериментаторство аж до деструкції, їхніми орга­нами у 20-ті роки були «Семафор у майбутнє», «Гольфшт- ром» («Катафалк искусства», російською мовою видання). Під впливом цієї течії перебував створений 1925 р. у Москві Союз українських пролетарських і селянських пись­менників у РРФСР «Сім» («Село і місто»), який у своєму маніфесті наголошував потребу європеїзації, модернізації змісту і форм українського мистецтва: «...для України таке велетенське завдання дігнати, що нам забрали століття неволі, століття одсталості, гетьманства, отаманства, хуто­рянської анархії і провінціалізму» *.

У лавах футуристів перебувало багато колишніх симво­лістів— О. Слісаренко, Я. Савченко. В Ярошенко, М. Те- реіценко; з’явилися й неофіти — Гео Шкурупій, Гео Коляда, М. ІДербак.

Ще в роки революції склалася навколо М. Зерова група поетів і літературознавців, зорієнтованих на створення ви­сокого гармонійного мистецтва на основі засвоєння класич­них здобутків світової літератури (М. Рильський, П. Фили- пович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт). їх опоненти пізніше назвали це угруповання «неокласиками». На відміну од ін­ших груп «неокласики» не дбали про своє організаційне

¹ Нео-Ліф. 1925. № 1. С. 8.

89

оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфеста­ми. Проте їхня присутність у літературному житті була до­сить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1927 рр.

Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пили- пенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів,

І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гумен- на, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко тощо. В ухваленій плужанами 3 квітня 1922 р. «Платформі ідео­логічній і художній» наголошувалося, що «революційно-се­лянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію психіки й свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Конкретизувалися й шляхи досягнення цієї соціально-ути­літарної мети: «...революційно-селянські митці, йдучи в ногу із пролетарськими, братимуть матеріал для своєї творчості із сучасної дійсності і побуту часів революції, а також революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, пе­реважно селянських, у минулому і його долю в майбутньо­му, освітлюючи все в дусі матеріалістичного світогляду, ви­ходячи з прогнозів, що він нам їх дає...» Окремі пункти платформи стосувалися регламентації художніх засобів плужанської продукції: «...основним завданням «Плуг» ста­вить собі створити широкі картини, твори із всебічно розробленим сюжетом, головним чином, із життя револю­ційного селянства. Згідно цього завдання «Плуг» прагну­тиме, поруч із революційною лірикою, що досі панувала в післяжовтневін українській літературі, продукувати твори з епічною і драматичною розробкою матеріалу, причому форма творів має наближатися до найбільшої широти, про­стоти й економії художніх засобів»

Заслугою «Плугу» було те, що він орієнтував письмен­ників на глибинний і драматичний матеріал життя україн­ського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- «індустріальну» і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій. Широко розчиняв він двері перед об­дарованою селянською молоддю. Але «Плугові» дуже за­шкодило доктринерство, намагання обмежити й регламен­тувати підхід письменника до тлумачення та обробки мате­ріалу,— як і абсолютизація простоти й доступності форми, курс на масовість будь-що. Отже, пересічний плужанин до-

¹ Плуг. 1924. № 1. С. 24.

80