25. Об єднання громадян

Об'є́днання громадя́н — добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Найбільш повну характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з чим виділяються:

масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки та ін.);

органи громадської самодіяльності (народні дружини по охо­роні громадського порядку);

органи громадського самоврядування (ради і колективи мікро­районів, домові, вуличні комітети та ін.).

Об'єднання громадян можуть класифікуватися і з а масш­табами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділи­ти об'єднання громадян, які діють у масштабах всієї держави, мас­штабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав.

26.

Ознаки політичної напруги та політичної кризи Политический кризис — кризис, имеющий политический оттенок, может быть между государствами или внутри государства. Внутренний политический кризис — ситуация в государстве, которая сложилась из-за невозможности согласованных действий между политическими силами, следствием чего является затруднение всех законотворческих процессов и ослабление государственного контроля.

27.

основні елементи політичної культури

Політична культура - це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.

Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила. Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички; Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів; Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах; Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.

28. Теологічна теорія

Одним з її представників був Фома Аквінський (1225—1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм — від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія

Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї і є результатом історичного розвитку і розростання сім'ї, а отже абсолютна влада монарха — це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Р. Фільмер, М. Михайловський та ін.

Договірна теорія

Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев та ін.

Психологічна теорія

За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Начебто людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Петражицький (1867—1931).

Теорія насильства

За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють загарбники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Гумплович, К. Каутський, Дюрінг та інші.

Органічна теорія

Її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820—1903). Він проводив аналогію між державою і біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно біологічному організму, народжується, росте, мужніє, старіє і гине. Як і біологічний організм держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, органи, що виконують відповідні функції.

Теорія технократизму

Держава виникає як необхідний результат спілкування людини з технікою.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

29. 1. Исторически первое определение политики как управления обществом актуально и в современной политологии. Политика трактуется как деятельность по управлению какими-либо общественными процессами. В содержательном плане эта деятельность предстает как решение всех проблем, за исключением нравственных (Д. Истон и Г. Алмонд), как авторитарное распределение ценностей (Д. Истон), как способ регулирования конфликтов.

2. Субстанциональный подход, указывая на сущность политики, подчеркивает ее прямую связь с властью. Политика - это либо управление с использованием власти, либо борьба за завоевание и удержание власти. Властные трактовки представлены в работах Н. Макиавелли, М. Вебера, К. Маркса, в американской политологии. М. Вебер, например, определяет политику как "стремление к участию во власти или оказанию влияния на распределение власти, будь то между государством, будь то внутри государства между группами людей, которые оно в себя включает".

3. Институционный подход делает акцент на организации, в которой материализуется власть. В одних трактовках политика - это участие в делах государства, использование классами государственной власти для осуществления своих целей (В.И. Ленин). Но политика вершится не только государством, поэтому другие определения указывают на разнообразные институты и организации, которые могут выступать субъектами политики.

4. Социологический подход связан с рассмотрением общества как структуры, состоящей из разнообразных групп, обладающих собственными интересами и потребностями, главным рычагом реализации которых является власть. Политика в таком случае рассматривается как отношения, направления и способы деятельности социальных групп в отстаивании своих интересов и удовлетворении своих потребностей с помощью разнообразных средств, среди которых главную роль играет власть2. Именно это определение политики мы в дальнейшем будем использовать как рабочее.

5. Телеологический подход трактует политику как особую форму человеческого существования, связанную с целедостижением и организацией. Подобная трактовка расширяет границы политики, т.к. целеполагание есть в любой сфере деятельности, то политику можно обнаружить (что и делают сторонники этого подхода) в самых разнообразных отношениях, например между супругами, в отношениях преподавателя и студента

30. Загальносоціальний (або загальнолюдський) та класовий підходи наразі переважають у науковій термінології, більшість дослідників визначають саме їх як основні. При цьому визначається, що держава ґрунтується на поєднанні в ньому класових і загальносоціальних начал. Співвідношення цих двох аспектів є гостро дискусійним питанням сучасної теорії держави та права.

Хронологічно першим виступає класовий підхід, в рамках якого державу можна визначити як організацію політичної влади економічно пануючого класу. Тут держава використовується у вузьких цілях, як засіб для забезпечення головним чином інтересів панівного класу, шару, соціальної групи. У цьому випадку першочергове задоволення інтересів будь-яких класів не може не викликати спротиву у інших класів. Звідси проблема в постійному "зняття" даного опору з допомогою насильства, диктатури, панування. Рабовласницькі, феодальні, ранньобуржуазні, соціалістичні (на етапі диктатури пролетаріату) держави багато в чому за своєю суттю виступають класовими. Разом з тим загальнолюдські і інші інтереси по суті даних держав також присутні, але вони відходять на другий план 

Одним зі спірних питань теорії держави і права є питання про співвідношення в природі держави класових і загальносоціальних начал.

Загальносоціальний підхід до розуміння сутності держави виражено в різних немарксистський теоріях держави, основними з яких є теорія еліт, технократична теорія, теорія «держави загального благоденства», теорія солідаризму та інші. Так, наприклад, Л. Дюгі, один з прихильників теорії солідаризму, називав вчення про класову боротьбу «огидною доктриною» і стверджував, що соціальна солідарність вимагає взаємної підтримки різних верств суспільства, спільно виконують соціально значущі функції. Дюгі особливо відзначав соціальні обов'язки держави - підтримка освіти, охорони здоров'я, соціальне забезпечення та інше.

Отже, для повного і об'єктивного пізнання держави, розуміння його сутності недостатньо тільки класового підходу, а слід використовувати положення і інших теорій держави: елітарної, технократичної, плюралістичної демократії, держави «загального благоденства» та ін.

31.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

-классы

-стараты-дают возможность детализировать общество

-нации

32. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

• інституціональному (дослідження політичних інститутів);

• орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

• всі політичні системи мають власну структуру;

• політична система багатофункціональна;

• всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;

• всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

• відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойч. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

• етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

• етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

• етап третій: прийняття рішень;

• етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.

33. Феномен тоталітаризму своїм корінням сягає глибени віків, знаходить свою схожість з диспотіями і тираніями стародавніх часів, з абсолютиськими і авторитарними системами влади. Але лише у ХХ ст. в умовах кризи класичної ліберальної ідеї, при переході до розвинутого індустріального суспільства і соціальної демократії з`являється тип жорсткої диктатури, яка спирається на масові рухи, і пронизана унітарною (єдиною) ідеологією.

Можна визначити такі передумови виникнення тоталітарних режимів:

1. Утвердження індустріального суспільства. Поява технологій масового виробництва. Поява механізмів державного регулювання економікою. Стандартизація всіх сторін життя. “Масова культура”.

2. Залучення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до політичного життя широких мас населення після запровадження загального виборчого права і загальної демократизації політичного життя у провідних країнах світу.

3. Вихід на політичну арену широких мас переважно неграмотного, з низькою політичною культурою, озлобленого соціальною несправедливістю приводить до появи нових харизматичних лідерів, які вміло маніпулюють массами, прагнуть до одноосібної влади.

4.  Масові політичні партії і соціальні рухи об`єднаних масовими ідеологіями.

34.

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії;  - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламен­том або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мек­сиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

35.

Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства. Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать::забезпечення захисту основних прав людини;управлінська (політичне керівництво суспільством);інтегруюча,щозабезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства

36. Активное участие личности в политической жизни общества имеет многоплановое значение.

Во-первых, через такое участие создаются условия для более полного раскрытия всех потенций человека, для его творческого самовыражения, что в свою очередь составляет необходимую предпосылку наиболее эффективного решения общественных задач. Так, качественное преобразование всех сторон жизни предполагает всемерную интенсификацию человеческого фактора, активное и сознательное участие в этом процессе широких народных масс. Но вне демократии, доверия и гласности становятся невозможны ни творчество, ни осознанная активность, ни заинтересованное участие.

Во-вторых, всеобщее развитие человека как субъекта политики является важным условием тесной связи политических институтов с гражданским обществом, контроля за деятельностью политико-управленческих структур со стороны народа, средством противодействия бюрократическим извращениям в деятельном аппарате управления, отделений функций управления от общества.

В-третьих, через развитие демократии общество удовлетворяет потребность своих членов участвовать в управлении делами государства.

37.