2. Спадкування за законом

Спадкування за законом відбувалося: якщо померлий не залишав заповіту, якщо особи, вказані у заповіті, померли раніше чи одночас­но із спадкодавцем або відмовилися від спадщини, або заповіт не вступав у законну силу. Законом був закріплений принцип: кожна попередня черга спадкоємців виключає наступну. Спадщина поділя­ється між спадкоємцями у рівних частках. В разі відмови спадкоємців від прийняття спадщини майно вважалося виморочним і переходило до держави. Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять черг залежно від ступеня спорідненості. Преторські едикти розширю­ють коло можливих спадкоємців. Якщо ближчий спадкоємець відмов­лявся від спадщини, покликався наступний. У першу чергу право на спадкування за законом мають усі низхідні родичі: діти без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей спадкодавця до відкриття спадщини між його дітьми (онуками і онучками спадко­давця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх померло­му батьку чи матері. Таке успадкування називається спадкуванням за правом представництва. Спадкоємці за правом представництва є спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного спадкодавця - діда, баби. Можлива і т.зв. спадкова трансмісія, коли син (дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно. Другу чергу складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх діти. Подальші черги складають більш даль­ні родичі.

3. Спадкування за заповітом

Існування заповіту виключало успадкування за законом. Спадку­вання за заповітом - одностороній правочин на випадок смерті з

74

75

обов'язковим призначенням спадкоємця. Цей акт може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спадщину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виражається після прийняття спадщини. Заповіт буде дійсним при правоздатності спадкодавця. Приватний заповіт складався через манципацію — спадкодавець передавав майно окремій особі, яка брала на себе обов'язок виконати його розпоря­дження. Нарешті, приватний заповіт можна було скласти шляхом за­несення прийнятого рішення в протоколи суду чи іншого державного органу. В заповіті обов'язково мав бути призначений спадкоємець (один або кілька). Можливим було також призначення додаткового спадкоємця - на випадок смерті основного ще до відкриття спадщини.

Заповіт визнавався недійсним, якщо спадкоємець втрачав статус свободи, а з ним і цивільну правоздатність; якщо спадкоємець втрачав своє право на спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від спадкодавця; якщо спадкодавець сам анулював скла­дений заповіт шляхом заяви у суд або приватним порядком у присут­ності трьох свідків; якщо було складено новий заповіт.

4. Прийняття спадщини

Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює не­обхідні юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; ви­значення кредиторів і боржників, об'єму їх вимог та зобов'язань; ви­явлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визна­ченого терміну перехідного періоду, але кредитори померлого нама­галися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадщина відкри­вається смертю спадкодавця, однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав вла­сні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування май­на спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимо­ги до нього за рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій. В першу чергу задовольнялася раніше

76

висунена вимога, тобто першому у часі - перевага у праві. Якщо спад­кова маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропор­ційно ділилися і борги.

Виморочне майно - те, що неприйняте жодним із законних спадко­ємців, первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Рес­публіки таке майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено переважне право церкви чи муніципального сенату. Зро­зуміло, що набувач такого майна повинен був домовитися з кредито­рами померлого. Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.